ПОГЛЯДИ ■ №2, 2019-01-13
«У період кривавих релігійних воєн Річ Посполита була оазисом рівноправ’я і толерантності християнських віровизнань», – повідомляє в першій залі один з наймолодших сучасних музеїв Польщі, Музей еміграції в Ґдині. І в першому ж залі поміщає портрет великої польської емігрантки. Роксолани.
Я вже не вперше пишу про українців у польських музеях, проте Музей еміграції в Ґдині дав мені врешті-решт ключ до розгадки подвійного ставлення до нас.
Спершу – що це за музей. Він досить молодий, його відкрили у травні 2015 року в приміщенні Морського вокзалу в порту Ґдині, звідки в міжвоєнний період мігранти з Польщі, зокрема українці Галичини, виїжджали переважно в Північну Америку. Цей музей, який активно підтримує і популяризує місцеве самоврядування, творила група досить сучасних і ліберальних поляків.
Проте, простежуючи його спосіб вираження щодо українців, дуже легко можна помітити те, де в сучасній польській історії «не закриті чакри».
Що відкриває музей – це зала, присвячена І Речі Посполитій, де наведена мною на початку цитата виділена жирним шрифтом. Загалом міфологія, присвячена І Речі Посполитій, у Польщі перевищує всі межі, і навіть найсучасніші музеї копіюють цю міфологію. Не дивно, що в такій міфології нічим, окрім генетичного зрадництва українців, не можна пояснити факту, як у золотий ХVІ вік розквіту найбільш релігійно толерантної держави Європи сталося одне з найбільш кривавих релігійно-національних повстань – повстання Хмельницького.
У першій залі музею представлені постаті найвідоміших польських емігрантів Середньовіччя – і поряд зі Свєнтославою та Завішею Чарним зображено Роксолану, бранку з Прикарпаття, дружину турецького султана Сулеймана Великого, чиє ім’я можна перекласти як «Русинка».
Можна, звісно, подумати, що засновники музею вирішили підійти до польської історії з громадянської, а не національної точки зору – що в наші часи навіть похвально, оскільки показує, що громадяни Польщі завжди мали і будуть мати різноманітне національне походження. Проте приписувати «громадянські» наміри засновникам було б помилкою.
Українці в цьому музеї в одному місці стають своїми, а в іншому – зовсім чужими. У залежності від зручності для польської більшості. Поки треба показувати «толерантну» Річ Посполиту, українці разом із вірменами, караїмами, татарами, євреями й волохами пасуть корови й мирно торгують. Коли приходить нелегке у сприйнятті ХХ століття, українці виразно відділяються від поляків.
Що цікаво, навіть у вихвалянні І Речі Посполитої творці музею не порадили собі із термінологією. Так, великий стенд під назвою «Рай для іноземців» проілюстрований львівською православною Ставропігійною церквою Успіння – у читача, особливо англомовної версії, може скластися враження, що православні у Львові були в тодішній Польщі приїжджими, приблизно як колоністи з Фландрії, про яких повідомляє стенд.
Поки польської держави немає, описується історія еміграції поляків як народу, вона у ХVII –XIX століттях представлена досить детально і цікаво. Із появою ІІ Речі Посполитої у ХХ столітті в авторів знову виникають певні «міфологічні» непорозуміння. Попри те, що музей називається «еміграції» (тобто виїзд за межі Польщі), окрема післявоєнна зала представляє собою товарний вагон із написом «Співвітчизників вітає Станіславів», у ньому зображується післявоєнний переїзд до Польщі етнічних поляків з території СРСР. Усередині вагону – мультимедійне наповнення: кадри із досить пасторального комуністичного фільму «Самі свої», котрі лише цементують міфологічний погляд на це переселення. Водночас, для рівноваги, у музеї ні слова немає про виселення громадян Польщі української національності всередину СРСР у 1946 р. Те, що на українців у польському музеї не діє громадянський принцип, добре видно в порівнянні з польськими громадянами єврейського походження. Чергова зала, що називається «Полонія і поляки у світі», поділена на регіони, у кожному з яких описується місцеве польське життя: Західна Європа, Північна Америка, Африка, Південна Америка. Є СРСР, де бачимо лише Львів, Вільнюс і сибіряків (без виселених українців із польським громадянством). І серед «полонії» є… Ізраїль – тобто польські громадяни єврейського походження, стенд називається «Еміграція на батьківщину» і описує, як польське єврейство переселялося в Палестину.
Цим дописом я не хотів сказати, що Музей еміграції в Ґдині – поганий та упереджений щодо українців. Це зовсім не так, навпаки, цей музей досить цікавий, пізнавальний та сучасно зроблений. Проблема ширша – до українців Польщі подібним чином ставиться не цей один музей, а все, що ми можемо назвати гарним словом «дискурс». У польських музеях, підручниках, туристичних гідах чи газетах українець є дуже полярним явищем, поділеним, залежно від зручності, на «свого» і «чужого». Деякі музеї і гіди взагалі знайшли чудове рішення цій термінологічній проблемі – так, у Перемишлі будували церкви і торгували «русини», а «українці» лише у вишиванках Гітлера вітали. Усе б це не мало значення, якби історична «справедливість» щодо українців не була одним з найважливіших лейтмотивів польської політики. І не впливала б на те, як на нас, сучасних, дивиться оточення.
