Походив С. Федак з Перемишля і був найстаршим з чотирьох дітей Івана та Анни (з дому Брайнт). Степан прийшов на світ 19 січня 1861 р. Переїхав до Львова 1874 р., де закінчив середню школу і здобув вищу правничу освіту. Під час навчання активно діяв у студентському русі, організував і піклувався студентським хором, з яким виступив у Львові 1891 р. на 30-ті роковини смерті Тараса Шевченка. Це був приголомшливий захід, який сколихнув свідомість українців.

С. Федак був одним зі співзасновників товариства “Боян”, відомого не лише в Галичині, а й у всій Україні. Від 1906 р. Степан працював в Апеляційній комісії для заробіткового податку й одночасно включився в організування економічних установ. Він був членом управи “Народної торгівлі”, членом і засновником Товариства взаємних забезпечень “Дністер” (від 1909 – його головний директор), Центробанку, Ревізійного союзу українських кооперативів, Земельного банку, Іпотечного, “Карпатії”, Української щадниці в Перемишлі, віце-президентом (з 1913) Крайового банку (згодом – Банку крайового господарства).
Під час І Світової війни його разом з 60 українцями 1915 р. вивезли росіяни як заручника до Києва. С. Федак повернувся 1916 р. і зразу заснував благочинну організацію опіки й допомоги українцям у Галичині. Потім приєднався до визвольних змагань, з листопада 1918 р. був призначений на посаду державного секретаря, виконував обов’язки міністра в уряді ЗУНР. Організував Горожанський комітет для опіки й допомоги українським полоненим, інтернованим і політичним в’язням. Після ліквідації комітету (вересень 1921 р.) його секції оформилися в статутні товариства (Українське товариство допомоги інвалідам, Союз українських адвокатів, де його обрано першим головою управи). Якщо йдеться про Комітет допомоги політичним в’язням, то С. Федак очолював його до кінця свого життя. Він був активним і діяльним членом багатьох українських товариств, зокрема, сеньйором Ставропігійського інституту й почесним членом “Просвіти” (з 1925). Серед українських діячів він був одним з найбільше шанованих і популярних постатей Львова.
Своєю багатогранною діяльністю С. Федак здобув тривале місце в історії українського народу. Був надзвичайно працьовитим учасником громадсько-політичного життя, зокрема знаним у галузі економічно-громадської та юридичної діяльності. Він більше відомий у діаспорі, ніж у рідній країні, для якої жертовно віддавав усі свої сили й знання, бо імена таких діячів, як С. Федак, замовчувалися в радянській історіографії. Помер д-р С. Федак на Святвечір, 6 січня 1937 р.
У своїй широкій діяльності С. Федак підтримував тісні зв’язки з культурно-освітніми і політичними діячами: С. Витвицьким, Є. Коновальцем, А. Мельником, В. Шухевичем, Д. Січинським, О. Нижанківським, близькі взаємини єднали його з М. Лисенком. Про цю діяльність детально пише у своїх спогадах його онука Ольга Кузьмович – редактор української газети “Свобода” в Нью-Йорку. Слід додати, що С. Федак у молодому віці одружився з дочкою пароха села Мшани Марією Січинською, яка виховала йому восьмеро дітей. А крім того, разом з чоловіком вона брала активну участь у культурно-освітньому житті не лише Львова, але була досить відомою людиною в жіночому просвітницькому русі в усій Галичині. Донька їхня Ольга (на фото) вийшла заміж за Є. Коновальця, а Софія – за А. Мельника, обидві займалися патріотично-громадською діяльністю. Донька Олена (1894-1982), яка була дружиною Лева Шепаровича, особливо прославилася своєю благочинною діяльністю. Співзасновниця Союзу українок Львова, вона брала активну участь у міжнародних з’їздах та конференціях жіночого руху, де твердо відстоювала права галицької жінки. Була також співзасновницею гуртків “Дружин кн. Ольги”, діяла в Українському національно-демократичному об’єднанні (УНДО), працювала редактором часописів “Жінка”, “Громадянка”, дописувала до “Діла”. Ця відома діячка і журналістка діаспори померла в Нью-Йорку.
В історії родини Федаків особливе місце займає син Степан, знаний під псевдонімом “Смок” (на фото). Він народився 1900 р. у Львові. Маючи 14 років, вступив до Українських січових стрільців, брав участь у І Світовій війні, героїчно боровся під Конюхами. Хоч він 1917 р. дістався до Військової академії, але на вістку про листопадовий зрив 1918 р. зразу вирішив повернутися й у званні поручника боровся спочатку в рядах Української галицької армії (УГА) в 7-ій бригаді, а потім у військових частинах УНР. Після переходу УГА за Збруч мужньо боровся проти більшовиків, був тяжко поранений, а коли вилікував рани, захворів 1919 р. на тиф.
Після поразки визвольних змагань “Смок” повернувся до Львова, включився в українську підпільну діяльність, став студентом Українського вільного університету. У вересні 1920 р. у Львові створено Начальну колеґію, Українську військову організацію (УВО), до якої належали О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Я. Полянський та інші: до них також приєднався С. Федак. Це була організаційно-кадрова, розвідна, бойова і пропаґандно-політична референтура, яка складалася переважно з офіцерів УГА та армії УНР.
Польсько-українська війна зломила у свідомості Степана віру в шляхетність противника. Він побачив на власні очі, що вчиняли відділи т.зв. галлерської армії, яка була кинута на український фронт. А відтак бачив, як заповнювалися польські тюрми і табори смерті, названі “таборами інтернованих”. Бачив він, як польські реакційні ідеологи ліквідували українське шкільництво, витискали українців з державних посад, українські землі давали польським колоністам і вели широку полонізацію, дискримінуючи українців. На ці злочинні акти, твердив Степан, треба відповідати різким спротивом, щоб змусити окупанта шанувати українську присутність і наші права на своїй відвічній землі. Тому на заклик Українського студентського руху погодився звершити замах на львівського воєводу Грабовського, який 25 вересня 1921 р. в автомобілі їхав містом Лева поруч із начальником польської держави Пілсудським. Атентат не був повністю успішним, охороні вдалося схопити “Смока”, а влада провела масові арешти провідних українських діячів. Зокрема, ув’язнено Матчака, Гнатевича, Кучабського, Навроцького, Палія, уникнули ув’язнення лише ті з провідних діячів, які тоді були за кордоном. Федак, як особливо небезпечний в’язень, перебував під спеціальною посиленою тюремною охороною.
Епілог справи відбувся перед судом присяжних у Львові: тоді на лаву обвинувачених попало 12 молодих людей (від 23 жовтня до 18 листопада 1922 р.). Прокурор Гіртлер обвинувачував їх за вбивство і державну зраду. Трибуналом проводив судовий радник Маєр. Оскаржених захищали: Степана Федака – д-р Маріан Глушкевич, Франца Штика – д-р Степан Шухевич, Василя Кучабського – д-р Пилип Євин, Івана Білецького – д-р Михайло Волошин, Володимира Голубовича – д-р Янкевич, Михайла Тофана – суддя М. Присташ, Євгена Зиблікевича – д-р Євген Давидяк, Петра Яремійчука – д-р Ярослав Олесницький, Дмитра Палієва і Богдана Гнатевича – д-р Володимир Старосольський. Крім того, задля солідарності й маніфестації на судове засідання прийшли всі українські адвокати у Львові, які ще залишилися на волі. Обвинувачені й оборонці вживали тільки української мови. Їхні домагання, щоб судові протоколи велися по-українськи, суд відкинув.
Усі обвинувачені відстоювали позицію, що польський суд не мав права їх судити, та ще й за “державну зраду”, і складали по черзі відповідні заяви. Головними речниками цього були С. Федак (як перший обвинувачений та центральна постать процесу) і Д. Паліїв. За повідомленнями преси, вони заявляли, що суд, який узявся їх судити, не має на те законного уповноваження. Сам С. Федак не почувався громадянином польської держави, заявляв, що вчинок, який закидає йому акт обвинувачення, був виконаний не на території Польщі і тому він протестує проти такого суду як необ’єктивного. Вважав, що судити його міг би тільки український народ, або незалежна інстанція, яка не є зацікавлена в подіях, що відбуваються на території Східної Галичини вже протягом трьох років.
Суд засудив С. Федака на 6 років ув’язнення, відповідні нижчі вироки отримали інші обвинувачені. Після суду С. Федака перевезено до тюрми в місті Равичі на німецькому пограниччі. Згодом Сейм Польщі ухвалив амністію. Багато в’язнів вийшли на волю, серед них і С. Федак, але заборонено йому залишатися в країні, тож мусив податися за кордон. Щойно через кілька років, заходами родини та політичних українських кіл у Варшаві, дозволено йому повернутися в Галичину.
Слід додати, що замах С. Федака на Пілсудського і Грабовського започаткував активну протестаційну діяльність Української військової організації в ширшому масштабі. Його постріли були неначе сиґналом для всестороннього наступу УВО, на чолі якої став полковник Є. Коновалець.
Коли у вересні 1939 р. СРСР зайняв західноукраїнські землі, С. Федак не подався на еміґрацію, залишився на місці. Його арештувало НКВД і тримало по тюрмах Львова, Києва та Москви. Довго сидів він у горезвісній Луб’янці, повернувся звідти на короткий час перед німецько-більшовицькою війною 1941 р., брав участь у діях українського підпілля. За доступними мені матеріалами, останній раз С. Федака “Смока” знайомі бачили у Празі напередодні падіння Німеччини. Існує декілька леґенд про його дальшу долю, одна з найправдоподібніших є така, що наприкінці 1945 р. його ліквідувала якась реакційна польська організація. Місце останнього спочинку С. Федака не відоме.