Різноманітність досвідів у новій книзі Тараса Прохаська

Оля Русіна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №32, 2020-08-09

Якщо в літературному житті сучасної України і є щось настільки ж стабільне та циклічне, як Форум видавців чи Книжковий Арсенал, то це – історія про читачів Тараса Прохаська, які щороку чекають від нього нового роману. Це вже навіть стало темою жартів і приповідок. А поки чекають – перечитують культових «Непростих». Прохасько ж тим часом розвиває есеїстичні вміння.

Певною мірою для тих же читачів це навіть краще: над романом письменник працює довго і сам-на-сам, натомість із новими есеями можна регулярно знайомитися, приміром, на сайті «Збруч», куди дописує Тарас Прохасько. Це – лаконічніша форма, але й зручна для читання у форматі, наприклад, кількох сторінок перед сном чи зранку за сніданком.

Звучить на позір легко, але тим важче авторам зробити такі тексти динамічними, небанальними і такими, що западали би в пам’ять. У збірці коротких есеїв, яка минулоріч отримала «Книгу року ВВС» та Шевченківську премію, Тарас Прохасько у притаманній йому неспішній та уважній до деталей манері розмірковує про щоденні досвіди життя – не лише людини, а й простору навколо неї. Хотілося написати «розповідає», але це слово більшою мірою передбачає присутність читача, наміри автора звертатися до нього безпосередньо. А у випадку прози Прохаська найчастіше виникає враження, що тобі просто пощастило підслухати думки людини чи, найбільше, її розмову – роздуми – із самою собою. Тож якщо говорити про якісь ознаки «фірмового стилю» Прохаська – мабуть, це найвиразніша з них.

Саме завдяки ній його тексти здатні зачіпати якісь власні переживання чи спогади читача, навіть якщо у самих есеях не йдеться про щось принципово нове чи несподіване. І ця ж сама риса об’єднує досить різні насправді за тематикою тексти із «Так, але…». Тут є родинні історії автора, роздуми про Європу, її радянський спадок та сучасність, багато – про щоденні практики: фізичних вправ чи того, як прогулянки знайомим містом із немовлям у візочку (одним і тим самим маршрутом, у повільному темпі) здатні змінити перспективу погляду на багато знайомих речей у міському просторі. Узагалі помітно, що останній досвід батьківства для Прохаська (у нього є двоє дорослих синів, третій народився кілька років тому) виявився дуже цікавим і по-своєму новим, ця тема повертається відразу у кількох текстах: взаємодія маленької людини зі світом та дорослої людини – з дитиною; взаємодія обох із приватною та суспільною пам’яттю.

«Він до всього доторкається руками. Долонею, переважно цілою, відокремити один палець ще не має потреби. Найбільше б’є по поверхнях, в тому числі по інших руках, своїх і чужих, але також і по клавішах фортепіано. Перевіряє все на пружність, на опір і податливість: підлогу, стіни, шиби. Треться рукою об фактури: різне дерево, різний метал, різний текстиль (…) Йому подобаються люди зі жвавою і виразною мімікою. Йому здається, що одежа – це частина особи, але він розуміє, що окуляри і коралі є чимось додатковим. Його око уважно слідкує за водою, яка тече вертикально, але ще байдуже до горизонтальних водних поверхонь (…) А спить він так гарно, аж стає страшно, заки не придивитися, що груди легенько підіймаються й опускаються. І такого різного так багато, що може не вистачити дня, щоби повторити все, що було одного дня». Чи не найбільше у всій книзі – як би дивно це не звучало – мені подобається назва. Бо важко було підібрати щось більш влучне і до цієї конкретної збірки, і до сучасного контексту, у якій з’явилася вона і функціонуємо ми, її читачі. Так, це не роман, але (вправна і цілісна коротка проза).

Так, це переважно про Івано-Франківськ та загалом Західну Україну, але (не тільки – або не передовсім – про це, бо Прохасько, може, не розповість про особливі риси міського ландшафту вашого рідного міста, але покаже, як їх помічати). Так, для тих, хто знає і читав Прохаська, у цій збірці, мабуть не буде нічого нового, але (від цього читання все ж не стає більш передбачуваним чи менш приємним). Так, ми живемо у складній та несправедливій реальності, але у ній завжди є щось добре та прихильне до нас (це вже можуть бути навколофілософські читацькі роздуми під впливом Прохаськової риторики).

Прохасько, який – як сам розповідає – завжди захоплювався ботанікою через те, як вона показує зв’язки між найменшими елементами системи і те, як вони впливають одне на одного навіть через час і відстань, уміє віднаходити несподівані поєднання схожих елементів у всьому, що нас оточує, особливо – в урбанізованому світі: «Оскільки кожен простір є простором ще й тому, що має сполучення з іншим простором, має вхід, вихід, дірку, канал, через які відбуваються перетікання просторів і їх нанизування у мікро- і макропростори єдиного всесвіту, то те, як і чим прикриті ці переходи, має принципове значення. В тому числі й фіранки (…) У всіх цих випадках йдеться про періодичне прикривання міжпросторових переходів, які віддані найпроникливішій субстанції – світлові, а відповідно, й поглядові. Сутністю фіранок є те, що, перебуваючи на межі просторів, вони одночасно належать обом просторам. Те, чим хочемо прикритися одним боком, виставляємо напоказ іншим. Те, чого не хочемо бачити у своєму просторі, мусимо замінити внутрішньою стороною фіранок». «Так, але…» стала також своєрідною творчою колаборацією: й обкладинку, й ілюстрації всередині книги створила художниця Олена Придувалова. Виходить цікавий діалог зображення й тексту. Таким самим може стати і діалог тексту з читачем: розмовою, у якій обидві сторони завжди знайдуть, у чому дійти згоди, але в якій завжди залишається простір для якогось «але». Що заразом і гарантує продовження цієї розмови.

***

Тарас Прохасько, «Так, але…». Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019. – 152 с.

Поділитися:

Схожі статті

Не засуджений і не виправданий: історія Івана Дем’янюка

Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №35, 2020-08-30 На платформі «Netflix» доступний минулорічний п’ятисерійний документальний серіал «Диявол по сусідству». У польському варіанті він називається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*