«Різницю ми відчули, коли ми готувалися до весілля»

ІНТЕРВ’Ю ■ №42, 2018-10-21

Назар Радь, українець зі Львова, та Уляна Радь, українка з-під Ольштина, разом уже кілька років. Одружені, мають доньку Віруню. Назар, хімік за освітою, працює в інституті при Польській академії наук. Уляна, за освітою психологиня, коли не в декреті, – працює з дітьми і дорослими в реабілітаційних відділеннях. «Нашому слову» стало цікаво, чи відрізняє цю пару щось від тих, у яких обоє походять з однієї країни. Ми поговорили з Уляною та Назаром про особливості стосунків між українцем/українкою з України та українцем/українкою з Польщі. Стосунки на відстані, традиції святкування весілля, поява дітей та дрібні різниці в культурах: чи є ці відмінності суттєвими?

Уляна та Назар. Фото з сімейного архіву

Всі ми, українці, чи то з Польщі, Франції чи з Канади, хоча виховувалися у різних суспільствах, поділяємо ту саму мову, культурний багаж, звичаї. Небагато є пар, у яких хтось – з України, а хтось – з Польщі. Цим інтерв’ю ми починаємо серію розмов із такими людьми, щоб дізнатися, з якими відмінностями вони зіткнулися у своїх стосунках та житті, і звідки ці розбіжності виникають.

Катерина Семчук: Як ви зустрілися?

Уляна Радь: Познайомилися ми в Любліні, коли Назар приїхав туди на кілька місяців на стажування.

Назар Радь: Це був 2010 рік.

Уляна: Я навчалася на другому курсі магістратури. Ми познайомилися при греко-католицькій парафії. Після Любліна Назар повернувся в Україну, а потім поїхав на ще одне стажування в Німеччину. На той час я закінчила
університет, а наприкінці свого навчання поїхала до Праги за програмою Erasmus. У Празі ми знову зійшлися і вже там почали зустрічатися. А до того ми були друзями, просто підтримували контакт.

Назар: У Любліні ми товаришували, кожної неділі ходили до церкви разом, нам було по дорозі додому, бо жили ми
неподалік одне від одного.

Потім у вас були стосунки на відстані, тому що Назар повернувся в Україну, а ти, Уляно, куди?

Уляна: А я була в Ольштині. Ну, важко було. (В один голос з Назаром.)

Кажуть, що це дійсно дуже важко.

Назар: Це перш за все питання довіри. Тобто, якщо я довіряю Уляні, вірю, що її почуття до мене правдиві, і вона
робить так само, то все має бути добре. Так, ми тужили один за одним, зате коли зустрічалися, було більше емоцій.
(Сміється.)

Уляна: У мене не було проблем із довірою. Найгірше у стосунках на відстані – це те, що ти не бачиш наживо реакцію
людини, не можеш всього сказати, мені цього не вистачало.

Назар: Потім, коли ми готувалися до весілля, це давалося взнаки.

То до весілля ви також готувалися на відстані?

Назар та Уляна: Ну, так.

Назар: Бо Уляна тоді працювала у Польщі, а я працював у Львові.

Виникало питання, чи не переїхати вам в Україну?

Назар: А ми жили півроку в Україні.

Уляна: Давай почнемо з самого початку.

Назар: Ми почали зустрічатися у Празі десь приблизно чотири роки тому. Це був кінець травня 2014 року, я тоді з Праги приїхав одразу на вибори в Україну. Перш, ніж я освідчився Уляні, ми зустрічалися ще рік. Потім ми ще рік готувалися до весілля, але все це було фактично на відстані.

Уляна: Коли Назар повернувся в Україну, а я приїхала з Праги, я знайшла роботу в Ольштині. Думала, що знайду у Варшаві або в Любліні, десь ближче, але вийшло як вийшло.

Назар: Одружилися ми у травні 2016 року. Після весілля Уляна приїхала жити до Львова, бо я мав стабільну роботу на одному з львівських підприємств.

Уляна: Я залишила роботу в Ольштині, переїхала до Львова і за якийсь час почала стажування в реабілітаційному центрі для дітей… На початку було важко.

Чому?

Уляна: Перш за все тому, що я зіткнулася з українською бюрократією, різними урядовцями. Мені було потрібно отримати посвідку на проживання. Я вчилася стояти в черзі, хоча не розуміла тієї черги, ходити від кабінету до кабінету – для мене це було хаотично і дивно. По-друге, після одруження в Україні це було зовсім інакше життя для мене – не тільки Україна, але й життя спільно з Назаром.

Назар: Для мене це також було вперше, коли я жив разом із кимось у квартирі. Ми обоє вперше будували разом своє життя, новий побут.

Уляна: І на це накладалося те, що ми жили в Україні. Маршрутки для мене теж були новим досвідом. Але це було важко тільки під час роботи. Зате фай- но було те, що українська мова звучала всюди і постійно. Також для мене файними були «базари», бо в Польщі такого не буває.

Назар: Як ми молоко купували, так? (Сміється.) Бо у Львові йдеш між рядами і пробуєш те молоко; або м’ясо лежить відкрито на прилавках і мухи літають.

Уляна: Ми не купували це м’ясо. Я не могла до нього звикнути.

А як львів’яни на тебе реагували?

Уляна: Ставилися як до іноземки через мій акцент. Але в родині Назара чи в оточені його друзів я не відчувала жодної різниці у ставленні до себе.

Чи питали тебе, чого ти, дівчина з Польщі, приїхала в Україну?

Уляна: Так, звісно. На співбесіді перед стажуванням перше питання мені поставили: «Чому я приїхала в Україну, а не живу собі у Польщі». Але за півроку я адаптувалася, і пізніше мені вже було дивно виїжджати зі Львова. Я побачила
плюси і мінуси життя в Україні.

А як тобі Львів загалом?

Уляна: Я люблю Львів. Я вже раніше знала це місто, хоч і з туристичного боку, а потім навіть ще більше його по-
любила.

І ви вирішили повертатися у Польщу, коли ти завагітніла, так?

Уляна: Не одразу.

Назар: Коли я захистив кандидатську роботу з хімії і намірився повернутися в науку, ми почали думати, що нам робити. Серед іншого я вирішив шукати роботу в науці закордоном. Першою була спроба в Польщі при Академії наук і вона виявилася вдалою.

І скільки ви вже живете у Польщі?

Назар: У грудні буде два роки.

А як тобі живеться у Варшаві, Назаре?

Назар: Знову ж таки, я у своєму середовищі, спілкуюся з друзями українською. Ворожості до себе не відчуваю.

Наскільки я розумію, коли ти переїхав до Польщі, для тебе це не був такий самий досвід, як для Уляни переїзд в Україну, бо ти вже раніше жив у Польщі? Але, можливо, для тебе якимось незвичним досвідом було те, що ти потрапив у родину Уляни та українську спільноту у Польщі?

Назар: Власне, родина Уляни мене дуже добре прийняла.

Уляна: Так само, як мене – Назарова.

Назар: Мені було дуже легко, бо я приїхав і почувався як у себе вдома. З українцями у Польщі я контактував і перед тим, був у лемківському товаристві. Я цікавився культурою українців у Польщі, бо мої дідусь і бабця по батьковій лінії були депортовані у 19451946 році в Україну з-під Сянока. Мій дідо походив із села Репедь, а бабця – зі Щавного.

Уляна: А моя бабця, після того, як її виселили на північний захід Польщі, повернулася, але не до свого села Воля-
Володзька (бо воно на той час вже не існувало), а до Щавного.

Може, й у ту саму хату, де жила бабця Назара?

Уляна: Аж так то ні. (Посміхається) Назар: Мій батько потім шукав ту хату і звертався до бабці Улянки, тому що ми зналися, були друзями, але тоді ще не зустрічалися.

І все ж, чи є якась різниця між твоїм життям в Україні і новим життям в українській спільноті у Польщі?

Назар: Так, звичайно, є різниця. Уляна: Різницю ми відчули, коли ми готувалися до весілля.

А як саме?

Назар: Найбільша суперечка через непорозуміння сталася, здається, тоді, коли ми робили запрошення. Сперечалися через час. Бо у нас на Львівщині гостей запрошують на весілля за місяць, за два. А в українців у Польщі гостей запрошують за рік.

А чому існує така традиція?

Уляна: Це не традиція. Ідеться про те, щоб гості могли заздалегідь собі запланувати відвідини весілля, взяти відпустку. А ще як до Львова мала їхати вся родина, ми порахували, що треба розіслати запрошення принаймні за півроку. Окрім цього, традиційно у Польщі чекають ще рік після освідчення, перш ніж святкувати весілля.

Назар: До того ж, родина Уляни розпорошена, і їм треба з’їхатися з усієї Польщі, а моя родина зосереджена довкола Львова.

Уляна: І я не могла зрозуміти, чому Назар хоче робити весілля вже через два місяці.

Назар: Тобто в нас інше відчуття часу. І це не єдиний приклад. В Україні все робиться в останній момент, так я це відчуваю, а тут більше планується заздалегідь. Я вже зараз теж цього навчився. Не знаю, чи це особиста риса, чи, власне, культурна.

А в побуті ви відчули якісь відмінності, коли почали жити разом?

Уляна: Кухня інша, ми їмо різні сніданки. (Назар сміється.) Я їм молочний сніданок, пластівці з молоком.

Назар: Більше по-європейськи. А я колись мав звичку зранку обов’язково їсти м’ясо, щоб бути ситим упродовж дня. Але я не знаю, чи це так в Україні заведено, чи просто в моїй сім’ї.

Уляна: Також по-різному треба приймати гостей з України та Польщі. У Польщі прийнято, що, коли хтось приходить у гості, на стіл зазвичай виставляють тільки суп або куплені тістечка з чаєм. А в українців прийнято накривати повний стіл із першим та другим. Але я це бачу як форму турботи і відкритості, яка властива українцям з України.

Чи у якийсь момент ви мали відчуття, що зустрічаєтеся із іноземцем/іноземкою?

Уляна і Назар: Ні.

Назар: Ми спілкуємося однією мовою, маємо спільну українську культуру. Як і в кожних стосунках, у нас просто були свої нюанси.

А у підході до виховання доньки між вами відчувається якась різниця?

Уляна: Так, але я не думаю, що вона пов’язана з культурним вихованням, а більше з особистими поглядами і переконаннями. Я, наприклад, більше контролюю, а Назар має більш вільний підхід і багато чого Вірі дозволяє.

А щодо мови?

Назар: Коли ми почали зустрічатися, я відчував акцент Уляни, а зараз вже ні. Однак сам перебрав окремі слова з Уля-
ниного лексикону.

Уляна: Назар вживає ті слова, які я знаю, але не використовую.

А ви говорите з Вірою іноді польською?

Уляна і Назар: Ні.

Назар: Ми між собою не говоримо польською, тож з дитиною теж ні. Польську вона й так вивчить, бо житиме у польському середовищі. Ми вже живемо трохи часу разом, обмінялися своїми звичками, навичками і виробили спільний погляд на деякі речі. Складніше було до того, як ми одружилися: тоді ми намагалися одне одного відчути і краще зрозуміти.

А з чого черпаєте тут українську культуру?

Назар: Ми відвідуємо український літературний клуб, який організували друзі у Варшаві. Тож стараємося знайомитися з українською та іноземною літературою. Також читаємо «Наше слово». (Посміхається.)

Уляна: Так, Назар із серпня вирішив купити передплату.

Поділитися:

Схожі статті

Коментарі

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*