Проф. Юрій Вікалюк ■ ІСТОРІЯ ■ №4, 2020-01-26

Згадує професор Юрій Вікалюк

Зима 1951-52 років, північ Росії, Воркута (одне з місць катівень КДБ в СРСР, таких як Колима, Норильськ, Караганда тощо). Довкола міста розташовані сотні концтаборів, з яких десятки – жіночих. Там відбували покарання не тільки злочинниці – злодійки, вбивці – але й тисячі сільських жінок, які під час післявоєнного голоду змушені були збирати на полях колоски, що залишалися після комбайнів та жаток.

З того зерна можна було зварити куліш і нагодувати своїх голодних діточок. За це збирання держава карала кількома роками в’язниці. Мій тато був головним жіночим лікарем у Печорському вугільному басейні, тому часто виїжджав на медичні огляди у жіночі табори. Його знало і поважало все жіноцтво Воркути і околиць.

Це були переважно жінки-українки, їм було морально трохи легше від спілкування зі співчутливим лікарем-українцем. На той час вийшов указ про заборону жіночої праці під землею, в шахтах. Тому жіночі бригади посилали в будьяку погоду, при самих сильних вітрах і лютих морозах, відгрібати лопатами породу на териконах – відвалах біля кожної шахти. В тайзі жінки працювали на лісоповалі, в місті ж їм була визначена «легка» праця – відгортати сніг з вулиць. А оскільки заметіль іноді тривала кілька діб поспіль, вони мусили працювати цілодобово у три зміни по вісім годин.

Коли тата викликали вночі до лікарні, з ним віталися дівчата, які на той час чистили дороги: «Добрий вечір, пане доктор». Ми чим могли допомагали ув’язненим, виносили їм сало, ковбасу, морожену тріску. Це була моя робота, бо дорослих могли за це покарати арештом, а хлопцеві-підлітку це здебільшого сходило з рук. Серед того щоденного жаху, до якого звичайні люди звикнути не могли, маленьким каганцем у вікні здавалися святкові вечори в нашій хаті.

Мама пекла пироги, варила кутю з медом. До нас приходили українці, які вже відбули покарання, але їм не дозволяли повертатися на батьківщину. Вони заходили, віншували, сідали за стіл, частувалися і, головне, починали співати: «Бог предвічний», «По всьому світу стала новина, Діва Марія Сина родила». А я підспівував дорослим, бо змалечку ходив колядувати. Це була тиха радість (тиха, бо ворог чує), урочистість, якою не можна було ділитися з російським оточенням.

Це суто український давній звичай, який ще трохи зберігся у білорусів та румунів. І от в страшну хурделицю, в мороз, коли, бувало, йдемо з приятелями погуляти, провітритися (навкруги цілодобова ніч, трохи розвиднюється лише на 2,5 години серед дня) – а перед нами тісною групою йдуть молоді українці і злагоджено, різними голосами, дуже гарно, але тихо співають колядки.

А мене питають хлопці-росіяни: «О чём они поют?». Що я можу пояснити чужинцям? Не зрозуміють…

Записала Роксана Вікалюк

Поділитися: