Ярослав Сирник ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-04-20
Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) засновано в червні 1956 р. Щонайменше рік перед цим почалося приготування до створення організації українського населення [с. 18-32 – тут і далі подаю сторінки з монографії Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne (1956-1990), Wrocław 2008]. У Польщі назрівали серйозні суспільно-політичні процеси (с. 26-27, 30-31), але головними персонажами польського політикуму в 1955 р. далі залишалися Берут, Берман і Мінц.
Від 1954 р. не було вже Міністерства громадської безпеки (МГБ), але на його місці створено Комітет громадської безпеки (с. 27). Тиск на різні суспільні групи й одиниці з боку авторитарної держави безумовно зменшився, але чи можна сказати, що його зовсім не було? Чи можна стверджувати, що суспільство Польщі в 1955 р. стало вільним, таким, що мало свободу вияву? Чи можна повірити, що в реаліях 1955 р. українці були б у силі самостійно створити власну організацію? Тобто, по суті, чи могли вони стати аванґардом змін?
Протягом другої половини 1955 р. в різних міських осередках постають, – що конче треба підкреслити, – при виконавчих місцевих органах (воєвідських президіях, а іноді повітових народних радах) так звані культ-освітні комісії для українського населення. На чолі таких комісій часто стоять місцеві чиновники українського походження. Це були паростки майбутнього УСКТ (с. 28-32). Без ініціативної ролі держави важко це уявити. Отже, треба запитати: який інтерес у цьому мала держава? Невже “демократизувалася”? А може, зрозуміла сенс слова “інтернаціоналізм”? Або ті, хто повністю відповідав за рішення про акцію “Вісла”, хотіли зараз “надолужити” кривді виселенців? Чи, врешті, може такий наказ прийшов із Москви?
У своїй книжці пишу: “Powstanie komisji kulturalno-oświatowych zbiegło się w czasie z próbami wyartykułowania własnych dążeń w zakresie realizacji postulatów kulturalnych, oświatowych oraz społecznych, ekonomicznych i politycznych, formułowanych przez część młodego pokolenia Ukraińców”. Втім, показую однак (примітка 68 на стор. 29), що паралельно функціонують інші спроби пояснення ключових для розуміння ґенези й цілої історії УСКТ процесів. На підтвердження своїх припущень описую, зокрема (с. 205 і далі), дії органів безпеки стосовно українців напередодні створення товариства.
На мою думку, “погодившись” на (або, здається, по-справжньому: ініціюючи) виникнення “товариства для українців”, влада реалізувала свою тогочасну концепцію національної політики. УСКТ (подібно, як і товариства євреїв, білорусів, литовців та інших національних меншин, але також різні суспільні товариства, у тому числі наукові, спортивні, доброчинні, краєзнавчі, а навіть союзні партії) мало компонуватися в єдине, монолітне ціле. “W tym i tylko w tym kontekście, długofalowym celem politycznym, dla którego zostało powołane i było utrzymywane UTSK (…) była realizacja programu państwa jednonarodowego”, – виразно пишу про це як про задуми державної влади стосовно УСКТ на с. 172 монографії.
УСКТ, БСКТ і т. д. були задумані владою як своєрідна “стрічка конвеєра”, отже мали переносити до своїх середовищ “єдиноправильні” директиви комуністичної партії (зокрема, с. 37-38, розділ 4 і в багатьох інших місцях). Зважмо ж і на поданий контекст. Адже невід’ємним атрибутом ПОРП, по суті, до кінця існування, мала бути монополія на владу.
У своїй монографії пишу (с. 176): “Przewodnia rola”, mimo pozorów wielopartyjności, praworządności i innych cech właściwych demokracji, objawiała się monopolizacją każdej niemal sfery życia społeczno-gospodarczego i politycznego kraju, dialektycznym stosowaniem zapisów prawa i niezrozumiałym językiem nowomowy”.
Але це не все. Влада у Варшаві, Києві, а передовсім у Москві вважала українців у Польщі потенційно “ворожою базою” для українських “націоналістів” та “всякої масті” “імперіалістів”, “ревізіоністів”, а навіть (хоч як смішно це й не звучить) “сіоністів” (с. 231)! Тобто “цих же українців” треба було “пильнувати”. Робилося це в різний спосіб
(с. 202-246). Втім, не конче потрібні були якісь великі й складні “операції” (хоч і таких не бракувало). УСКТ було ж хоча б зобов’язане вести звичайні списки членів. Згідно з чинними законами, треба було також доставляти до відповідних установ дані про “функціональних” людей у гуртках, повітових та воєвідських управах, врешті і головного правління. Ці дані аналізувалися та неодноразово використовувалися Службою безпеки як вихідна точка для дальших, як правило, більш наступальних кроків.
Варто підкреслити, що дії влади, – як у 1955-56 рр., так і пізніше, – не завжди виглядали послідовними. На фактичні політичні дії накладалися, як правило, різні вектори. Я згідний у цьому плані з думками, зокрема, проф. Лешека Олейника (с. 37). Описуючи це з іншої перспективи, можна сказати, що причиною такої “непослідовності” могла бути закулісна боротьба за реальну владу (у ті ж 1955-1956 рр. під виглядом тзв. фракцій “натолінців” і “пулав’ян”). Про різні відтінки такої боротьби у 1956 р. (і пізніше) існує уже досить значна історична література. Читач знайде в моїй монографії хоча б примітку до праці проф. А. Фрішке (с. 27), а в ній без проблем дальшу необхідну бібліографію, яка стосується “феномену 1956 року”. На с. 231 монографії повторюю за проф. Е. Міроновичем тезу про вплив вислову В. Ґомулки про “п’яту колону” з червня 1967 р. не лише на ситуацію євреїв, але й усіх інших національних меншин. Такий самий механізм – предметне ставлення до своїх громадян з боку комуністичної верхівки – помічаємо і в 1980 р., хоча б у сеймовому виступі ген. Оліви (с. 262, 316).
Сюжет під назвою “влада і УСКТ” я проаналізував, як мінімум, на кількадесятьох сторінках (весь четвертий розділ, значні фраґменти першого та сьомого розділів). Однак це лише один бік функціонування УСКТ. Другий бік – яким чином поводилися ті, для кого (за думкою влади) номінально створено УСКТ, які водночас вважали себе (і мали на це повне право) ініціаторами товариства. Це складне питання. Його складність намагаюся показати у своїй монографії, тому називаю УСКТ організацією “з обличчям Януса”. Про це свідчать установлені факти, тому й можу “самообмежитися” в оцінках. У п’ятому розділі описую “світле й погане” в роботі УСКТ. Заголовок розділу віддає суть мого бачення справи: “Між стрічкою конвеєра для влади і репрезентацією українського населення”.
У шостому розділі, на більш ніж ста сторінках (тобто в приблизно четвертій частині тексту), я зібрав докупи розпорошену досі інформацію про культосвітню діяльність товариства. Запитаю отже ще раз: чи масштаб заходів, кількість ансамблів тощо при зіставленні з намірами влади стосовно товариства не говорять самі за себе?
По- іншому, як досі водилося, описую справу функціонування україномовної освіти 1950-80 рр. Підкреслюю те, що формально це була частина державної системи. Однак якби не діячі УСКТ, а також просто батьки, священики, зичливі українцям поляки, – не було б, мабуть, упродовж десятиліть того, що вдалося зробити на освітній ниві. УСКТ було одним із найвагоміших елементів системи україномовної освіти і про цю роль я пишу (окремо – на 416-434 сс.). Проте формально це не були ані “уескатівські” школи, ані “уескатівські пункти навчання”. Достатньо – здавалося б – пригадати прості факти: 1952 р. – виникнення перших пунктів, і 1955/56 навчальний рік – коли їхнє число зростає з 19 (!) до 82. Останній факт часто заслонювали створені в 1956/57 навчальному році чергові 60 пунктів і пізніший (1958/59) апогей кількості пунктів навчання.
Непомірно більше заслуг самого УСКТ у створенні шкіл з українською мовою навчання. Але й тут важко повірити, що рішення про покликання двох перших із них наступило після червневого з’їзду, оскільки неймовірним є виникнення від нуля шкільної структури протягом двох місяців. Врешті-решт: чи це не передбачає відкриття української філології ще 1953 р.? Де потім у державі, яка все мала “робити за планом”, повинні були працювати випускники варшавської україністики?
УСКТ, а в тому числі люди, відповідальні за розвиток шкільництва (Микола Сивицький, Ярослав Грицков’ян, Люба Кобеляк, Теофіл Щерба та багато інших), десятки вчителів української мови до неефективної “державної форми” пунктів навчання намагалися внести “український зміст”. Але без цієї “кульгавої” форми це просто не спрацювало б. З цієї бодай причини (що зауважую вже у вступі до монографії – с. 14) питання шкільництва й україномовної освіти в Народній Польщі – це матеріал для окремої монографії.
На основі джерельної бази, тобто архівних документів різних чиновників адміністративних структур центрального й реґіонального рівня, партійних структур, внутрішньої документації УСКТ, оперативної документації СБ, документації, яку я віднайшов у Києві, матеріалів торонтського “Гомону України”, вивчення матеріалів, опублікованих у “Нашому слові”, “Українському календарі”, “Зустрічах”, в окремих публікаціях, присвячених питанням національної політики, функціонування державних структур чи польсько-українським відносинам, при залученні “імпульсивних” спогадів (тобто таких, які постали незалежно від монографії) та матеріалів, надісланих на мій заклик у “Нашому слові” (попри проведену в інтернеті кампанію та за допомогою розісланих по Польщі листів із закликом бойкотувати мене), після консультацій із близько двадцятьма людьми, видавничих рецензіях авторства проф. Олейника і проф. Грицюка, рецензії проф. Михайла Лесева, поміщеній в “Українському альманасі”, беручи до уваги також свою понаддвадцятилітню активність у громаді, маю право ствердити, що монографія УСКТ мого авторства є першою цілісною пропозицією опису діяльності товариства. Частковий опис вже з’являвся (хоч би праця А. Середницького чи в деякому контексті праці М. Трухана, Р. Дрозда та інших), – і цей автентичний доробок я також використав.
Прочитання написаного, інтерпретація кожним читачем – це питання, за які я не беру відповідальності. Натомість не є і не повинна була бути наукова праця “ствердженням беззаперечних досягнень”, як цього хотів би, здається, aвтор “Криводзеркальної монографії” (“Наше слово”, 2010 р., № 15, с. 6). Якщо в цьому – залишивши мовчанням і форму “Криводзеркальної монографії”, і відсутність редакційного коментаря до неї чи хоча б звичайної професійної редакції тексту (напр., хіба не відомо редакції, коли помер Микола Королько?) – мала б полягати основна, як розумію, критика книжки “Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne (1956-1990)”, то, здається, кращого визнання важко історикові сподіватися.
“Наше слово” №17, 25 квітня 2010 року {moscomment}
