Ігор ІСАЄВ, головний редактор порталу українців Польщі PROstir.pl

У країнах із невеликою демократичною традицією – а такими є і Польща, і Україна – досить часто плутають етику з естетикою. Картинку зі змістом. Ікону з Богом. Бога з іконою. Список можна продовжувати, наслідки його бувають плачевними. Особливо – в річницю розстрілів Небесної сотні. Перемоги Революції гідності.

Послухати лише, як пафосно звучать ці самі назви: Революція гідності, Небесна сотня, Żołnierze Niezłomni, Zryw Antykomunistyczny. Незалежно від їхнього наповнення чи того, яку саме частину історії охоплюють.

У пафосі як такому немає нічого осудного – проте його дуже важко зіставляти з буденним життям людини. Східноєвропейські суспільства звикли: держава собі окремо, а ми – дякуємо, якось без вас обійдемося. Досвід комунізму додатково виховав огиду звичайних людей щодо соціалістичного пафосу – мільйонів пустих лозунгів і плакатів, що нічого не значили, проте людину обмежували. Аж дивно, як це ще ніхто не використав ідеї, мовляв, держава взагалі не потрібна – адже вона лише перешкоджає в житті людини, збирає податки, накладає штрафи, забезпечує низький рівень послуг. Цей пафос, яким ми звикли називати основи наших держав, перешкоджає застосовувати державні цінності в щоденному житті.

Шоста річниця вбивства Небесної сотні в Україні зустрілася з абсолютним запереченням того, чим були герої Небесної сотні і чим був загалом Майдан, котрий їх породив. Шість років потому, як на Майдані стояли українці у захисті власної гідності, інші українці вийшли на вулиці для того, щоб розтоптати гідність ще інших українців.

На Тернопільщині, Львівщині чи Полтавщині спалахнули спонтанні, масові мітинги проти прийому на карантин евакуйованих із китайського Уханя громадян України. Кожна держава евакуювала своїх громадян із охопленої епідемією коронавірусу провінції, проте лише в Україні вони зустрілися з таким опором громадян, що його можна назвати диким, варварським невіглаством. Увесь процес переплітався фейк-ньюзами: у воду в кранах підсипали наркотик, евакуйованими свідомо хочуть знищити населення, місто зараз ізолюють – я не жартую. До закликів не довіряти, ба навіть – бойкотувати державу приєднався (з великою прикрістю для мене) священик: на Тернопільщині відбулися навіть молебні з протестуючими. На Львівщині до протестуючих приєдналися медики шпиталю.

Я не маю сумніву що протестуючі, а навіть медики та священик (врозріз із власними правилами) представляли правдиві погляди на своїх співгромадян. Вони не бачили потреби допомогти їм – вони розглядали їх як загрозу власному існуванню, тому фактично намагалися їх знищити. Спостерігаючи цю картину, я задумувався: чи це дійсно представники цивілізації, котра пройшла епоху Просвітництва? Чи це громадяни країни, котрих співгромадяни вмирали за європейські цінності, народжені Просвітництвом, у Революції гідності? Чи це та країна, врешті-решт, громадяни якої щоденно вмирають не прости ПРОТИ Кремля, а ЗА цінності Революції гідності? Парадоксально, коронавірус підтвердив, що немає різниці між Сходом із Заходом України – істерії піддалися і галицькі, і наддніпрянські регіони. І ті, і ті однаково взялися за ту саму зброю: вуличні протести. Це лише візуально може нагадувати Майдан (естетика) – проте в системі цінностей це явище з іншого космосу: Майдан стояв ЗА громадянин України, протестуючі шість років пізніше – проти них (етика). Наповнення протестів не тільки змушує задуматися над здобутками Революції гідності – воно про те, що держава включила героїв Майдану у свій канон, проте не розкрила перед суспільством їхнього послання.

Герої Майдану «бронзовіють» на наших очах – так само, як у совєтській Україні «забронзовів» Шевченко. Комуністи не викинули його на смітник, як Грушевського, – лише приписали йому те, чого він не писав; заморозили і поставили на постамент. Те саме можна сказати про сьогоднішню українську владу – Небесна сотня надто велика, щоб її зіпхати з постаменту, проте процес іде, її поливають рідким азотом, щоб тільки зберегти контури, але не наповнення. Навіть коли лунають промови про Небесну сотню, вони щораз більше нагадують тон промов про Шевченка чи про Ісуса Христа – недосяжних і все менш наших.

Це невтішний урок для України – проте головна помилка полягає в тому, що Ісуса, Тараса чи Сергія (Нігояна) відчужив для пересічного українця пафос.

Той, хто протестує під шпиталем на Львівщині чи Полтавщині, навряд чи знає, що Ісус, Тарас чи Сергій прийшов до них і був серед них, щоб – навіть не навчити – а показати приклад. Вони показали і за ними пішли люди – ті, кому не було за ким піти.

Навряд чи, слухаючи більшість сьогоднішніх промов про героїв, хто небудь за ними піде. Цінності, заради яких вони прийшли у світ, жили та вмерли, знову  етики перетворились в естетику: в іконку Ісуса вірять більше, ніж у його Нагірну проповідь – а вона здатна змінити щоденне життя навіть невіруючого. Вишитий Тарас буває більш важливим від «Борітеся – поборете», котрого читає Нігоян. «За вас – правда, за вас – слава, і воля святая», додає Шевченко, вказує – не просто боротьба, а боротьба в ім’я волі й правди.

Революція гідності – вона про те, що гідність має кожна людина. Навіть негідник. І в цьому парадокс волі й правди: як погодити гідність негідника та праведника, котрі неодмінно увійдуть у конфлікт? Правда – відомо, що по стороні останнього, проте не вільно – показуючи її – споневірити гідність негідника. Інакше він постане і вмить знищить усю систему цінностей, котрий праведник будував довгі роки.

Сьогоднішній Україні це реально загрожує: повстання в ім’я гідності негідників. Революція гідності була теж для них, але вони цього не відчули. Кілька років тому ми це підозрювали, сьогодні – маємо це на вулицях. Вони теж хочуть гідності.

Поділитися: