РЕЦЕНЗІЯ чи спроба дискредитації

Ярослав СирникПУБЛІЦИСТИКА2008-07-17

Почну від того, що я дуже радий кожному читачеві моєї монографії, тим більше, що її тираж не був надто імпозантний (500 примірників), та й поза Вроцлавом вона вже практично недоступна у продажу. Для мене як для дослідника також дуже важливі всі рецензії чи й просто критика (у науковому значенні) моєї роботи, яка є невід’ємною частиною процесу наукового вивчення минулого. Тому статтю Богдана Гука “Мовчазні українці” (вміщену на 11 сторінці “НС” – ред.) я міг би… залишити без коментаря, адже видно, що її автору не зрозумілі основні механізми праці історика. Однак моє мовчання громада могла б зрозуміти як підтвердження його слів. Отже, по черзі…

* * *
У статті Б. Гук пише: “Основним закидом є відсутність пояснення змісту ключових термінів – “українці”, “українська людність”, “українці в Польщі””. Далі звертає увагу на мниму відсутність “змістовної динаміки” згаданих понять. Відносно цього закиду треба запитати автора статті, наскільки уважно він прочитав книжку? Бо вже на 1011 сторінках монографії написано: “Джерельний характер дисертації значною мірою зумовив вжиття в заголовку терміна “українська людність””. Тобто, якщо простіше: українець – це кожен, кого так названо
у джерелах. Проте, я добавив і таке: “Не володіємо жодними безпосередніми даними, жодними дослідженнями, які стосуються національної свідомості виселених людей, а все ж таки з приводу історичних, географічних, політичних і багатьох інших причин серед (…) переселенців (….) мусила функціонувати справжня мозаїка постав у питанні визначення власної національної приналежності”
До речі, національній свідомості присвячений цілий останній розділ книжки. На його початку зазначено зокрема, що повний опис асиміляційних процесів неможливий без висновків соціологічної методології. Як автор історичної праці, яка не могла претендувати на повне вивчення згаданого сюжету (для цього обов’язково потрібна окрема монографія), у згаданому розділі я зупинився на певній дослідницькій пропозиції. Виходячи з прийнятого початкового становища (і даючи до нього ряд застережень), віднаходжу у джерелах три головні процеси, що відбувалися серед “моїх”, як пише Б. Гук, українців, цебто серед нащадків виселенців, але (як написано хоч би на 11 сторінці праці) також утікачів, в’язнів таборів праці, “репатріантів”. Один із них називаю процесом збереження чи навіть відродження української тотожності, другий – процесом асиміляції, третій – це т.зв. лемківська проблематика.
Далі Б. Гук пише: “Невизначеність поняття “українська людність” видно навіть у тому, що автор відніс “Дорогу в нікуди” до книжок на її тему”. Справді, книжка Шоти і Щесняка згадується в монографії декілька разів. Проте те, що Б. Гук критикує, насправді називається “характеристикою стану досліджень”. Вона обов’язково наводиться у вступі до кожної наукової історичної праці. Для зображення змін у підході до питання досліджування польськоукраїнської тематики я розбив перелік літератури на 2 періоди – до і після 1989 року. Пишу отож таке: “Офіційний доробок щодо історії українців у Польській Народній Республіці і надалі представляється досить скромно, хоча протягом кількох останніх років ситуація у цій справі значно змінилася. Серед позицій, які появилися до кінця 80их рр. ХХ ст., на увагу заслуговують в основному праці А. Щесняка, В. Шоти, а також Кристини Керстен”. Потім у тексті подається ще декілька праць (А. Квілецького, а також неоприлюднені Е. Пруса, Б. Овчарка і Ю. Пенара). Де тут проблема? Чи в ОУН не було українців, або в книжці не йдеться про події, які описую в монографії?
Цього ж питання, тобто мнимої відсутності дефініції терміну “українці”, та ще й з закидом про “ідеологічність” монографії, стосується один із прикінцевих абзаців статті Б. Гука. Він пише: “У “Закінченні” Я. Сирник згадав про результати перепису населення 2002 р., який виявив, що на Нижній Сілезії 1859 чоловік визнало себе українцями, а 3084 – лемками. Попри це, автор з упертістю, гідною кращої справи, об’єднав обидві цифри й отримав… 5 тисяч “репатріантів української національності”. Що ж, що не кажіть, а світогляд автора відіграв тут надто велику роль…”. Для порівняння пропоную те, що було написане фактично: “На терені Нижньої Сілезії 1859 осіб задекларували українську національність, з чого 1422 становила група польських громадян. Одночасно 3084 особи визначилися лемками, з чого дві не мали польського громадянства. У сумі, неповних п’ять тисяч осіб, можна було б визнати за і надалі живих переселенців з акції “В”, репатріантів української національності, пізніших іммігрантів, осіб, які прибули сюди в рамах натуральних внутрішніх міграцій, а також їхніх нащадків”. Чи потрібний тут якийсь коментар? Чому Б. Гук маніпулював моїм текстом?
Є ще два абзаци, які починаються ствердженнями: “Найгіршим моментом книжки є те, що в 19451989 рр. українці Я. Сирника не думали”, та “Вплинула на це дуже велика негативна (…) залежність від джерел (…)”. Дуже, так би мовити, емоційно висловлюється автор статті. Обмінюючись думками у такий спосіб, не знайдемо спільної площини для розмов. Редактор Гук може вважати, що “мої українці” (тобто, цікаво, які?) не думали. Нічого на це не пораджу. Тільки що це означає?
У статті Б. Гук вводить нові поняття – “неґативної” і “позитивної” залежності від джерел. Для дослідника такого не буває. Пробуючи вступати на майданчик істориків, варто було б редактору Гуку усвідомити, що коли говоримо про конструкцію минулого (дефініція знаходиться, напр., у книжках проф. Єжи Топольського), мусимо пам’ятати, чим відрізняється вона від самого минулого. Від себе добавлю, що більшість проблем чи непорозумінь, які виникають із нинішнього стану історіографії, беруться саме зі спокуси доповнювати джерела, необґрунтованими, заздалегідь підготованими тезами. Тобто, такий автор знає наперед, що хоче довести, а джерела трактує, як знаряддя, щоб комусь “докопати”. Чи вам, пане редакторе, знайома ця фраза?
Щодо джерел, знову повернімось до азбуки історика. Джерелом є все (написане й ненаписане), з чого можемо довідатися про тему, яка нас цікавить. Поставлений теж закид про “малоправдивість”, оскільки згадується про кількадесят спогадів, а редактор Гук нарахував їх 15. У монографії написано ж бо виразно: “Під час приготування книжки автор ознайомився з кількома десятками виданих до цього часу спогадів. Особливо істотне значення для форми публікації мають спогади, вміщені в публікації “Віра, надія, любов”, спогади о. митрата Стефана Дзюбини, а також видані у 2005 р. спогади Ірини ТимочкоКамінської”. Коли прочитати обидва речення, стає ясно, що мова йшла про окремі спогади, а не видавництва. У самих томах “Віра, надія, любов” є кількадесят спогадів, а велика книга під вашою редакцію – “1947” – це також десятки спогадів… Отже в чому, пане редакторе, справа?
Редактор Гук пише: “Документи, підготовлені СБ, повинні бути лише допоміжним, а не першорядним джерелом”. Документи СБ, пане редакторе, бувають різні. Найкраще свідчить про це книга Філіпа Мусяла “Підручник безпеки”. Ви повинні про це знати, оскільки користувалися засобами ІНП. Попри доступ до них, у моїй книжці практично відсутні окремі доноси, вартість яких не можна перевірити, оскільки не можна зіставити їх з іншими джерелами інформації. Безпека про це, зрештою, чудово знала. Відтак, якщо документи СБ невірогідні, то з якої причини більш вірогідні документи адміністративної чи партійної влади? На яких інформаціях вони спиралися? Звідки після 1956 р. бралися керівники у відділеннях внутрішніх справ багатьох президій Національних рад? Звідки йшли диспозиції щодо реалізації національної політики, якщо не від партії? Це були різні гілки одної влади.
Критика джерел має охоплювати всі їхні різновиди. Якщо стільки уваги (і слушно!) присвячується критиці джерел, підготовлених безпекою (по відношенні до яких автор статті неслушно вживає поняття “джерела ІНП” – це ж не Інститут їх створив), чому не поставити питання про вірогідність спогадів окремих осіб? Невже не буває в них неправди, перекручень, амнезії, маніпуляції, ідеології?
Далі у Б. Гука є речення: “Кабінетність” – це постава не для історика, який пише про події, які проходили 6020 років тому”. Від 1984 р., з короткими перервами, я живу серед українців Нижньої Сілезії. Це вже 22 роки. Я мав щастя познайомитися з багатьма героями своєї книжки. Мав змогу вести довгі розмови з ними, наприклад, зі св.п. Левком Ґалем. Набагато менше спілкувався з покійним Василем Шостом, але добре мені це знайомство запам’яталося. По різному виглядало моє знайомство з покійним Іваном Співаком. Спершу це був мій учитель. Потім, у 90і роки, я з дружиною приїжджав на методичні зустрічі, доволі часто відвідував школу. Справи, які стосуються лемківського питання – вони ж у мене вже суто сімейні. Так, як тещеві розповіді про свого брата “Чабана” і Брунари… То про яку кабінетність йдеться?
Оскільки в автора статті не вистачає підготовки для написання наукової рецензії, вдається він до якоїсь риторики, наприклад, говорить про “невмолиму статистику” (добавлення прикметника “невмолима” – це досить просте демагогічне знаряддя, мовляв, у справі поставлена крапка…). З коментованого третього розділу моєї книжки автор просто “вилучає” широкий опис питання українського підпілля на Нижній Сілезії. Забуває теж, що книжка становить цілість і деякі справи порушувалися вже в попередніх її частинах (де, наприклад, ширше описані умови розселення). Відтак, чи доречно ставити закид про “неприсутність українців” у розділі, озаглавленому “Влада і суспільство Нижньої Сілезії щодо українців після 1952 р.”?
Мниме “абияке дописування” чогонебудь не є жодним арґументом. Здається, автор статті не дочитав теж дальшої частини критикованого підрозділу про українське питання в Православній церкві. Зокрема фальшивою є теза про обминання справ на лінії Православна церква – українство. У книжці, з одного боку, є інформації про такі особи, як о. Ян Лев’яж чи Єжи Крисяк, детально описаний конфлікт у лігницькому православному середовищі, проте є теж справедлива, на мою думку, оцінка факту, що в 19471952 рр. саме Православна церква відіграла значну роль у збереженні національної тотожності українців.
Спосіб розуміння написаного у Б. Гука досить своєрідний. У “Важливих деталях” говорить, нібито зі сторінок книжки виникає, що Ірина Тимочко у 60их роках і надалі знаходилась у підпіллі (бо поряд із її прізвищем появилася колишня кличка). В іменному покажчикові “Маськї” і справді бути не може, бо це фактично друкарська помилка (написано: Maśkja, повинно бути: Maśleja). Подібно з відсутністю у бібліографії “Вісника Закерзоння” (хоча подаються в ній окремі статті з “Вісника”).
Редактор Гук пише ще таке: “Праця Я. Сирника належить до праць “штивних”, типово іпеенівських (…) над усім наративом віє чадом убеції. Історик зі школи ІНП майже ніколи не враховує культурної антропології, досліджень менталітету (…) він здебільшого залежний від візії дійсності, створеної офіцерами безпеки”. Пане редакторе! Я не знав досі, що Вроцлавський університет, Історичний факультет якого я закінчив у 1993 році, це була “школа ІНП”. Не знав також, що проф. Роман Дрозд, промотор моєї докторської дисертації, яку я захистив у Поморській академії у Слупську, зі “школи ІНП”. Не знав і того, що професори Романов і Осенковський – рецензенти праці, мають якесь відношення до ІНП.
У який спосіб, пане редакторе, у червні 2005 року, тобто коли закінчив писати свою монографію, був я зв’язаний з ІНП? Журналісту варто може було б знати, що у ІНП працюю щойно з липня 2006 року? Книжку Інститут надрукував після майже річних спроб видати її у “Тирсі”. У період 2006-2007 рр. появилися деякі зміни порівняно з дисертаційною версією, однак передовсім у структурі, а не в змісті (добавлені фраґменти об’ємом у кілька сторінок і фотографії).

“Наше слово” №29, 20 липня 2008 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*