Петро Скрійка ■ КУЛЬТУРА ■ №9, 2013-03-03
Коли відходять від нас великі розуми чи значні таланти, то завжди залишають після себе питання про важливість їхньої думки й праці. Бо коли Бог обрав когось задля таких великих своїх дарів, дав йому визначене покликання, це, безперечно, не відбулося без його замислу. Говорять навіть про певну апостольську місію в таких випадках і, безумовно, в цьому є частка правди. На ці роздуми наводить нас також друга річниця з дня смерті Юрія Новосільського, що припадає на 21 лютого.
Ми повинні поставити собі певні питання, тому що це – наш обов’язок: і не лише обов’язок пам’яті, це теж найвища повинність для нашого розуму. Іншими словами, питання мають виникати в нашій свідомості не тільки тому, що нам нагадує про це традиція відзначення річниць, але також ми повинні підходити до них із пізнавальним зацікавленням – задля нашого спільного блага, заради нашого розвитку і проґресу цивілізації.
Спробуймо задуматися, що саме Юрій Новосільський хотів з волі Божої передати нам, українцям, греко-католикам і православним? І коли щось нам передав, то, звичайно ж, вклав це – показав, сказав або написав – на іконах. Адже в якому іншому місці, якщо не в іконах, ми повинні шукати його послання? Ікони – то єдина наша, українська, греко-католицька чи православна адреса. За його життя ми не розуміли його ікон – і немає нічого в цьому дивного. Ми ще не були достатньо підготовлені до такого розуміння, а він нам його не спрощував, нічого не тлумачив, нічого не пояснював – і це було мудро з його боку. Він усе залишив часові. Він знав, що людина, як і все в природі, росте й дозріває з часом. Якби він намагався переконати нас, це викликало б тільки безплідне роздумування – було б ще гірше, було б ще важче нам його зрозуміти, а йому було би складніше виконувати свою місію, якщо він дійсно її мав. Досить нагадати, що він свого часу мусив припинити розписувати деякі з церков, а інші й не почав малювати, хоч дуже йому того хотілося. Звідки ж узялося наше нерозуміння його іконографії? Просто це був наслідок традиційного мислення: що справжні ікони пишуть лише монахи в монастирях згідно зі спеціальними ритуалами, згідно з давніми взірцями й техніками, незмінним підбором кольорів, що було розроблене багато століть тому. І це правда – хоч не зовсім точна: бо справжні ікони малювали, – навіть не обов’язково писали в традиційному сенсі, – також художники, які не належали до кола іконописців. Проте й ці ікони – священні, вони також важливі, і ми молимося перед ними. Саме таким митцем був Ю. Новосільський – і треба додати, що це був вільний художник, не зв’язаний будьякими традиційними суворими канонами, до того ж, це був великий митець, великий філософ і богослов. Він був творцем у повному розумінні цього слова – а тому не міг бути «переписувачем» чи ремісником, що пише відповідно до прийнятих взірців.
Через це його ікони – відмінні, сучасні, вони, за його задумом, мають бути не тільки посередником у молитвах, вони, можливо насамперед, є образами для прямих розмов з Богом, з Христом і святими. Митець немовби ясно враховував нинішній інтелектуальний розвиток людини – адже сучасна людина знає щораз більше й більше розуміє, вона ближча до Бога, а тому має до Нього більше питань, ніж раніше. Людині бракує вже готових формулювань молитов. Вона потребує прямого, а отже більш тісного контакту з Богом, не тільки молитовного, але й інтелектуального зв’язку з ним. І якщо так, то необхідні теж сучасні ікони, що сприяли би безпосередньому контактові. Або, може бути, потрібна невпинна, постійна модернізована євангелізація – якщо Церква, якщо християнство повинні вижити. Ю. Новосільський, як глибоко релігійна людина, завжди, до останніх своїх днів думав про це. А як реалізував це у своїй іконографії? Просто малював ікони, у яких, окрім зовнішніх форм, також показував, що саме вміщається всередині, він показував у них святість, так, неначебто відкривав їх перед людьми. Він передавав цю святість радісним червоним кольором у формі вогню, у вигляді тепла – це тому, може, так багато червоного в його іконографії. Червоним є не тільки інтер’єр ікон; червоними, вогненними, повними блаженного запалу є очі святих; червоними, полум’яними є німби. Митець продемонстрував святість дуже простим, але досить ориґінальним способом. Дотеперішня іконографія була також близька до цього – згадаймо хоча б червоні шати святих, – але їй не вистачало сміливості, щоб піти далі, щоб відкрити їх, додати до традиційної пласкості й інший вимір: священну глибину, яка є чимось новим в іконографії – а Ю. Новосільський це хоробро вчинив. Чи є в такій іконі гріх, єресь? Якщо Бог йому це дозволив, не відібрав таланту чи розуму, то митець, мабуть, не допустився ані того, ані іншого. Імовірно, Богові теж потрібні такі ікони – а якщо вони потрібні Богові, то повинні бути необхідні й нам.
Ю. Новосільський був також першим, хто ввів до іконографії глибоку тишу, глибокий спокій: щоб молитва відбулася в мирі й задумі, щоб була глибокою. Він зробив це завдяки чорноті стін поміж кольоровими іконами. Чорність містить усі кольори, які тільки можна здобути зі спектрографа, а тому чорнота повною мірою, у фізичному сенсі, нагадує світло – проте світло сумне, страждальне, навіть трагічне. Що відбувається в цій чорноті? Чи є люди, що страждають від неї, чи є ті, хто відчуває певний смуток, трагедію? – Ні, навпаки! Людина йде з чорноти, зі скорботи, зі страждання, і прямує до щасливих барвистих ікон, котрі, немовби святе світло, кличуть її до себе з чорних стін. Сум, страждання, трагедія залишаються позаду. Наскільки ж це геніальне – думаю, що це Ю. Новосільському нашептав сам Бог. Уперше митець ввів таку чорноту в грекокатолицькій церкві в Люрді (Франція), а відтак повторив це в каплиці Бориса і Гліба на вулиці Канонічій у Кракові. Ю. Новосільський, мабуть, найкраще зрозумів роль кольору в духовному, релігійному житті людини.
Тож скажімо нарешті, чим є кольори в цілому? Це – ніщо інше, як матеріалізовані спектри світла – однак ми не бачимо кольорів світла щодня, хіба що подивимося час від часу на веселку. Ми бачимо тільки однорідне світло, веселе або сумне, а іноді й таке, що страждає, – тому що ми бачимо світло не стільки нашими очима, скільки нашими емоціями, а наші емоції іноді бачать більше, ніж здається нашим очам. Уночі, у темряві наші очі нічого не бачать, натомість наші емоції все ще бачать, неначеб здатні вирізнити певні спектри світла в присмерках. І ці загадкові кольори, що віддзеркалюють щастя або сум чи страждання, Ю. Новосільський видобував з денного й нічного світла, матеріалізував їх і переміщав на ікони. Можливо, тому він так спростив, уніфікував кольори в іконах, так, немовби кожному з них дав окреме, покладене на них завдання. Навіть не помічаємо, як наші слова в молитві перед іконою перетворюються на кольори. Барвами Бог і святі єднаються з нами й переживають наші духовні стани.
Усьому тому, що сам бачив і що переживав, Ю. Новосільський надавав кольорів радощів і страждання або трагедії. У ці кольори він вписував sacrum, тобто святість, і profanum, тобто гріховну людську природу, свою й чужу, як заперечення святості, що залежить від різних душевних станів. Найбільш яскравими в цьому сенсі є його хрести, такі сумні, такі трагічні у своєму виразі! Можна навіть запитати: чи Христос на такому хресті повинен бути об’єктом молитви? Імовірно, митець малював такі сумні й стражденні хрести, щоб скерувати людей до інших ікон, дозволити Христові померти й воскреснути та продовжити свою місію месіанства. Ніхто, певно, не малював таких сумних і таких трагічних хрестів, які створив Ю. Новосільський – він немовби помістив у них усю трагедію світу, усю трагедію буття. Адже Христос на хресті перебуває в перехідному стані між життям і смертю, між небом і землею – у цей момент, у мить розп’яття, Христос не з людьми, це люди із ним, разом з Христом. Моляться за Нього, а не до Нього. Разом із Ним, разом із розп’ятим на хресті Христом, розп’ятий також його весь земний месіанізм. Можливо, до Христа люди повинні молитися на інших іконах. Христос на хресті більше стимулює думки, ніж бажання молитися. Може, саме про це розмишляв Ю. Новосільський, представляючи Христа на хресті настільки стражденними барвами? ■
