«Радіоактивний Діснейленд» чи пересторога на майбутнє

Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №38, 2020-09-20

Найчастіше про ядерну трагедію в Україні згадують у медіа з нагоди чергових роковин аварії на атомній електростанції у Чорнобилі. Кожного року під кінець квітня телевізори традиційно показують зображення покинутих осель, згадують про боротьбу з наслідками аварії, жертви, проблеми з саркофагом тощо. Минулого року цю тему обговорювали ширше у зв’язку з прем’єрою британсько-американського серіалу «Чорнобиль». Цього року вона набула розголосу через пожежу поблизу Чорнобильської атомної електростанції. Проте той, хто захоче вийти поза традиційні медійні згадки й дізнатися більше про цю тему, може прочитати цьогорічну книжку «Зона. Розповідь про радіоактивний світ» доктора Павла Секули – історика та наукового працівника Яґеллонського університету у Кракові.

Автор нагадує історію утворення зони, пише про сучасні процеси і пропонує поглянути у майбутнє. Таке тематичне різноманіття дає читачеві доволі широкий і повний спектр знань. Краківський історик розповідає про те, як місце багатьох людських трагедій стало центром зацікавлення політиків, підприємців, вчених та туристів, які тепер потрапляють у зону не тільки легальним шляхом. Що цікаво – коли починає дощити чи з’являються інші несприятливі погодні умови, таких нелегалів відносно легко ловить поліція. Виявляється, що пояснення цього досить просте – штраф і перевезення службовою машиною до готелю коштують набагато менше, ніж виклик таксі.

Утім, питання туризму залишатиметься серед пріоритетних, адже від нього великою мірою залежить майбутнє цієї території. Павел Секула згадує, наприклад, що з приходом президента Володимира Зеленського пожвавилася діяльність, яка має заохотити закордонних туристів відвідувати зону. Світовий туристичний бренд, який намагається  будувати офіс президента, спирається на лозунг «Безпечний Чорнобиль». У такому ж дусі, певно, думали британські та українські вчені, які створили горілку «Atomic»: вона виготовлена з чорнобильської води та пшениці.

До речі, алкогольні проєкти – це не вигадка наших сучасників. Вже відразу після аварії частина радянських політиків виступала за те, аби зрівняти із землею всю територію, яка постраждала від катастрофи, переорати, посіяти там пшеницю і зайнятися виробництвом горілки. Єдина відмінність полягала у тому, що тоді ніхто не мав наміру хвалитися місцем походження «вогнистої води».

Нині у зоні можна поплавати на катері та спробувати інші суто туристичні види відпочинку. І це спонукає автора книги до роздумів про межу між комерційним використанням території – яке саме по собі не є поганим – та належним вшануванням пам’яті про величезну людську та екологічну трагедію. Такі питання звучать, зокрема, в інтерв’ю Павла Секули з Олегом Насвітом – заступником голови Державного агентства України з управління зоною відчуження. На запитання про комерціалізацію службовець відповідає, що туристи самі хочуть туди приїжджати, тож немає потреби спеціально їх запрошувати. Згідно зі статистикою, у 2019 році зону відвідали 124 тисячі людей. Найбільше серед них було громадян України (понад 26 тисяч), Великої Британії (майже 19 тисяч), Польщі (близько 10 з половиною тисяч) та Німеччини (9 тисяч).

Українці та поляки домінують серед сталкерів – людей, які самостійно і нелегально заходять у зону, аби побачити заборонені об’єкти. Хоча зараз пандемія помітно призупинила туристичний потік, зазвичай він кожного року виростає на 40%. Разом із тим, Олег Насвіт підкреслює, що у випадку зони суть туризму має бути іншою, ніж просто отримання задоволення: «Ця територія має бути відкритою для пізнавальних цілей. Аби відвідувачі отримували тут урок про те, що може статися з природою, промисловими об’єктами, коли людина недостатньо уважно ставиться до правил безпеки». Це правильний підхід, але, як переконує автор книги, наводячи низку прикладів, реалізувати його вдається не надто часто. Бо від початку створення і донині зона – це у багатьох випадках «мікрокнязівство» зі своїми володарями та немалим бюджетом. А гроші, виділені на функціонування території та ліквідацію наслідків аварії, через адміністративно-правову слабкість держави не раз розкрадали. Символ цього – один із адміністраторів, Ігор Грамоткін, який після закидів у привласненні 40 млн гривень втік 2018 року до Росії. Якраз цей напрямок, як бачимо, постійно залишається безпечним і єдиним для «винятково заслужених українців».

Звичайно, корупції не буде, якщо біля отримувача не з’явиться постачальник. Павел Секула відзначає, що останніми бувають і серйозні фірми з Франції, США чи Німеччини. Інвестуючи у спорудження безпекової інфраструктури, вони за відсотки вимагали вигідні контракти. З іншого боку, українська влада – легально чи ні – часто намагалася заробити на популярності одного з найбільш забруднених місць на світі. Екскурсії, оренда території для примітивних кінозйомок, викрадання та продаж в інтернеті артефактів – це лише деякі суперечливі епізоди, які загрожують перетворенням зони відчуження у щось на зразок «радіоактивного Діснейленду». Якщо додати до цього те, що деякі політики хотіли би бачити у зоні сховище для надлишкового сміття з українських міст, її майбутнє дійсно може хвилювати.

Водночас автор книжки нагадує, що баланс між «розважальним» і «серйозним» аспектами функціонування цього місця – не головний. Він детально описує й іншу тему – захист від радіоактивних речовин і питання того, що з ними робити в майбутньому. І в цьому контексті можна згадати й про позитивні моменти, адже у зоні зараз вводяться новітні екологічні технології. До прикладу, на 2 з половиною тисячах гектарів уже встановили сонячні батареї; реалізовують також проєкти, пов’язані з енергією вітру та виробництвом біопалива. Зона відчуження є зручним місцем для фірм, що займаються ядерною енергетикою, космічними технологіями чи виробництвом нових видів акумуляторів.

Павел Секула доволі детально описує також процеси, які відбуваються у фауні та флорі зони відчуження. З одного боку, розповідає про нищівний вплив аварії на природу, з іншого – пізніший її нестримний розвиток. Не забуває згадати про результати мутацій тварин, але водночас, спираючись на думку експертів, розвінчує міф про появу «вовкособак» у цьому регіоні. Цікавими є також його репортерські портрети сучасних мешканців зони. Павел Секула зосереджується не стільки на їхній трагедії, скільки на спробі людей наново впорядкувати своє життя у несприятливих умовах. Це також історія про зв’язок із рідною землею та хатою, який є сильнішим, ніж владні заборони повертатися у ці краї.

На увагу заслуговує розповідь про етнографа Ростислава Омеляшка, який дбає про те, щоби в сучасному образі зони не зникала культурна спадщина Полісся. У 1990-х роках він був учасником експедицій, які їздили від села до села, збираючи пам’ятки, документи, зразки матеріальної та релігійної культури.  Усього – 47 тисяч експонатів, 175 тисяч фотографій та 7 з половиною тисяч годин відео- та аудіозаписів. Завдяки клопотанням етнографа адміністрація зони відвела один будинок під музей, який цього року можна було відвідати вперше.  Інше питання – про яке також згадує автор книги – чи потраплять туди ті, хто в програмі одноденної екскурсії має зробити фото біля електростанції та радянського радару, скерованого у бік США?

Книжку Павла Секули варто читати не тільки для комплексного ознайомлення із темою зони відчуження. Вона дозволить стати свідомим, а не «діснейлендівським» і випадковим гостем Чорнобиля та Прип’яті.

***

Павел Секула, «ZONA. Opowieść o radioaktywnym świecie» («Зона. Розповідь про радіоактивний світ»), видавництво E-bookowo, 2020. – 175 с. 

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Не засуджений і не виправданий: історія Івана Дем’янюка

Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №35, 2020-08-30 На платформі «Netflix» доступний минулорічний п’ятисерійний документальний серіал «Диявол по сусідству». У польському варіанті він називається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*