Quo vadis або куди прямує об’єднання

Ігор Щерба ■ ПОГЛЯДИ ■ №34, 2019-08-25

У липні, з деяким запізненням щодо до постанов статуту Об’єднання українців у Польщі, в Ґіжицьку завершилася звітно-виборча кампанія у місцевих ланках організації. Загалом у 8 з 10 відділів головами залишилися ті ж самі лідери, у Перемишлі та Ґіжицьку обрали нових. Тепер на найбільшу організацію українців у Польщі чекає VIII Крайовий з’їзд, який має вирішити її подальшу долю.

Я був учасником звітно-виборчої конференції у Ґданську, що її проводив Поморський відділ Об’єднання. Усе відбувалося за планом: звітували очільники місцевих ланок та голова відділу, яка завершувала свою каденцію. Картина регіону солідна: місцеві українці будують свою церкву, розвивають самодіяльні колективи, працюють із дітьми та молоддю, залучають до громади мігрантів із України, організовують відкриті культурні заходи. З неофіційних джерел мені відомо, що, навіть коли серед лідерів місцевих ланок ОУП бувають суперечки, вони не виносять їх на публіку, такі випадки не виходять поза кулуарні узгодження активістів.

Однак під час звітно-виборчої конференції Мазурського відділу стався скандал, який спричинили окремі персональні конфлікти. І це поставило під сумнів подальшу діяльність і гуртка, і відділу. Треба чітко сказати: якщо те, що сталося в Ґіжицьку, пошириться і в інших відділах, саме існування Об’єднання опиниться під загрозою.

У кожного, кому на серці лежить добро української нацменшини в Польщі, викличуть серйозне занепокоєння або навіть острах розміщені у «Нашому слові» статті «Тупик у Ґіжицькому «Об’єднанні», «Кому від цього користь?» («НС» № 30, 28 липня 2019 року) та «„Велетню” потрібні реформи» («НС» № 31, 4 серпня 2019 року). Передусім: як читачеві варто розуміти двозначні лапки у заголовках обох статей? Невже ОУП перестало реалізовувати в Ґіжицьку свою першочергову мету – об’єднувати українців? Порушені останнім часом питання та проблеми, про які писали також у «Нашому слові», міжособистісні конфлікти, про які дізналася вся українська громада у Польщі, спонукають нас замислитися в першу чергу про причини цього явища, а потім – про те, як можна ці проблеми подолати. Голова Об’єднання Петро Тима, коментуючи засідання Ради відділу Об’єднання у Ґіжицьку, пише: «Я не бачив подібного за всю 29-річну кар’єру в організації. Ніколи, навіть під час давніх конфліктів між гуртком і відділом у Щеціні чи Перемишлі. Ніде я не бачив стільки нахабства, неповаги до роботи людей, статуту організації та, врешті-решт, до людського розуму». Сумно читати такі рядки.

А тепер про дежавю (психічний стан, коли людина відчуває, що вона колись уже була у такій ситуації – ред.). Я був серед великого гурту активістів, що творили Об’єднання під час чергового з’їзду Українського суспільно-культурного товариства близько 30-ти років тому, коли замість УСКТ виникла нова організація, якою займалося міністерство культури. Сьогодні, на мою думку, ми з надією, хоч і з меншим ідеалістичним піднесенням, зустрічаємо VIII З’їзд найбільшої організації української нацменшини в Польщі, адже вона, здається, опинилася на такому ж перехресті, що й УСКТ майже 30 років тому.

Варто згадати, що напередодні згаданого з’їзду УСКТ у тижневику писали: «Кажуть одні: 33 роки набували ми розгону, щоби врешті успішно докотитись до межі нуля. Заперечують інші: навіть остаточна межа, над якою зупиняється людина, не є нулевою. Саме на грані, де зійшлися не дві, а десятки, сотні суперечностей, опинилося сьогодні Українське суспільно-культурне товариство. Пристанула українська громада у Польщі». («Організація. Яка?», «НС» № 50, 10 грудня 1989 року).

Про непрохідні для ОУП бар’єри

З інформації, яку публікують останнім часом медіа, можна зробити висновок, що ОУП опинилося у «скляній пастці», тобто в умовах недостатньої державної фінансової допомоги, і це на щодень стає своєрідною «скляною стелею» – вона не дозволяє місцевим громадським структурам (великою мірою волонтерським) йти вперед і розвивати свою діяльність поза межами народного фольклору. Відхід від такої моделі був одним із випрацюваних на з’їзді 1988 року постулатів, що заперечували діяльність УСКТ.

Щоправда, для проведення культурних заходів ми ще маємо своєрідний фінансовий «запас» – їх можуть спонсорувати органи місцевої влади. Однак це наше «фінансове ельдорадо» може незабаром закінчитись. Усе через нові закони, згідно з якими молодь до 26 років не сплачуватиме податку PIT; окрім цього, від наступного року основний податок кожного громадянина має знизитися з 18% до 17 %. Що це означатиме для місцевої влади, 38% бюджету яких фінансується саме з цих податків? Експерти підраховують, що сума, яку органи місцевого самоврядування отримають із державного бюджету на свої потреби, зменшиться на 7, 2 млрд злотих (Gazeta Wyborcza, «Miasta rezygnują z inwestycji i liczą straty» («Міста відмовляються від інвестицій та підраховують збитки»), 6 серпня 2019 року). Уявімо собі таку картину: місцева ланка ОУП просить бургомістра свого містечка проспонсорувати, наприклад, Шевченківський концерт чи вечір колядок. Бургомістр може відповісти, що шанує і поважає  українську меншину, однак через бюджетний дефіцит міська рада та виборці просто не дадуть йому задовольнити це прохання.

Через об’єктивні обставини (відсутність активних представників на місцях, демографічні процеси), але в основному – через нестачу фінансування, з нашої карти культурних заходів зараз зникла ціла низка регулярних подій, наприклад, «Битівська ватра».

При повній фінансовій та кадровій неспроможності ОУП провести центральний захід – Фестиваль української культури, ми маємо два регіональні заходи: «Лемківська ватра» у Ждині та, як я її називаю, «Північна ватра» – «Еколомия» в Ґурові-Ілавецькому. Є ще велелюдний молодіжний JarmaRock Fest у Ґданську, однак це – не фестиваль під відкритим небом, як у Ждині чи Ґурові-Ілавецькому. Так, про проведення «Північної варти» детально писав Григорій Сподарик («Еколомия-2019», «НС» № 33,18 серпня 2019 року).

При нагоді цієї події варто й мені закинути свого камінчика до городу ОУП.

До і після з’їзду Об’єднання

Традиційно на поле «Еколомиї» на запрошення віце-маршалка Вармінсько-Мазурського воєводства Мирона Сича «прибули всі важливі «віп-гості»», тобто представники Сейму, державної влади та структур місцевого самоврядування, а також – чи не всі представники ланок Ельблонзького, Ольштинського, Мазурського Поморського відділів ОУП. Може, в одному з наметів варто було би провести напів-офіційну зустріч лідерів української громади з північних регіонів Польщі – хоча б для того, аби познайомитися, узгодити співпрацю гуртків, відділів ОУП, обмінятися номерами телефонів. Можливо, після таких  зустрічей надалі вдалося б уникати скандальних подій на зразок тієї, що сталася в Ґіжицьку?

Про головні завдання, які стоять перед делегатами Крайового з’їзду Об’єднання, Григорій Сподарик писав: «Також на засіданні (Головної ради ОУП – ред.) обговорювали підготовку до з’їзду Об’єднання. На ньому треба буде зайнятися змінами у статуті. Він писався на зламі 80-х та 90-х років і не охоплює низки питань, якими нині займається Об’єднання. (…). Юристи повинні проаналізувати питання можливого юридичного відокремлення відділів Щоправда, це загрожує розпорошенням та створенням можливості для державного ґрантодавця (міністерство забезпечує 70 % дотації ОУП) ділити громаду на «хороших і поганих українців». («”Велетню” потрібні реформи», «НС» № 31, 4 серпня 2019 року).

Отже, до з’їзду ОУП, що вже не за горами, мобілізуватися треба не лише делегатам, а й усій українській громаді Польщі. Окрім цього, 13 серпня відбудуться вибори до Сейму, а українцям Ольштина варто буде відкрити віце-маршалку Мирославу Сичу шлях до парламенту.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*