Христина Гарасимів ■ КУЛЬТУРА ■ №31, 2016-07-31
Розмова з Ольгою Мацюпою, молодим драматургом і режисером, аспіранткою кафедри театрології Люблинського університету ім. Марії Кюрі-Склодовської. Саме завдяки Ользі понад рік у Люблині існує мистецька платформа «TransDramaticum».
Яке покликання платформи «Trans-Dramaticum»?
Коли я опинилась у Люблині, зіткнулася з проблемою адаптації. Як інтроверт я не могла одразу заявити про свої ідеї, бо їх навіть і не було. Я тихо читала, писала, навіть переклала з сербської на українську п’єсу. На перекладах думала й зосередитись. Проте 2015 р., після чотирьох років перебування в Люблині, я зі своїми друзями, які склали основу творчої команди, зробила читку п’єси Олександра Ірванця «Брехун з Литовської площі». Спершу ми прочитали її в рамках польського студентського фестивалю «Контестації театральні», а потім повторили на фестивалі «Люблин багатокультурний» на тій же Литовській площі, де й відбувається дія п’єси, під тополею (у народі названою баобабом).
У січні цього року ми раз на два тижні з друзями організовували зустріч у кав’ярні «Ксенжицова». Ідея була така: згуртувати українців, які живуть у Люблині, та привернути увагу людей, котрі люблять театр і хотіли би включитися в таку діяльність. Від січня до квітня ми читали п’єси, потім дискутували. Так у нашому середовищі зародилася ідея створення незалежної мистецької платформи «TransDramaticum».
Це своєрідна спроба наблизити українську драму до польського читача і глядача…
Хочеться популяризувати українську культуру. Я зауважила, що типовою рисою діаспорного й еміґрантського середовища є те, що люди часто закриваються у своєму колі і творять щось лише для себе. Я хотіла б відкривати українську культуру ширшому середовищу, у даному випадку – полякам. Не хотілося б опинятись тільки на театрі. Програма «TransDramaticum» включатиме різні проекти, один з яких – перекладацька майстерня, яка буде функціонувати з нового навчального року. Керуватиме цим процесом професор Ірина Лаппо. Хочемо теж зібрати осіб, зацікавлених перекладанням п’єс. Ми не повинні закриватися у двовимірному форматі Польща – Україна, а, радше, гуртувати навколо себе людей, які знають ще інші слов’янські мови. У перспективі ми хотіли б і видавати ці п’єси.
Які п’єси читаєте під час зустрічей?
Ми зосередились на сучасній українській драмі. Мабуть, символічно, що цього дня, коли ми зібралися, минула друга річниця з тих пір, як відбувся кривавий розгін Майдану в Запоріжжі. На першій читці ми обрали п’єсу Анастасії Косодій «Захопи мені облдержадміністрацію». Пізніше ми читали «Зерносховище» Наталі Ворожбит, яка розкриває трагедію Голодомору 1932–1933 років; «Прощальну вечірку» Романа Горбика – текст про екзистенціальні проблеми еміґрантів; «Фемінізм» Дена Гуменного, «Аварійний стан» Марини Соколян і, зрештою, «На початку і наприкінці часів» або ж «Баба Пріся».
Її прочитано публічно…
Це досить знакова п’єса для української драматургії. Тому, що йдеться про текст, який завоював сцени державних академічних театрів та отримав багато нагород і схвальних відгуків. Сучасна драма появляється, як правило, на сценах альтернативних театрів. Цю ж п’єсу поставив навіть Роман Віктюк у Москві українською мовою, вона потрапила у номінацію на кращу п’єсу конкурсу «Золотої маски» у Москві. Критерієм нашого вибору не було те, що вона популярна. Мене вразив текст. Цього року минає 30 років від Чорнобильської катастрофи. Текст присвячений саме цій трагедії. Він показує життя людей, які залишилися в зоні відчуження. У даному випадку зона відчуження набуває ширшого контексту – це метафора багатозначної відчуженості, яка відкриває дискурси «іншостей», «чужих», котрі є серед нас, але чомусь публічно ми про них не говоримо або забуваємо, бо вони порушують нашу зону комфорту. Як зауважила перекладачка Анна Коженьовська-Бігун, це про людей, які не можуть знайти собі місця на землі. Я обрала цей текст, оскільки він уже перекладений польською мовою, зроблені субтитри, щоб донести його зміст до польського глядача.
Коли говоримо про театр, на підсвідомому рівні уява малює виставу. А чому обрано формат читки?
Ми вирішили почати з читки, бо це простіший спосіб заявити про себе. Але я не хотіла б зупинятися на цьому, хотілось би ставити вистави. Однак це складний, тривалий процес, який вимагає коштів. Дехто твердить, що читка – це прояв ліні і профанації театру. Але цей формат практикували аванґардисти ще на початку ХХ ст. Він відродився у 90-ті роки завдяки діяльності лондонського театру Royal Сourt, який зосередився виключно на сучасній драматургії. Ціль, яку переслідував цей театр, вибір цікавих текстів. Читка – це тимчасовий формат: написаний текст сприймається по одному, а коли ж актори його прочитають, одразу видно, що працює, а що ні. Тому такий формат часто практикується на драматургічних фестивалях. Це називається work in progress. У період постдраматичного театру зникла чітка ієрархія і чітко окреслені функції театру. Автор може прийти в театр і спілкуватися з акторами, під час репетиції змінювати текст, режисер може до цього дослуховуватися. І навпаки. Ця активна синтетична праця дає неабиякі результати.
У розмові постійно акцентуємо увагу на сучасній драмі. Як же класика?
Якщо я говорю про сучасні п’єси, це не означає, що старе треба забути. У Польщі чи в Німеччині, наприклад, класичні п’єси актуалізують, вони витягують проблеми, які були в ХІХ ст. і показують, як вони перегукуються з сучасністю. Дуже часто це радикальні зміни, коли персонажів передягають на хіпсетерів, які говорять сучасною мовою. Це провокує і дивує. Відтак з’являється оцей нерв у театрі. В нас класика перетворилась у старий рустикальний музей. «Наталка Полтавка» – з тими ж проблемами. Молодь, наприклад, не розуміє природи конфліктів ХІХ ст. Тому іноді театр може бути сприйнятий як архаїчне мистецтво, бо режисери бояться провокувати, переосмислювати не тільки українську, а й світову класику, ставляться до цього в комерційному ключі. Класичний театр існував і буде існувати, але вистава повинна змушувати глядачів думати.
Ти кого з сучасних авторів хотіла би побачити, наприклад, на сторінках підручників з української літератури?
Знаковим для мене є Павло Ар’є і його п’єси «Баба Пріся» та «Слава героям». Остання порушує конфлікт пам’яті, коли в лікарняній палаті на сусідніх ліжках опиняються ветеран радянської армії і ветеран УПА. Попри комізм, наявний у п’єсі, історія насправді трагічна. Знаковою є творчість Наталі Ворожбит, зокрема її «Зерносховище» з темою Голодомору, де є чимало біографічного родинного, оскільки її бабуся це пережила.
Як розвивається сучасна українська драма у світлі останніх драматичних подій в Україні?
Мистецтво завжди політичне. Точаться дискусії з приводу того, як писати про події останніх двох років. Одні кажуть: мусять відбутися рефлексії, переосмислення, а тоді й напишуть тексти. Інші твердять, що треба писати тут і тепер. Здебільшого те, що нині має в собі документальну основу. Не дивно, що розвивається документальний жанр сучасної драми. Наприклад, під час Майдану група митців на чолі з Андрієм Маєм та Наталею Ворожбит збирали документальні свідчення учасників Революції гідності. Унаслідок такої праці постала п’єса «Щоденники Майдану». Вона дещо суперечить медійному образу Майдану, наприклад, коли жінка тікає від «беркутівця», а той прикриває її щитом… Це і є історії зсередини, про які в медіа не прочитаєш. Цим п’єса і цікава.
Є також п’єса і створена вистава «АТО: інтерв’ю воєнного психолога». Тепер у Києві існує Театр переселенця. Очолює його Наталя Ворожбит і режисер з Німеччини Георг Жено. Для прикладу, вони поїхали в Миколаївку після її звільнення. Звідти привезли школярів, які на власні очі бачили, що таке війна. Цікаво, що вони не зібрали свідчення, а ті діти самі виходять на сцену і розказують свої історії. І щоразу ця історія звучить по-іншому. Для дітей цей перформативний акт є свого роду арттерапією. Діє PostPlay Театр, до команди якого входять Яна та Ден Гуменні, Галина Джикаєва, Антон Романов та інші молоді митці. У них є вистава «Сіра зона», яка виникла на основі розповідей переселенців. Доволі неоднозначним є проект «Ополченці». По суті, це голос ворога – розповідь чоловіка, який ділиться свідченням про те, чому він вирішив воювати на боці сепаратистів, однак вистава несе в собі критичну рефлексію щодо цього персонажа. Загалом для творчості важливий дискомфорт, нерв, який породжує цікаві, живі, свіжі й радикальні ідеї.
Люблин за останні роки став своєрідною освітньою меккою для студентів з України. Наскільки вони включаються у проект «TransDramaticum»?
У Люблині є чимало студентів. Однак не можу сказати, що ця ідея викликала в них велику активність. У читках беруть участь ті, кому це справді цікаве. Масова міґрація студентів іноді має комерційний підтекст. Часто вони опиняються на широкій воді, не знаючи, куди їм прямувати. Але я вірю, що є дуже великий потенціал, на який треба звернути увагу. У Люблині є кафедри україністики в Католицькому університеті та Університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської. Здавалося б, студенти саме української філології мали би бути основою схожих ініціатив, але прикро визнавати, що такого зацікавлення не спостерігається. Можливо, через читки й дискусії ми привернемо до себе увагу.
Наскільки сприятливі умови створено для драматургів та режисерів в Україні і Польщі?
У Польщі відчутна державна і меценатська підтримка культури, є співпраця між сучасними драматургами і театрами. Українські ж режисери здебільшого не беруть до уваги сучасних авторів, панує скептицизм і нема діалогу. В Україні, наприклад, нещодавно відродився чи не єдиний журнал «Український театр». Драми сучасних авторів переважно публікують на електронних порталах. У Польщі, для прикладу, видають антології, часописи. Це творить середовище і театральний дискурс. В Україні він починається, він тліє, але все ж формується.
Тебе що, крім натхнення, стимулює писати драми і режисерувати їх?
Окрім натхнення, стимулює обов’язок. Мене обурило те, що українські драматурги мого покоління стикаються з проблемою, коли є багато текстів і не знати, що з ними робити. Багато моїх приятелів почали створювати свої альтернативні театри, звісно, починають на волонтерських засадах – ставлять свої твори або п’єси своїх друзів. У якийсь момент приходить усвідомлення, що за тебе ніхто цього робити не буде. ■
