«Процес двадцяти» без помилування

Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №19, 2014-05-11

Людей виривали з корінням зі споконвічної їхньої землі, щоб, мовляв, відрізати бандитську УПА від бази, тобто від українських сіл, які їх годують. Однак це національно-визвольне формування вже тоді, 1947 р., було знекровлене. Його залишки переховувалися в бункерах, очікуючи дива, яким мала бути або Третя світова війна, або нагода прорватися на захід Європи. Третя світова не спалахнула, а прорватись у вимріяну Європу вдалося небагатьом. Чимало вояків Упа загинуло зрадженими, причому здебільшого це зробили свої в останніх сутичках з польськими спецслужбами. Інші з вироком смерті або віддали життя, або помилувані вийшли на волю після кільканадцяти років ув’язнення. Спокою не зазнали й примусові виселенці, зокрема на Вармію та Мазури. Про підступні й підлі провокації польської комуністичної системи багато матеріалів зібрав уродженець Зарадави Андрій Ожеховський, якого Акція «Вісла» загнала в Лельково Браневського повіту.

Терор українського населення в Польській Народній Республіці (ПНР) не закінчився на насильному виселенні українців у рамках злочинної Операції «Вісла», а продовжувався в не менш брутальній формі, – констатує А. Ожеховський і наводить безліч прикладів з однієї лише Лельківщини Браневського повіту, встановивши за роки своїх досліджень цілий ряд разючих протиправних фактів. Після трагічного незаконного виселення українців з прабатьківських земель, на Браневщині розпочалася таємна, як здавалося її організаторам, акція винищування найсвідоміших українців.
Однією з таких акцій був арешт після примітивної провокації Управління безпеки (УБ) 70 українців, мешканців Браневського повіту, значна частина яких – з Лельківщини. Людей звинуватили у відновленні Організації українських націоналістів або Української повстанської армії. Свого часу покійний вже Іван Борович зі Слупа Лельківської ґміни зізнався: «13 лютого 1948 р., як я повернувся з роботи, наша хата стояла зовсім порожньою, бо, як виявилося, УБ з Бранева арештувало раніше мого батька і дві сестри – Броніславу та Катерину, яка мала тоді лише 15 років. Коли я переодягався, вбігли до хати й заарештували мене, вивезли до тюрми в Браневі, у якій тримали до 10 червня 1948 р. Звідти мене, закутого в кайдани, перевезли до слідчого ізолятора в Ольштин, в якому я просидів до березня 1949 р. Далі мене перетримували до кінця 1952 р. в Центральній кримінальній в’язниці в Барчеві. На зламі 1952 і 53 рр. два тижні я просидів у таборі праці в Ілаві, як „молодий злочинець”, з метою підготувати мене до виходу на волю».
Та час на волю не приходив. Більше того, І. Боровича запроторили до табору праці в Потулицях, пізніше, до виходу на волю 27 грудня 1953 р., він працював у каменоломах в Бєлявах Бидґоського воєвідства. Нещасного, ні в чому не винного в’язня, як і 69 інших з Браневщини, а нині ще невідомо скількох з усієї Польщі, тодішні комуністичні функціонери звинуватили в тому, що вони були на зборах у Слупі. Там, за звинуваченнями, організовувалася «banda UPA». Однак у протоколах не з’явилася жодна конкретна дата згаданих зборів. Приблизно як «лютий, а може січень 1948 р.» окреслено час їх проведення.
Слідчі на допитах у Браневі, які були членами УБ, піддавали тортурам усіх підряд. І. Борович у «Заяві про реабілітацію» з 10 жовтня 1990 р. описав це так: «Функціонери УБ піддавали тортурам мене і всю групу заарештованих, яка складалася з 70 осіб, за такими ж самими звинуваченнями, в дуже особливий спосіб. Нам запихали пальці у двері і ці двері зачиняли, били металевими прутами і ґумовими кийками до непритомності, а потім поливали водою. Замотували голову коцом і били, аж до моменту, як людина зізнавалася, або точніше – підтверджувала те, що вони хотіли. Били і чекали, коли катований кивне пальцем, що все скаже. Голову замотували для того, щоб не було чути крику катованих… Мене саджали задом на ніжку від табуретки, і тримали так довго, поки я не падав. Якщо після тих тортур я втрачав свідомість, мене поливали водою і продовжували свою катівську справу. У такій ситуації людина зізнавалася у всьому і підтверджувала все…»
Так було не лише на досудовому слідстві. Після його закінчення в травні 1948 р. до тюрми в Браневі приїхав військовий прокурор з Ольштина. І. Борович відмовився, подібно як інші в’язні, від усіх попередніх неправдивих показів, які були вимушені тортурами. Після цього до «справи», тобто до тортур, знову бралися «фахівці» з УБ. Багатьом ув’язненим довелося підписувати фальшиві свідчення, згідно з вимогами слідчих. Нещасним представляли свідків звинувачення, яких вони ніколи і в очі не бачили. Суд, очевидно, не довіряв українцям, називаючи їхні пояснення «голослівними, облудливими й брехливими». І. Борович у згаданій заяві до тодішнього міністра юстиції Александра Бентковського описав злочин представників в’язничних служб. Вони ставали у два ряди, а між ними посередині мусили проходити в’язні. «Кожен з нас мусив пройти між тими рядами й одержував стільки ударів, скільки кати спромоглися дати. Нас катували до непритомності. Лежачих у крові обливали водою. Мене звинувачували в тому, що я вбив генерала Сверчевського», – описує в листі спогади І. Борович.

На судове засідання везли в’язнів у спеціально підготованому найгіршому лахмітті, за два дні забороняли голитися, щоб показати, як виглядають справжні бандерівці. Парадокс у тому, що І. Борович ніколи не був ні в УПА, ні в жодній організації, а тим більше не брав участі в якихось нелеґальних зборах після виселення. Однак просидів у тюрмі 6 років з 10 присуджених.
Його, як, зрештою, всіх інших несправедливо засуджених комуністичною системою ПНР, не виправдав ні згаданий, ні інші міністри вже демократичних урядів Польщі. Очікує справедливості трактування справа неповнолітнього Юрія Галана, уродженця Цетулі на Ярославщині, якого виселили до Кшекот неподалік Лелькова. Під час арешту йому було 16 років. Військовий суд в Ольштині зовсім не взяв до уваги цього факту. Його запроторили за ґрати разом з дорослими. Як усіх інших катували і його, а потім засудили до 10 років тюрми, з яких він відсидів 6. Ю. Галан 1996 р. звернувся до Бюро речника громадянських прав з заявою про реабілітацію. Йому відмовили, бо нібито «у період від січня 1948 р. до 19 лютого 1949 р. на території Пєнєнжненської ґміни Браневського повіту був членом нелеґальної організації УПА, яка під командуванням Ольхи Михайла намірялася відірвати південно-східні землі Польської держави».
Згаданий тут М. Ольха був членом ОУН з 1939 р. і членом УПА з 1945 р. Хоч довести цього суд не зміг, він отримав найвищу кару – 15 років тюрми. Був підданий найжорстокішим тортурам. Однак пережив це і вийшов з тюрми 1957 р. Був активним діячем УСКТ, ОУП, Спілки українських політв’язнів, активно підтримував церкву. Помер самітнім 16 грудня 2002 р. Жодних підпільних робіт, які йому інкримінували 1948 р., не проводив. Хотів лише бути українцем, і не тільки в пам’яті місцевих людей назавжди залишився, як український патріот.
З-посеред 70 арештованих 1948 р. українців, після нелюдських катувань 20 потрапило за ґрати з вироками від 10 до 15 років ув’язнення. У складі цієї нещасної двадцятки були, як встановив А. Ожеховський: Іван Борович, Михайло Борович, Юрій Вареха, Іван Дробенко, Юрій Галан, Григорій Галан, Іван Ігнаш, Іван Кліш, Петро Куца, Петро Кухта, Стефан Максисько, Роман Маречко, Михайло Новак, Михайло Ольха, Теофіль Ориняк, Юрій Пискір, Степан Походай, Олександр Скуратко, Володимир Теребенець, Владислав Цєлічко (його батько був поляком).
А. Ожеховський встановив не лише 20 мешканців Браневщини, репресованих подібними методами, але й те, що акція УБ була провокацією для зачищення українців. У листі до ольштинського історика проф. Боґдана Лукашевича він вказав справжню мету і способи проведення акції, яку тоді називали «Процес двадцяти» або «Лельківська справа». У листі до історика А. Ожеховський заявив, що не було жодного творення ОУН. Усе це він назвав брутальною провокацією. Також при цій нагоді «убісти» хотіли заробити нагороди. Чому він написав польському історикові? Бо той раніше видав публікацію («Życiorysy»), в якій на основі документів Воєвідського суду в Ольштині описав згадану провокацію. Автор не міг знати, як була організована провокація і як УБ вело слідство та піддавало тортурам ув’язнених у Браневі та в Ольштині, бо цього «нема у жодних актах».
А. Ожеховський наводить історію з поляком Стефаном Лукашевичем (випадкова збіжність прізвищ з істориком), який працював у кооперативі «Samopomoc Chłopska» в Лелькові бухгалтером. Він, до речі, був і членом Добровільних резервів громадянської міліції (ORMO – Ochotnicze Rezerwy Milicji Obywatelskiej – ред.), бо хотів, як сказав А. Ожеховському, уникнути арешту за приналежність до Армії крайової. Отож цей С. Лукашевич та всі інші члени добровільних резервів 13 лютого 1948 р. були викликані до відділку міліції в Лелькові. Вони одержали там доручення підкласти зброю вказаним українцям, щоб був мотив їхнього арешту. Сам С. Лукашевич мав підкинути карабін до господарства Олександра Скуратка, що й зробив. Незабаром УБ провело в нього ревізію і в корчах у самому куті обійстя «знайшло» карабін, але без замка і кольби. За це О. Скуратко одержав 10 років тюрми. Очевидно, були ще тортури, приниження і знущання. Це саме отримали й інші.
На думку А. Ожеховського, в С. Лукашевича на старість прокинулося сумління. Крім того, він і його родина товаришували з Романом і Здзиславою Головачами з Лелькова, переселеними тут унаслідок Акції «Вісла». Лукашевичі потім виїхали до Більська-Підляського, але іноді відвідували Головачів. Ось і 1996 р. Лукашевич захотів зустрітися з А. Ожеховським за надуманою причиною. В хаті Ожеховських Лукашевич зізнався, що йому та іншим членам добровольчих резервів міліції наказали підкинути карабіни й амуніцію. Вже тоді він сильно хворів, тож, на думку А. Ожеховського, цією сповіддю хотів очистити своє сумління.
У часи демократичних змін демократична влада й досі не спромоглася визнати провокаційні дії комуністичних органів і реабілітувати невинно засуджених. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*