Орест ЛопатаПОГЛЯДИ№24, 2018-06-17

У попередньому випуску «Нашого слова» (№ 23, 10.06.2018 р.) у статті «„Закерзонці” і „нова діаспора”: протистояння чи співпраця?» Роман Кабачій провіщає грядуще українсько-українське протистояння.
Чи воно насправді так буде, час покаже, однак статистично сили нерівні – мільйон проти десятків тисяч (якщо вірити державній пропаґанді). Але жарти на бік. На мою думку, Р. Кабачій в одному не помиляється – обидві українські команди над Віслою знаходяться у зламному історичному моменті. Відкритим залишається відповідь на питання, як нам бути надалі: разом чи окремо? Р. Кабачій у статті висловив свою думку на цю тему.

Тепер черга на «закерзонця».

Із статей, що досі друкувались у «Нашому слові», виринає сумна картина. «Нова українська діаспора» не інтеґрується із «закерзонцями». Часто навіть не знає про їхнє існування. Часом українські еміґранти прийдуть до церкви, однак воліють зосередитись на своїх життєвих проблемах. Часто стимулом до зустрічі із «місцевими» є проблеми із працевлаштуванням, житлом. Один з вчителів української школи розказував мені про те, що учні з України навіть не виходять із гуртожитку в місто, скажімо в парк, або поїсти морозиво. Вони проводять час в кімнатах гуртожитку, спілкуючись в соцмережах із рідними і друзями вдома.

Погляньмо на проблему з іншого боку.

Головна редакторка тижневика Христина Заник повернулася з фестивалю дитячої творчості в Ельблонзі з невтішними враженнями («А решта, прекрасна маркізо, усе добре», «НС» № 22, 03.06.2018 р.). У кулуарних розмовах «вийшло шило із мішка». Виявляється, наші діти не лише між собою, але і з батьками розмовляють польською мовою! Це зовсім сумна інформація, а вже про інтеґрацію малих «закерзонців» із «новою діаспорою» також не слід навіть сподіватися. Можемо прикривати хвилювання сподіванням, що малята коли доростуть, наберуть свідомості, хоч наведену Х. Заник приказку можна вважати, що неважливо, шо хата згоріла, але вишиванки і прекрасні українські чорнобривці на городі залишилися нам на згадку про прекрасне минуле (до виселення в рамках Акції «Вісла»).

Р. Кабачій пророкує протистояння між нашими українськими угрупуваннями. Але яке тут можливе протистояння, якщо нема між нами лінії зіткнення?

«Закерзонці» та «нова діаспора», мов планети Меркурій та Марс. Вони тільки кружляють відносно близько одна до одної. Добре, що центром траєкторії є Сонце, у даному випадку це мала би бути Україна. Тут лише одна позитивна вістка, від якої, вважаю, треба почати «мирні» наші переговори.

Про потребу боротьби із асиміляцією на початку червня у своїх проповідях у Вроцлаві та Лігниці згадував і глава УГКЦ Святослав. Коли уже і він добачає тут нашу проблему, варто нам спільно задуматись над тим.

На мою думку, також не треба розпалювати внутрішню війну, оскільки проти нас усіх ведеться завзята гібридна війна, розпочата «кресовими бультер’єрами». Згадаймо останні події, коли вони заперечили проект участі українців Перемишля у відзначенні 100-річчя незалежності Польщі.

Дивним дивом війну, започатковану «кресов’янами» (може несвідомо?), продовжують, на мою думку, окремі державні структури. У статті про перемиський суд, яку написав журналіст Богдан Гук («НС», № 14 за 8 квітня 2018 р. «Між владикою та поліціантом. У Перемишлі триває пикулицький процес»), видно неповагу до української національної меншини.

Як оцінити факт допитування в суді митрополита УГКЦ Євгена Поповича про значення таких або інших кольорів, пояснювати при мовчазній присутності представників польського правосуддя основні справи, що стосуються УГКЦ в Польщі. Така поведінка суду нищить в наших очах повагу Речіпосполитої. На кінець свого «допиту» владика Є. Попович сказав : «Я прощаю цим молодим людям (…). На зло слід відповідати добром».

Яку повагу серед «закерзонців» хочуть здобути органи правосуддя, які раз за разом закривають судові процеси проти зневажання українського народу. Останній приклад. Районна прокуратура у Щецінку відхилила позов проти Войцеха Цейровського, який назвав у передачі Кошалінського радіо усіх українців «горлорізами».

Тому серед «закерзонців» старшого покоління знову повертається ставлення до українства за принципом: «А мені то (українство) нащо»? Краще жити за принципом «моя хата скраю», а сусіди хай не знають про Акцію «Вісла».

Радіо RMF FM нещодавно повідомило про факт своєрідного оголошення державою війни «неполякам». Цей «гарячий» ньюс з’явився на основі повідомлення про те, що до реґіональних органів самоврядування звертаються воєводські військові штаби війська польського з вимогою терміново надати інформацію про численність нацменшинного населення, рівень його життя та інтеґрації з польським суспільством, основні проблеми та конфлікти, що з’являються в місцях проживання. Просять також подати у цих звітах офіційних і неформальних лідерів організацій, що гуртують людей непольських національностей. Військовослужбовці питають також про місцеві медіа. У документі написано, що їм ідеться про створення так званого «театру стратегічного інтересу». Хто зможе пояснити нам цю фразу?

Невже Польща, подібно як у 1939 р., на межі війни? З історії знаємо німецькі «проскрипційні» (до розстрілу) списки, людей таврованих позначкою «P» або «J». Багато з-посеред нас в ім’я «спокою» або кар’єри в таких чи інших державних установах так, як бувало колись, не захоче «афішуватися» зі своїм українством.

Такі повідомлення ЗМІ асоціюються з повідомленнями з фронту реальної або сьогодні віртуальної, гібридної війни.

Готуючись до справжньої війни, Міністерство національної оборони перші загони Військ територіальної оборони (WOT) створило на східних рубежах Польщі. Інше міністерство планує вздовж кордону з Україною побудувати двометровий паркан. Усе це добре з точки зору стратегічного планування таких своєрідних штабс-майорів польсько-українського братерства. ■

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*