Іза Хруслінська ■ ПОГЛЯДИ ■ №44, 2016-10-30
Коли відходить великий митець, людина, котра для багатьох була голосом сумління поляків, залишається страшна пустка, яку вже ніхто не заповнить! Так діється у випадку смерті Анджея Вайди.
Не буду згадувати про кінематографічну біографію Вчителя, а саме так багато людей його називало. Я хотіла би поділитися з читачами «Нашого слова» коротким прощанням з «моїм» Вайдою. Надіюсь, що мій особистий погляд єднає мене з багатьма іншими людьми.
Спочатку найважливіші для мене були художні фільми Анджея Вайди. Це вони вплинули на мій погляд на історію і долю людини, кинутої у вир цієї історії, а також на мій естетичний смак у кіномистецтві. Першим був «Попіл і діамант». І хоч минуло з того часу багато років, повертаючись до цієї кінострічки, я почуваю себе так само зворушеною! Коли б я мала вибрати лише один із фільмів Вайди, найважливіший для мене, вибрала б саме цей: і тому, що є в ньому несамовита сила виразу у способі знімання, яка залишилася своєрідним розпізнавальним знаком у наступних фільмах, і тому, що тема людини і трагізм її долі в заплутаній історії залишається для мене однією з найістотніших справ. Може, завдяки цьому я так добре розумію це в українському контексті.
Ці теми знаходять своє місце і в інших фільмах Вайди, а саме в «Попйолах», «Каналі», «Краєвиді після битви», «Людині з мармуру», «Людині з заліза», «Дантоні», «Катині».
Для мене Анджей Вайда був митцем, який зрісся з Польщею, але в дуже гіркий спосіб. Він був критичний аж до болю, але завдяки цьому – терапевтичний. Його художні фільми, хоч так тісно пов’язані з польським контекстом, не були герметичні, а навпаки, ставали універсальними. Звідси такий сильний їх резонанс у світі. Як і багато людей мого покоління, я почуваю себе вихованкою польської кінематографічної школи. Мене сформували фільми, які перемагають польський комплекс поразки і непотрібної жертви, розвіюючи міфи і стереотипи, а серед такої кінематографії фільми Вайди виявилися найважливішими.
«Не можна заперечити, що такі страшні картини, як ті, що показані у фільмі „Волинь” Смажовського, тоді появлялися. Режисер має право їх показати, – сказав Анджей Вайда і відразу додав, – проте слід пам’ятати, що насправді не було так, що лише одна сторона була екзекутором, а друга піддалася».
З плином часу не лише фільми промовляли до мене, а й сам Анджей Вайда, митець і громадянин, поляк і європеєць. Я уважно слухала, що він говорить. Його погляди на Польщу і на поляків були мені близькі, бо він спирався на ті самі цінності, що й мої авторитети – Єжи Ґедройць і Яцек Куронь. Бачити Польщу відкриту, збудовану на демократичних основах, повазі до інших і яка не лише декларує, а й справді є частиною великої європейської спільноти.
В останні місяці життя, які припали на важкий для польського суспільства час поділу, пропаґанди ненависті і відходження від демократичних цінностей, не забракло і слова Анджея Вайди. Це було слово людини, яку хвилює майбутнє Польщі. Коментуючи актуальні події польської політики, Анджей Вайда ствердив, що в Польщі «прокидається націоналізм», який є дуже грізний. Це – найгірша дорога, яка веде до всіх можливих конфліктів.
У червні цього року Анджей Вайда був присутній у Польському театрі у Варшаві на зустрічі, присвяченій Яцекові Куроню та Україні. Зустріч відбувалася в рамках «Українських вечорів». Після зустрічі, коли ми разом з Петром Тимою розповідали про проблеми, з якими стикається українська громада в Перемишлі, і про напад націоналістичних груп на процесію 26 червня, Анджей Вайда сказав нам: «Розраховуйте на нас (мав на увазі також дружину Кристину Захватович). Ми приїдемо до Народного дому в Перемишлі, щоб вас підтримати». Навесні ми планували зробити там огляд художніх фільмів і зустріч з Анджеєм Вайдою…
Остання кінострічка Анджея Вайди «Повідоки», прем’єра якої ще не відбулася, розповідає про те, «як комуністична влада нищила непокірну людину», видатного митця, котрий супротивився доктрині соцреалізму. Акція фільму розігрується у 1948–1952 роках, а головний герой – художник Владислав Стшемінський, «піонер аванґарду» в Польщі у 20–30 роки ХХ ст. Не дозволяючи, щоб політика входила до його творчості, Стшемінський ішов таким творчим шляхом, котрий не відповідав настановам комунізму і Польської об’єднаної робітничої партії. На жаль, довелося йому за цей свій вибір заплатити.
Своїм фільмом Анджей Вайда говорить нам: свобода мистецтва і незалежність у мисленні – це цінності, від яких ніколи не можна відмовлятися, бо вони найголовніші. І ми повинні пильнувати, щоб їм ніколи більше ніщо не загрожувало. ■
