Професор Михайло Лесів

Марко МельникГРОМАДА№18, 2013-05-05

З професором Михайлом Лесевим мене поєднують не лише численні наукові та особисті контакти, а й тісна співпраця. Це пов’язане з тим, що професор часто буває в Ольштині, оскільки має родинні зв’язки з цим містом, а також полюбляє відпочивати там з дружиною. Саме в Ольштині 2011 р. була видана книжка професора М. Лесева «Про Україну. Майже все…!?».

lesiwБезперечно, його знають не лише тому, що він відвідує Ольштин. Я познайомився з професором М. Лесевим у Люблині, де він навчав мене церковнослов’янської мови в Духовній семінарії. Саме тоді я помітив, яка це надзвичайно добра та толерантна особа. До сьогодні пам’ятаю ті заняття, коли мені довелося відмінювати якесь слово церковнослов’янською мовою. Я настільки розхвилювався, що аж спітнів. А професор спокійним голосом лише повторював: «Добре, добре». Мушу зізнатися, що тепер, коли я вже став професором, то також користуюся цим методом у праці зі схвильованими студентами.
Важко здійснити глибоку та цілісну презентацію життя й доробку професора М. Лесева. Тож спробую висвітлити бодай кілька моментів з його життя. Видається, що професор М. Лесів – це людина насамперед польсько-українського пограниччя, яке вже практично не існує. Він є одним з небагатьох, хто поєднує в собі найліпші традиції цього специфічного реґіону Європи, де протягом багатьох віків співіснують поляки та українці, католицизм та православ’я, римська і візантійська культури, кирилиця та латинський алфавіт. користуючись визначенням Єжи Никиторовича, можна ствердити, що це було середовище «між» центрами, де відбувалося їх взаємопроникнення, де існувала різнорідність, конфронтація взаємної «іншості».
М. Лесів народився 3 травня 1928 р. на Поділлі, а докладніше в селі Стара Гута (тепер Монастириський р-н Тернопільської обл.). Він виростав у родині, у якій поєдналися народи й обряди. Яків Лесів, його батько, був українцем і греко-католиком, а мати, Маріанна (з дому – Бєлявська) була полькою та належала до Римо-католицької церкви. Це «подільське» українсько-польське пограниччя частково стало причиною того, що Михайло зацікавився літературою і мовознавством. Видається, що в цьому досвіді зародилося й бажання наукової, суспільної, релігійної та освітянської діяльності задля добра української громади в Польщі. Тим більше, мені видається, що оцей, як ми кажемо, «мультикультуралізм», визначив усе його життя. Професор Лесів ось так про це пише:
«Однак можна ризикнути й ствердити, що мої мовознавчі та славістичні схильності пов’язані з деякими фактами, які мали місце ще в період мого дуже раннього дитинства (…). Це може значною мірою пояснити доволі нетиповий вибір спеціалізації під час навчання на факультеті полоністики, яке я розпочав у 1951 році. Так у моєму житті склалося, що зі самого початку я мусив розмовляти двома мовами, а точніше, двома говірками: західноукраїнською наддністрянською я розмовляв з татом Яковом та його батьками, Пантелеймоном та Тетяною, стрийком Петром, бо це була греко-католицька родина з українською національною свідомістю, а польською, а точніше тією говіркою, якою розмовляли тамтешні поляки, я розмовляв з мамою Маріанною, дідусем Міхалом та бабусею Ельжбетою Бєлявськими та усією їхньою родиною. Вони вважали цю говірку польською мовою, адже були римо-католиками, хоча вільно могли розмовляти на обох мовах. У маґістерській праці я писав саме про цю говірку. Скільки себе пам’ятаю, я ніколи не помилився у застосуванні мовних форм, бо таким чином виражав повагу до конкретних осіб з моєї родини, до близьких і дальніх родичів, до сусідів. Отож, у моїй свідомості закодувалася цілковита мовна толерантність, і мені завжди було прикро, коли хтось легковажно ставився до чиєїсь мови. Коли мені було п’ять років, батько навчив мене писати й читати українською, бо вважав, що польською я навчуся читати й писати, коли в сім років піду до місцевої польської початкової школи, що сталося у 1935 р.».
Як бачимо на основі розповіді нашого автора, він виростав у середовищі, як ми кажемо, культурного плюралізму. Починаючи з 1939 р., увесь цей різнобарвний та гармонійний світ зруйнувався. на фронті 1945 р. гине батько М. Лесева. з мамою та чотирма сестрами 1946 р. він виїздить до Польщі разом з іншими т.зв. репатріантами. Його новою батьківщиною стануть т.зв. «повернуті землі», а точніше село Зелин в околицях Щецина.
Ризикну ствердити, що в Польщі М. Лесів намагався зберегти свій дитячий світ і таким чином розвивати самого себе. Він з допомогою різних способів намагався його реґенерувати в реаліях ПНР (пол. PRL) і пізніше, після занепаду комунізму 1989 р. Смію сказати, що професор Лесів завжди керувався цим «інстинктом». Це був його внутрішній «гіроскоп», який наказував прямувати до збереження залишків того давнього світу, повелівав шукати рівноваги між тим, що польське та українське, латинське і грецьке, римо-католицьке і греко-католицьке.
Першим способом цього «порятунку» було служіння науці. Саме вона була його другою «духовною вітчизною». Власне так можна розуміти рішення М. Лесева про вибір навчання на факультеті полоністики в Люблинському католицькому університеті (ЛКУ), який він закінчив 1955 р. Це виразно помітне в його маґістерській праці «Говірка мешканців Старої Гути колишнього Бучацького повіту», в якій автор представив українську та польську говірки свого родинного села. Описав у роботі мову вже колишньої польсько-української громади с. Старої Гути. За основу М. Лесів узяв той мовний матеріал, який отримав у колі найближчої родини. Отож, бачимо, що його перша наукова праця формально стосувалася «польської мови з Кресів», або ж української наддністрянської говірки. Та, по суті, це була розповідь про свою родину і про втрачену «малу батьківщину». Подібним чином можна поглянути на наукове стажування автора в Київському університеті, яке відбулося 1960 р. Звідти він повернувся з готовою докторською працею з історії української літературної мови XVII–XVIII ст., під заголовком «Мова західноукраїнських драм XVII – поч. XVIII ст.». Захистив її та отримав ступінь доктора на філологічному факультеті Варшавського університету. Натомість у своїй габілітаційній праці «Теренові власні назви Люблинщини» (Люблин 1972) автор зайнявся дослідженням польсько-українського пограниччя на люблинських землях. Таким чином, задовго до моди на польсько-українську співпрацю в Люблині, він вказав на специфіку цього реґіону як місця зустрічі того, що у Європі латинське та візантійське. Результатом цього опису землі, на якій йому судилося жити й працювати, стало отримання наукового ступеня габілітованого доктора. Відбулося це 1973 р. Отож, «пограниччя» присутнє в науково-дослідницькій праці М. Лесева. Адже автор займається мовознавством, українськими говірками, ономастикою, історією мови, діалектологією, фольклористикою. В науковому доробку автора, крім згаданих, є й такі праці: «Ukrainica In the Harvard University Liberaty», t. 1–2 (1975–1976); «Ukraina wczoraj i dziś» (Lublin 1994, 1995 wyd. II); «Шкільна граматика української мови» (Warszawa 1995); «Українські говірки в Польщі» (Warszawa 1997); «Rola kulturotwórcza Ukraińskiej Cerkwi Greckokatolickiej» (Lublin 1999, 2001 wyd. II).
Важливе наукове значення мали також діалектологічні дослідження М. Ле-сева в царині українських і польських говірок Підляшшя, Холмщини та інших південно-східних теренів Польщі, проведені в 1956–1959 рр. у рамках приготування «Атласу говірок Люблинщини». Цей аспект досліджень позитивно оцінило, зокрема, керівництво відділу мовознавства Академії наук України у Львові. У результаті цього в 60-ті рр. XX ст. люблинським славістам-мовознавцям запропонували допомогу в збиранні говіркового матеріалу до «Атласу української мови», який вийшов друком у трьох томах. Доказом того, що наукове середовище визнали значним осередком досліджень і наукових зацікавлень у сфері українознавства стало те, що 1973/74 навчального року Гарвардський університет у США запросив професора М. Лесева як гостя-викладача на тему українського мовознавства.

Професор М. Лесів також пов’язаний з Університетом ім. Марії Склодовської-Кюрі (УМСК), де працював директором Інституту російської та слов’янської філології УМСК і займався славістичними й русистськими дослідженнями. Він 1973-го, потім 1986 р. був викладачем у Гарвардському та Міннесотському університетах. після перших демократичних виборів 1981 р. зайняв посаду декана гуманітарного факультету УМСК. У 1980–1990 рр. був одним з організаторів кафедри слов’янської філології в ЛКУ, а 1991 р. створив Інститут української філології. професор М. Лесів 1985 р. також вів лекції в ольштинській Вищій педагогічній школі.
Друга сфера активності, визначена досвідом польсько-українського пограниччя професора М. Лесева, знайшла свій вираз у створенні українознавчих студій в Люблині. Різнорідні зусилля професора увінчалися успіхом щойно після 1990 р. Як бачимо, тут вирішальними були політичні умови, а саме занепад комунізму, незалежність Польщі та постання української держави. Попередні зусилля професора Лесева у справі створення Інституту української та білоруської філології не приносили позитивних результатів. він 1975 р.пропонував, що такий заклад міг би збирати працівників, які займаються науковими проблемами української та білоруської філології. Наукові завдання такого інституту полягали би в опрацюванні українських говірок та території Люблинщини, частково говірок з українсько-білорусько-польського по-граниччя на південній території тодішнього Білостоцького воєвідства, а також в опрацюванні історії мовних польсько-українських та польсько­білоруських взаємин. Якщо ж ідеться про дидактичний бік справи, то такий заклад мав би ґарантувати постійне вивчання української та білоруської мови студентам русистики й полоністики. М. Лесів 1977 р. намагався створити Лабораторію східнослов’янської діалектології. Однак і ця скромна ініціатива не принесла позитивних результатів.
Деяка надія на шанс реалізувати ідею створення україністики в УМСК з’явилася щойно після того, як Польща здобула цілковиту політичну незалежність. У січні 1991 р. до ректора УМСК було скероване прохання М. Лесева «надати можливість 1991/92 навчального року вивчати українську філологію в рамках розширення славістичних студій в люблинському виші». В цьому проханні також було ствердження, що «в найближчому майбутньому треба створити в нашому Славістичному інституті кафедру української філології, яка координувала б україністичні студії, а також дослідження у сфері українознавства, які до того часу проводилися на кафедрі російської мови та на кафедрі слов’янської філології, а результати цих досліджень помітні, і, гадаю, ціновані в наукових колах».
Далі в тексті прохання читаємо таке:
«Уже 1960 р. професор Леон Качмарек, керівник кафедри польської мови, вбачав необхідність створення секції української філології при гуманітарному факультеті УМСК, проте тодішня міністерська влада, замість україністики, створила секцію російської філології».
Рада гуманітарного факультету та Академічний сенат УМСК, тодішній ректор університету проф. Еуґеніуш Ґонсьор видав розпорядження від 24 січня 1992 р. «стосовно організаційних змін на гуманітарному факультеті», в якому в §2 наказано «створити в Інституті слов’янської філології кафедру української філології», а розпорядження «набуло чинності 1 лютого 1992 р.».
Водночас від жовтня 1992 р. розпочалася п’ятирічна маґістерська програма в межах нового напрямку. Називалася вона: секція української філології. У жовтні 1992 р. перших дев’ятнадцять студентів розпочали навчання в самостійній секції української філології УМСК, які зголосилися на цей напрям під час набору на 1992/93 навчальний рік. Відтоді рік у рік на україністичні студії приходить чимало студентів. Переважна більшість з них успішно завершує навчання, отримавши ступінь маґістра української філології. Перші випускники цього нового напрямку навчання здобули ступінь маґістра української філології 1997 р.
Професор М. Лесів відіграв значну роль у розвитку славістичних та українознавчих досліджень у ЛКУ. протягом багатьох років він викладав тут українську та церковнослов’янську мову для семінаристів Української греко-католицької церкви, які навчалися у Вищій духовній семінарії, а водночас були студентами Богословського факультету ЛКУ. М. Лесів 1989 р. став професором кафедри слов’янської філології і того ж року очолив кафедру слов’янських мов і залишався її керівником до 1998 р., коли вийшов на пенсію. Однак дидактичні заняття проводив аж до 2005 р.
У випадку професора М. Лесева природним доповненням наукової праці «мусила» бути популяризаторська та суспільна діяльність. Адже він не міг замкнутися лише у світі науки.
М. Лесів розпочав цю діяльність 1956 р. з публікацій у «Нашому слові» та «Українському календарі», скерованих до української громади. Особливо популярними серед читачів «Нашого слова» у Польщі, в Україні, а також Чехословаччині та Румунії, були «Мовні поради». Професор М. Лесів також навчав української мови в Українському суспільно-культурному товаристві. Він систематично представляв знання про Україну та українців у польському середовищі. Спочатку робив це у двотижневику «Kamena», який виходив друком у Люблині. Упродовж багатьох років професор М. Лесів вів у Люблині відкриті лекції в УМСК на теми «Україна вчора і сьогодні» та «Культуротворча роль Української греко-католицької церкви». Це були дуже вдалі та популярні лекції, які мали на меті впорядкувати і поглибити знання про Україну серед мешканців Люблина.
Від 1997 до 2005 р. професор М. Лесів також популяризував знання про Україну в люблинському радіо. Ці програми завжди були актуальними, стосувалися важливих культурних і наукових подій, видання монографій, політичних новин тощо. Вони транслювалися в суботні ранки і називалися «Україна та українці – наші сусіди» або просто «Наші сусіди». У цих щотижневих програмах їхній автор розповідав про історію української мови, сучасний стан літературної і розмовної мови, а також про говірки. Професор накреслив коротку історію українського письменництва у його усному й писемному вигляді. Представив історію християнства на українських землях. А особливо звернув увагу на культ святих та обряди літургійного року. М. Лесів також здійснив огляд адміністративних одиниць сучасної України, беручи до уваги історичні дані та факти зі сфери духовної і матеріальної культури. Він ознайомлював мешканців Люблина з тим, що відбувається у сфері українознавчих досліджень у Польщі, а особливу увагу звертав на науковців, котрі працюють у Люблині.
У нашій спробі поглянути на життя та діяльність професора М. Лесева з погляду «ідентичності людини пограниччя», що завжди хоче залишатися самим собою, треба звернути увагу й на його релігійний досвід. Мені видається, що глибокий досвід традиції та духовності Греко-католицької церкви, отриманий ще в батьківському домі, став основою того, що професор М. Лесів завжди знав ким він є, визнавав чітку християнську ієрархію цінностей, яка безумовно визначала йому життєві цілі та завдання. ■


З гарним 85-літтям поздоровляємо Вас,
П а н е П р о ф е с о р е ,
від усієї української громади в Польщі.
Нехай дальше в здоров’ї збуваються всі замріяні Вами
життєві плани як особистого, так і наукового характеру.
Об’єднання українців у Польщі,
Редакція «Нашого слова»

Поділитися:

Коментарі

  1. Доброго дня . Мене звати Сергій Кулик! !! Я сам з с. Вичулок тепер Гончарівка !! Михайло Якович мій родич тобто брат моєї бабусі (Ганни Лесів)!! Якщо можна яб хотів звязатися з професором!!!! Будьласка!!!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*