Існування табору для інтернованих воїнів Української галицької армії в 1918-1921 рр. в Домбі – колишньому селі, а з 1911-го районі Кракова, – це не та сторінка, що записалася золотими літерами в історію польсько-українських взаємин. Однак це історичний факт, з яким треба мужньо змиритися. На додаток, ця сторінка увічнена в надзвичайному для польської історії місці: на Вавелі.

Свідчення цього можна легко побачити в особливій частині пагорба: на стіні, званій “цегельною” (пол. mur cegiełkowy). Це – рядок з цегли, що захищає схил від зсувів та закриває з боків ліворуч головний вхід у колишню резиденцію королів – через т.зв. Гербові ворота. Увагу перехожих звертають сотні ясних кам’яних плит, розташованих на червоному тлі – це пам’ятки першої в історії незалежної Польщі великої громадської кампанії-збірки коштів для порятунку замку.

Ініціатором кампанії 1920 р. став начальник Управління відновлення Вавеля, проф. Адольф Шишко-Богуш. Це сталося тоді, коли Міністерство громадських робіт, яке субсидувало процес реставрації спустошеного австрійцями замку, повідомило реставраторам: через брак коштів у державному бюджеті, які йшли на участь у війні з більшовиками, відомство змушене припинити фінансування робіт. Ситуація була важкою: зупинка рятування пам’ятки навіть не бралася до уваги, бо фактично загрожувала знищенню всіх досягнутих до 1905 р. результатів.
Відомий реставратор А. Шишко-Богуш (професор Яґелонського університету, Львівської політехніки та Академії мистецтв м. Кракова) вирішив звернутися по допомогу громадськості. В одному з перших звернень, пояснюючи мету збірки, він написав: “Роботи на Вавелі насправді не є необхідним завданням держави. Порівнюючи з іншими невідкладними працями, вони є навіть розкішшю. Та не можна забувати, що є завдання, виконати які вимагає від нас честь Польщі. Робота, яка тривала без перерви за австрійського уряду та в найгірші часи світової війни, у вільній Польщі не може бути перервана, а докласти сил до цього повинно саме суспільство”.
Реакція наступила раніше, ніж її можна було очікувати: поляки – хоч і не тільки вони – масово почали купувати цеглинки, вартість яких розраховано таким чином, щоб кожна була рівнозначна вартості одного дня роботи професіоналіста в замку. У свою чергу, жертводавці мали змогу побачити на підпірній стіні з шидловецького піщанику різьблену табличку з написом власного авторства.
Кампанія закінчилася успіхом: усі заплановані роботи були завершені вчасно. Результатом було не лише закінчення реставрації кам’яної і цегляної кладки східного фасаду Вавеля (разом із Курячою стопкою, Готичним павільйоном і Сенаторською баштою), але й упорядкування романських розкопок і північних схилів пагорба; почалася теж реставрація інтер’єрів.
Збірка пожертвувань, яка тривала від 1921 до 1936 р. (її “пік”, до речі, відбувся в найважчий період: 1921-1923 рр.), принесла загалом 6330 платежів. Їхній розмір складав понад 60 тис. доларів. Та попри те, що мета була досягнута, не всі отримали обіцяну “компенсацію”: з фінансових міркувань (вартість сировини та її обробки) чи браку місця на стіні, були розміщені 735 табличок фундаторів. А серед них – як свідчить напис на цеглинці № 620 – “Табір інтернованих № 1 у Домбі”.
У реєстрах жертводавців знаходяться ще два записи з аналогічним змістом: розміщена того ж 1921 р. цеглинка № 880 показує, що її купив цей самий табір № 1, а № 949 – що подібну пожертву зробила провіантура табору.
Але чи це означає, що першу пожертву інтерновані зробили самі – поки що невідомо. Немає свідків, а вавельські джерела не подають нічого більше, ніж те, що написано в книзі фундаторів. Ми знаємо лише, що існував певний зв’язок між місцем утримання під вартою вояків, які безуспішно боролися за незалежність своєї батьківщини, та символом державності країни поліцейських, які їх охороняли.
І ще одне доповнення: у таборі в Домбі, розташованому в післяавстрійських казармах (табір для військовополонених був створений у районі нинішніх вул. Моґильської та Косинерув ще 1915 р.), перебували не лише ветерани леґіону Українських січових стрільців чи Української галицької армії, але й військовополонені з більшовицької війни та цивільні непольської національності, яких звинувачували в діяльності задля Радянської Росії. На зламі 1919-1920 рр. там спалахнула епідемія черевного тифу і дизентерії. Список імен відомих жертв налічує 330 позицій, а загальне число загиблих оцінюється в 1000 чоловік. У грудні 1921 р. табір був ліквідований. Частина інтернованих вийшла на свободу, а деякі були переведені в місця утримання під вартою у Стшалкові.

“Наше слово” №49, 4 грудня 2011 року {moscomment}