Ярослав Сирник ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-05-26

Незабаром у Львові буде відкритий пам’ятник, присвячений 70-річчю вбивства львівських професорів. Протягом багатьох десятиріч трагедія 1941 р. обросла чималою кількістю фальшивих переказів, уявлень, які не відповідали дійсному ходові цих подій. Треба насамперед з великим визнанням відзначити, що спільними зусиллями поляків та українців – головним чином мерії Вроцлава разом із мером Рафалом Дуткевичем, та мерії Львова з Андрієм Садовим на чолі – розвінчується на наших очах ще одна міфічна картина минулого.

{mosimage}

Пригадаймо основні факти. 22 червня 1941 р. розпочалася війна між тогочасними союзниками: ІІІ Рейхом і Радянським Союзом. 30 червня німецькі військові частини увійшли до Львова. Разом з Вермахтом до міста входить також “Айнзацкоманда для особливого застосування” (нім. Einsatzkommando zur besonderen Verwendung). Формальна мета її діяльності – протидіяти можливому більшовицькому саботажеві та підготувати місто до введення німецької окупаційної адміністрації. Фактично було це продовження нацистського плану з установлення нового порядку в “німецькій” Європі, згідно з яким усім слов’янам приділялася роль прислужників для “іберменшів” (“надлюдей” – ред.).
Львів’яни, ледве звільнені від більшовицького терору, зразу починають відчувати на собі німецький терор. Під прицілом німців знаходяться представники всіх національностей, які тут проживали. Особливо трагічною стає доля жидів, десятки тисяч яких згинуть незабаром у львівському ґето. З посеред українців чи не найбільших репресій зазнають діячі і члени ОУН, які 30 червня проголосили Акт відновлення української держави.
Німецькі репресії відчувають на собі також львівські поляки. Вночі з 3 на 4 липня заарештовано, зокрема, 23 професорів колишнього Університету Яна -Казимира, Львівської політехніки та Академії ветеринарної медицини. Вранці 4 липня неподалік т.зв. Вулецьких пагорбів їх розстріляно. Кілька днів пізніше розстріляно ще трьох львівських вчених, серед яких опинився теж кількаразовий прем’єр міністр ІІ Речі Посполитої Казимеж Бартель. У групі осіб, в акції проти львівських професорів принагідно попала в німецькі руки також українка Катерина Демко, вчителька англійської мови, яку забрали з помешкання проф. Островського, а потім теж розстріляли.
Злочин гітлерівських спецформувань проти львівських професорів був елементом реалізації державної політики ІІІ Рейху. Треба чітко відзначити, що від часу підписання німецько -радянського договору в серпні 1939 р. (пакт Ріббентропа-Молотова) ані в планах Йосифа Сталіна, ані Адольфа Гітлера не було жодних серйозних задумів про відновлення чи створення на території, яка належала ІІ Речі Посполитій, якихось держав: чи то польської, чи – звичайно на частині цих же земель – української. З одного боку, Гітлер цинічно грався українцями. Проте, ще до початку війни, навіть найбільш відданим з- посеред української громади германофілам щораз виразніше ставало видно: будь-які замисли з відбудови української держави в союзі з Німеччиною є даремними. З іншого боку, також більшовики послідовно пробували “загравати” “українським питанням” проти поляків. Кривавим епілогом їхнього володіння Західною Україною протягом 1939-1941 рр. стали незліченні жертви енкаведівських катівень, а також масові депортації, які, крім польського, стосувалися й українського населення.
Нищення польської еліти розпочалося вже після закінчення першого етапу війни. Ще восени 1939 р. в Кракові проходили масові ув’язнення краківських професорів (Sonderaktion Krakau), більшість з яких потрапили до концентраційного табору Заксенгаузен. Навесні 1940 р. розпочалася сумнозвісна “акція АБ” (нім. Аusserordentliche Befriedungsaktion), у ході якої заарештовано, а потім убито тисячі представників польської інтеліґенції, серед яких були маршалок Сейму Польщі Мацей Ратай та відомий спортсмен -олімпієць Януш Кусоцинський. У свою чергу, як показує приклад катинського злочину, бажання фізичного знищення завойованих країв було притаманне обом тоталітарним режимам.
Після закінчення війни розпочалися спроби встановлення осіб, відповідальних за смерть частини інтелектуальної еліти Львова. Головне свідчення, яке було основою для реконструкції фактів, дала польська гра финя Кароліна Лянцкоронська. Завдяки ній тепер відомо, що за вбивство львівських професорів відповідають нацистські, німецькі формування. Це виявив перед нею безпосередній учасник акції, унтерштурмфюрер СС (нім. SS-Untersturmführer) Вальтер Кучман. У свідченні Лянцкоронської знаходиться також замітка, що операцію знищення професорів проведено при використанні “проскрипційних” списків, які нібито мали скласти не відомі ближче “українські студенти” з Кракова. Звичайно, ми не знаємо, з якою метою і хто фактично склав оці списки (німці мали подібні дані, входячи до кожного міста ІІ Речі Посполитої), проте саме ці слова графині, як і участь у німецьких формуваннях українців -перекладачів, стали після війни основою для створення міфу про причетність до злочину українців з батальйону “Нахтіґаль” та його командира Теодора Оберляндера. Щойно 2008 р. були розсекречені документи КДБ, з яких виразно видно, що за цією дезінформаційною, наклепницькою операцією стояли радянські спецслужби, метою яких було дискредитувати український визвольний рух.
У соціалістичній Польщі писалося про вбивство львівських професорів доволі мало. Ця тема була, однак, живою серед “вихідців” з Галичини, особливо у Вроцлаві, де після 1945 р. оселилася значна група поляків зі Львова. Ще за комуністичного режиму вдалося тут поставити пам’ятник убитим вченим. Для ширших кіл суспільства справа “львівських професорів” стала більш відомою щойно після 1989 р. Добре, що до справи вшанування їхньої пам’яті підключилася тепер і українська сторона.

“Наше слово” №22, 29 травня 2011 року {moscomment}

Поділитися: