Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №8, 2018-02-25

«„Кольпортер” – це французьке слово, що означало колись людину, яка розносила по домах і продавала книжки та усілякі товари. Але у слові «кольпортувати» міститься також функція розповсюджування, поширювання, розголошування різного роду відомостей та інформації. Сьогодні ця функція асоціюється переважно з розповсюдженням преси і книжок, чим займаються створювані для цього такі установи як книгарні, пошта, кіоски з пресою і т.п. Це не означає, що зовсім зникла функція індивідуальних кольпортерів, зокрема у випадках рідкісних видань для обмеженої групи читачів», – так минулого року про Володимира Лазорка, багатолітнього кольпортера «Нашого слова», писав проф. Степан Заброварний.

«Професор добре написав. Це все правда, – заявляє Анна Лазорко, дружина пана Володимира. Вона дивиться на фотографію чоловіка, яка стоїть на столі в кімнаті.
– Церква, УСКТ, ОУП, Народний дім – він від початку в усе включався. Але, передусім, це була добра людина», – каже про свого чоловіка Володимира Лазорко його дружина Анна. Подружжя Лазорків 27 років кольпортували наш тижневик. Ще раз Вам дякуємо!
– Кращого кольпортера у Вас не було і не буде, – таке ми почули рік тому на похороні Володимира Лазорко в Перемишлі. Це правда. Разом з дружиною Анною вони 27 років розповсюджували нашу газету. Ще раз Вам дякуємо!

«Прийшли в село виселяти»
Анна Лазорко (дівоче прізвище – Козак) народилася 1933 р. у Гребенному біля польсько-українського кордону. «Я була підлітком, коли прийшли виселяти село. Це було після 20 червня 1947 р. Польське військо прийшло в село і почало ловити людей. Хлопці, які мали 13, 14, 15 років, не ховалися перед військом, бо ж вони не були в партизанці, але їх усіх спіймали. Навіть одну мою родичку, якій було 13 років, зловили. Військо затримало біля двадцяти таких підлітків. Усіх завезли до Белжця, а потім до Любачева», – розповідає пані Анна.
Жінка була вже на Мазурах, коли дізналася, що ці всі молоді люди потрапили у Центральний табір праці в Явожні. Її родину виселили. Пані Анна згадує, що коли поїзди з переселенцями зупинялися на станції, люди не хотіли виходити. «Навіщо? Кожен думав, що ми тут на мить, – згадує А. Лазорко. – Люди спочатку не хотіли також брати землю, говорили, що тут земля їм не потрібна, бо незабаром будуть повертатись до рідних хат. Усі так думали».

Сім’я А. Лазорко почала клопотатися про землю щойно 1948 р., коли її батька випустили з Явожна. «Було важко, але ми тішилися, що жили разом серед своїх людей. На жаль, не можна було переселитися в інше село, де проживали члени наших родин. Щиро кажучи, ми навіть спочатку не знали, де хто опинився, – пані Анна розповідає, що українці ходили до міста або мандрували по інших селах, щоб віднайти членів своїх родин та односельчан. – Дуже швидко можна було з’ясувати, в котрих хатах живуть українці. У тих будинках часто не було вікон, люди закривали їх ковдрою або іншим матеріалом. Так ми один одного знаходили».
По-іншому було з її чоловіком Володимиром, якого не виселили. Він народився 1929 р. у Молодовичах біля Перемишля. Вдома було п’ятеро дітей. Його старшого брата насильно забрали в Радянську армію. Після поранення, яке він отримав у бою під Дуклею, довго лежав удома. Звичайно, сім’ю пана Володимира, як і інших жителів Молодович, призначали до виселення. Однак Лазорків вивезли тільки до Пшеворська біля Перемишля. «Батько мого чоловіка випросив, щоб з огляду на стан здоровя брата їх відпустили. Таким чином, Лазоркам дозволено повернутись додому», – говорить пані Анна.
В. Лазорко недовго жив у рідних Молодовичах. Батько завів молодого хлопця на науку до кравця в Перемишлі. Там теж Володимир закінчив професійну школу і став працювати кравцем. Можливо, Анна Козак і Володимир Лазорко ніколи би не познайомились, якби не…

«Як називався український провідник, якого вбили у Німеччині?»
Анні тоді було кільканадцять років. «Ми польською мовою ні читати, ні писати не вміли. Мені було кільканадцять років і я думала, що мене не візьмуть до школи, – згадує п. Анна. – Польської мови я навчилася з книжки, коли пасла корови». Її брат з товаришем поїхали шукати школу в Ілаві і знайшли курси, завдяки яким могли завершити сьомий клас. Молода дівчина вирішила й собі піти до школи. «Таких людей, яким війна та виселення перервали освіту, було багато», – говорить перемишлянка. Пані Анна закінчила сьомий клас заочно в Ольштині. Потім закінчила школу з бухгалтерського обліку і почала працювати у відділі здоров’я повітової ради.
«Все було добре. Я навіть стала керівником відділу. Але мене звільнили через Бандеру, – говорить та уточнює: – До нас приїжджав польський військовий лікар зі Суша. Багато розповідав про бої, під час яких допомагав як лікар пораненим. Був, зокрема, 1946 р. під час акції у Бірчі, де загинули українські партизани…. Щойно після його візиту я зрозуміла, що все про нас, українців, знають».
Під час одного з візитів цього лікаря, Анну Лазорко спитали в офісі, чи знає, як називався український провідник, якого вбили у Німеччині? Вона відповіла, що Бандера. Через два тижні її звільнили з роботи. «Нас працювало чотири дівчини у кімнаті. А цей лікар про Бандеру запитав тільки мене. Тому все було зрозуміло», – заявляє А. Лазорко.

Перемишль, Народний дім і праця
Можливо, якби не цей «Бандера», пані Анна не переїхала б у вересні 1960 р. до Перемишля. Орієнтиром, де шукати у місті українців, для неї та багатьох інших новоприбулих до Перемишля була церква, а також Народний дім.
«У клубі були забави. Ми помалу сходилися до клубу», – згадує жінка. Саме там вона познайомилася зі своїм чоловіком Володимиром. Перемишляни досі згадують, що НД для багатьох функціонував, як своєрідне матримоніальне бюро, бо в 60–70 роки (та й пізніше) молодь тут шукала пару, з’їжджалася сюди на різного роду заходи з усіх кутків Лемківщини, Томашівщини, Любачівщини, Ярославщини. Тоді багато хто знаходив свою другу половинку завдяки тому, що була нагода зустрітися в НД.
«Мене запросили до хору, який вели Володимир Пайташ і Ярослава Поповська. Був теж театр. Ми навіть з чоловіком з одною виставою-комедією були два рази у Києві та у Варшаві» – розповідає п. Анна.
Народний дім був також першим місцем праці А. Лазорко, адже там примістилися перші офіси створеного 1959 р. кооперативу «Феротекс». Це було підприємство, де вироблявся меблевий форнір. Міністерство внутрішніх справ дало можливість УСКТ заробляти гроші на себе, себто організувати свою підприємницьку діяльність. Фірма мала велику продукцію і була дуже потрібна на ринку. Багато українців, які приїжджали з західних земель, знаходили роботу в цій фірмі. «Феротекс» нараховував понад 50 працівників. Фірма багатіла. З часом при ній постав гурток УСКТ, а пізніше була вже і машина для перевезення людей, якою почали їздити з концертами в терен. Влада це помітила й вирішила ліквідувати «Феротекс», щоб не допустити дальшого розвитку кооперативу, а передусім того, що навколо нього створювалося.
«Не всім подобалося, що українці почали заробляти. Швидко до цього взялися», – говорить про фірму А. Лазорко, у якій на складі працював теж її чоловік Володимир.
«Феротекс» підступним способом знищено (аґент СБ розвалив фірму).

Останній номер газети
У середині 60-х рр. Анна і Володимир одружилися. У них народилася дитина.
«Ми з чоловіком вирішили, що я буду займатися дочкою. На роботу я вже не повернулася», – розказує п. Анна. Тоді Лазорки включилися у щоденні чергування в Народному домі, які тривали з 17 до 20 год: «Належало бути на місці весь час, бо завжди був хтось охочий зайти до клубу. Я чергувала щодня. Ми з чоловіком та Володимиром Пайташем пильнували, щоб ніхто не залишився всередині, все доглядали і закривали будинок». На кухні п. Анни стоять швейні машини, на яких Володимр Лазорко шив, зокрема, завіси для НД. Там теж спочатку розповсюджували газету «Наше слово». В. Лазорко вирішив, що газету треба роздавати не лише в НД, але теж біля собору Святого Івана Хрестителя.
«Кожної суботи вранці треба було йти по шістдесят примірників „Нашого слова” до складу часописів. Коли ми почали забирати газету з пошти, було легше, – говорить А. Лазорко. – Спочатку розповсюджували газету, стоячи на сходах святині. Але продаж – це одне, однак треба було переконувати людей, щоб купували. Не було легко». Пані Анна показує кілька товстих зошитів, у яких є записані всі передплатники тижневика за всі роки, коли нею займався пан Володимр при допомозі дружини.
Володимр Лазорко кожної неділі перед і після двох Служб Божих у кафедральному соборі давав замовникам передплачені номери «Нашого слова». Пан Володимир не робив цього мовчки, завжди намагався щось сказати кожному клієнтові, знаючи його зацікавлення, улюблені теми, одним словом – хобі. Вказував на окремі статті, які варто уважно прочитати, на злободенні явища і події, висвітлені в газеті.
З часом для розповсюдження газет Лазорки могли скористатися приміщенням у притворі святині. Завдяки їм були у продажу і книжки, бо подружжя відкрило книгарню. «Спочатку ми розповсюджували „Закерзоння” Богдана Гука, книжки Євгена Мисіла, приходили теж „Альманахи” з Варшави, пізніше книжки з України, а навіть святкові картки», – перечислює п. Анна.
Останніми роками Володимир та Анна Лазорки не були вже спроможні заносити газет до церкви. Тоді замовляли таксі: «Чоловік завжди говорив, що треба йти, бо люди чекають на газету».
Останній номер «Нашого слова» Володимр Лазорко дав до рук передплатників у осінню 2016 р. Кольпортером він був 27 років. Помер у січні минулого року. ■

Поділитися: