Ігор Горків ■ ГРОМАДА ■ №17, 2019-04-28

Протягом багатьох років питання календаря приковує увагу греко-католицької громади в Польщі. Є прихильники юліанського календаря в житті УГКЦ, є противники старого стилю. Є і ті, хто за змішаний, неовізантійський варіант. Частина вірних стверджує, що зміна календаря призведе до розколу в громаді, інші – що введення нового стилю буде ознакою прогресу. Серед представників кожного покоління є ті, хто за і хто проти змін. Ця справа то стихає, то розпалюється – мабуть, залежно від того, як часто її порушують прихильники зміни теперішнього стану, наче за правилом «вода камінь точить».

Фото Ігоря Горківа

У зв’язку з обговорюванням теми зміни календаря (у квітні на сайті Перемисько-Варшавської Архієпрхії УГКЦ зявилося ЗВЕРНЕННЯ ВЛАДИК УГКЦ У ПОЛЬЩІ В СПРАВІ КАЛЕНДАРНОГО ПИТАННЯ) дозволю собі звернути увагу на кілька аспектів. Багато хто сподівається на рішення собору УГКЦ у Польщі, який має пройти у 2020 році. Висловлюються думки, що він прийме відповідне рішення. Варто нагадати, що de jure собор не приймає жодних рішень. Це важливе церковне зібрання має дорадчий характер. Про що собор не говорив би устами делегатів, які б ідеї не висував, рішення й відповідальність залишаються за правлячими єпископами. Попри те що один священик написав «справа календаря це справа без виходу. Раніше чи пізніше треба буде це зробити» і більшість отців виступають за зміну календаря, все ж довіряю декларації єпископів, що питання календаря не є вже вирішеним, а всі обговорення й анкетування – це не окозамилювання. Взагалі своєрідною канвою для цього тексту будуть коментарі з Інтернету (і не тільки) авторства одного-двох священиків моєї Церкви в Польщі. Не буду наводити прізвища, бо вважаю це непотрібним. Також посилатимуся на почуті не раз думки світських осіб.

Чесно кажучи, я – прихильник так званого старого стилю. Оскільки раніше, у шкільні, напевно й студентські роки, при старому стилі тримала мене традиція чи навіть Традиція (з великого «Т», попри те що один зі священиків під час дискусії про календар написав: «обряд лише традиція»), то на сьогодні юліанський календар мій свідомий вибір, моє «хочу». Тому в цьому тексті буду писати саме з даної перспективи. Хочу зазначити, що в колі знайомих, друзів маю прихильників і противників змін у різних поколіннях. Ця лінія вибору не пов’язана із заангажованістю в українське громадське життя: знаю відданих українській справі людей (активних в ОУП і поза цією організацією), які хочуть змін, і таких, які бажають зберегти теперішній стан.

Аргументація здається, те, що найбільше підігріває емоції у громаді щодо зазначеної справи. Можливо, це проблема комунікації, рівня розмови. Відсутність зрозуміння, що прихильник/противник змін також людина, а не зрадник, музейний експонат або терорист, який примушує інших святкувати за старим неточним календарем. Не погоджуюся з аргументом, що прихильники змін не є патріотами – загалом я проти вживання «патріотичного» аргументу в цій дискусії, тим більше що сам не даю собі права визначати, хто патріот, а хто ні.

Мабуть, на кожен аргумент за зміну календаря можна знайти контраргумент. Для прикладу: «треба тоді йти на роботу – можна попросити відпустку», «у наші свята студенти мусять бути в університетах – вічно студентами не будуть». Проблема в тому, що є аргументи різного рівня, і частина з них ніколи не повинна була прозвучати.

Образливим вважаю слова, що проти зміни виступають прихильники або реалізатори ідеї «русского міра». Тут, мабуть, кожен погодиться, що закид є нижче рівня, який дозволив би його обговорювати. По-перше, як кажуть фахівці гібридної війни, зловживання аргументом ad Putinum девальвує велику небезпеку, яку несе путінська Росія. Один з отців УГКЦ на запитання в Інтернеті іншого користувача Facebook, навіщо міняти календар, відповів запитанням «а хто ви такий, таваріш?». По-друге, після такого аргументу закінчується дискусія – настільки він є абсурдним, бо замість розмови про календар треба спершу довести брак зв’язку з «русскім міром».

Рекламувати новий стиль приєднанням до західного, цивілізованого світу для мене означає, що ми менш цивілізовані. Зрештою, переконувати мене до змін у релігійній ділянці de facto візією багатьох порожніх і закритих храмів у Західній Європі немає великого сенсу. До мене також не промовляє аргумент, що в новому стилі краща зовнішня атмосфера. Мені якраз краще у спокійнішій січневій атмосфері, коли не атакують «санта клауси» (не плутати зі Св. Миколаєм) і медіа не переконують у «магії свят», яка, за задумом рекламодавців, має зводитися до рекордної кількості проданих товарів і божевілля покупок, а не до зосередження уваги на убогій яскині й тому, що там відбулося.

Багато хто з прихильників старого стилю, зокрема й нечисленні священики, висловлюють думку, що зміна календаря – це крок до введення польської мови в літургії. Можливо, цей аргумент не є доречним, але з іншого боку я не прочитав і не почув заперечення йому, якогось dementi (якщо хтось десь це спростував, то перепрошую – я не мав нагоди ознайомитися), яке заспокоїло б немалу частину вірних. Я сподіваюся, що це лише комунікаційне непорозуміння, що Українська греко-католицька церква Польщі залишиться, як її ще називаємо, візантійсько-українською з актуальною літургійною мовою.

Аргумент, який найбільше мене дивує, – це висловлювана нерідко думка, що противників зміни тримає при Церкві й календарі виключно прив’язка до традиції. В одній із дискусій у мережі священик моєї Церкви написав (мовою оригіналу): «Albo świętujemy z wiarą, albo bawimy się w folklor». Це фактично жорстокіший варіант не раз озвученого закиду, що прихильники старого стилю хочуть зробити з Церкви музей, заповідник, у якому не буде життя, й молодь від нас втече, бо не хоче жити в музеї. Щиро кажучи, для мене це звучить як досить принизлива спроба відмовити мені й подібним у бажанні (хто зна, може і вмінні) переживати свята з вірою, де на першому місці є саме релігійний вимір, так – поєднаний із багатою традицією, у якій себе віднаходжу й знаю, що вона моя. Це той дуже зверхній аргумент, який, на мою думку, найбільше роз’єднує. Можливо, для когось збереження традиції є «забавою у фольклор», але думаю, що не для більшості прихильників старого календаря.

Черговий подібного роду аргумент також висловила духовна особа: «Ісус греко-католиків не приходить у світ 7 січня, а Ісус римо-католиків – 25 грудня». Єдине, що такий вислів може (наголошую – може) пояснювати, це ставлення священика до своїх вірних, його уявлення про рівень їхніх знань про Церкву (за що він, до речі, співвідповідальний). Чуючи такі аргументи, часом хочеться сказати, що прихильники старого стилю – це не українські зомбі. Вони також думають, читають, пізнають, вірять. Нас у Церкві не тримає український греко-католицький Ісус чи віра в синьо-жовтого бога. Хоча може бути й так, що для декого важливою є саме Традиція, і вона тримає його/її при Церкві – кожен має свої етапи духовного життя та розвитку. Тому тут маю велике прохання: не змальовуйте нас як тих, для кого «ідентифікатором свідомості будуть лише такі елементи, як календар», не змальовуйте нас як «лише національно-еклезіальних традиціоналістів, а не живу Церкву». Це нічого не пояснює і ні в чому не допомагає. І водночас, якщо зміниться календар, ми перенесемо такі самі «ідентифікатори свідомості» в новий стиль і далі будемо «лише національно-еклезіальними традиціоналістами, а не живою Церквою». У цьому плані зміна календаря нічого не дасть, крім того, що практичніше святкуватимемо… Для мене християнство – це завжди вибір. Може, старий стиль допомагає нам визначати пріоритети – наприклад, чотири дні відпустки на свята і присутність на літургіях коштом чотирьох днів відпустки влітку?

Вважаю неприпустимим, щоб духовна особа в дискусії про календарне питання ставила «лайк» під коментарем проти старого стилю, який звучить так: «а ще наші предки ходили срати за хлів, то, може, ну його ту каналізацію, го срати всім дружно за хлівом!!!», та ще виправдовувала такий рівень дискусії словами: «це був просто „важкий” приклад». Для немалої частини вірних справа календаря має велику вагу, й краще не розмінювати її на каналізацію та згадані дії за хлівом, бо і собор у 2020 році, припускаю, не буде займатися каналізаційними справами.

Водночас я глибоко переконаний, що переважна більшість духовенства по-іншому формулює свої думки з приводу календарного питання – відповідально ставиться до власних слів, розуміючи, що справа – делікатна, і найлегше, що можна зробити, – розділити громаду. Тут я навмисне показав негативний, на мою думку, приклад комунікації у цій справі, бо може статися так, що саме обговорення календарного питання споводує настільки серйозні наслідки, що зміна календаря не матиме більшого значення.

Поділитися:

Схожі статті

Ольштинська парафія – цілюще джерело вже протягом сорока років

Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №45, 2019-11-10 Уперше в сорокарічній історії ольштинської греко-католицької парафії Покрови Пресвятої Богородиці до святкування ювілею та храмового свята,  які...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*