Юлія Вакула ■ КУЛЬТУРА ■ 2010-04-22
{mosimage}
Оксана Забужко – відома українська письменниця, есеїст та філософ, стала першою гостею циклу авторських зустрічей “Український літературний салон”, започаткованого у Вроцлаві об’єднанням “Нова генерація”.
Вроцлав Оксана Забужко відвідала вперше, хоч, як зізналася, повернулась до витоків – саме із вроцлавського літературного часопису “Одра” свого часу розпочався її шлях до польського читача.
Запам’ятається пані Забужко вечір у вроцлавському “Літературному салоні” і ще однією несподіванкою – письменниця вперше на власні очі побачила читача, який не подужав жодної її книжки (мовляв, написані надто складно та й розраховані на обмежену, переважно жіночу аудиторію). Приголомшена такою зустріччю письменниця сказала, що зазвичай обурені читачі не приходять на її вечори – про них вона дізнається лише від свого видавця, тож відзначить цей день білим камінчиком.
800 сторінок сучасного епосу України
– Коли “Музей покинутих секретів” вийде у Польщі? – нетерпляче допитувались в О. Забужко ті, хто завітали до “Українського літературного салону”.
– “Polacy milczą” – із такого повідомлення, – відповідає письменниця, – розпочинається чи не кожна моя розмова із міжнародною аґенткою.
Ще б пак! – видання понад 800 сторінок мало не кілограм завважки потребує відваги.
Найочікуваніший та найновіший роман Забужко – “Музей покинутих секретів” в Україні вже встиг стати бестселером, “пережити” два видання (наприкінці 2009-го і на початку 2010 року) та бути названим найважливішою книжкою останнього десятиліття та найкращим українським романом 21-го століття.
Саме ця книжка і стала безпосереднім приводом для запрошення знаної авторки до Вроцлава. І хоч із польським перекладом “Музею…” видавці поки що не поспішають, схоже, неофіційна презентація твору вже відбулася. Авторка представила уривок роману в перекладі на польську Катажини Котинської та охоче спілкувалася із аудиторією польською мовою.
Наші секрети
– Я почала із секретів – такої подвійної метафори. Йдеться про “секрети”, у які гралися дівчатка: викопується ямка в землі, викладається кольоровим склом, блискучими обгортками, робиться така аплікація, накривається склом та присипається землею. Знаю, що в Польщі теж була така гра, її називали “нєбко” або теж “секрет”. Власне, той секрет і стає ключем до одного із сюжетів (а в романі є їх багато, присипаних землею і пам’яттю). Під час одного інтерв’ю головної героїні (журналістки, яка працює на телебаченні) про секрети розповідає художниця, яка використовує подібні колажі у своїй творчості. За її версією (насправді цілком вигадана і не є жодною антропологічною гіпотезою), ця гра походить із часів, коли прийшли більшовики і наші бабці мусили закопувати, ховати в землі домашні ікони. Згодом доньки та внучки забули з чого усе почалося, а от така, на перший погляд, позбавлена сенсу, гра, передавалася із покоління в покоління. От, власне, про це і йдеться – про забуття, втрату першочергового значення, однак збереження тієї пам’яті на тонкій ниточці спадку, який передається жінками, хранительками родинних секретів і таємниць. І цей музей – наче віртуальний архів таких забутих історій. Власне, він представляє правдиву версію історії, національної колективної пам’яті, – так розкодовує назву свого роману О. Забужко.
“Музей покинутих секретів” розповідає 60-літню історію однієї родини – від 40-х років XX століття до 2004 року. Три покоління цієї родини живуть у різні, посвоєму трагічні й переломні часи: спершу – Другої світової війни, потому – дисидентські 50-60-ті, далі – 70-ті роки мовчання і, нарешті, часи початків незалежності та сучасної України. Саме із уст молодої пари двохтисячних (по суті, наших сучасників) – головних героїв роману, які на початку твору розглядають старі родинні світлини, ми й дізнаємося історію кожного із поколінь, а з ними й цілої нації. Авторка відтворює таку собі гру поколінь, у якій ми міняємося ролями з нашими предками:
– Я завжди вважала, що зв’язок між внуками та їх бабусями і дідусями є набагато особливішим, інтимнішим, аніж між дітьми та їхніми батьками. Бо насправді ми завжди є більш схожими до покоління своїх дідусів -бабусь, аніж до покоління батьків. Хоч би тому, що ми вічно воюємо з батьками, протиставляємося їм – принаймні, першу половину свого життя. А решту життя вже займаємо таку батьківську позицію щодо них: батьки старіють, стають капризними, іноді нестерпними, але ніби наші діти, потребують уваги та опіки. Насправді ми ніколи не знаємо своїх батьків. Переді мною це вже сказав, до речі поляк, Кесльовський: “Ніколи не знаємо своїх батьків, бо коли вони перебувають у своєму розквіті, то нас або ще немає, або ми ще замалі, щоб побачити їх такими”.
Польові дослідження української національної пам’яті
Іще до того, як “Музей покинутих секретів” побачив світ, в Україні казали: “Забужко пише книжку про УПА”. Однак письменниця застерігає: роман не є історичним, і попри те, що теми УПА вона просто не могла (та й не мала наміру) уникнути, він не про це. “Музей…”, за означенням авторки, – це книжка про любов.
Над нею О. Забужко працювала дев’ять років. За цей час, розповідає, їй довелося опанувати фах польового історика – працювати в архівах різних країн, пройти бойовими стежками упівців та вмовити їх заговорити (чимало із них, до речі, уже і не побачили книжки):
– Це було непросто зробити, щоб ці люди заговорили. Вони досі затято мовчать, бо не вірять сучасній українській державі. І коли вже погоджуються, то розповідають такі речі, про які оповість не кожна трагедія. Цьому поколінню українське суспільство завдячує дуже багато зі своєї національної самосвідомості. Це не завжди усвідомлено, бо ніколи не було промовленим. Саме тому мої герої 40-х рр. з’являються у снах (такі собі психоделічні розділи) – у снах-бо немає ідеології.
Утім, перші “кадебістські рецензії”, за словами пані Забужко, вже з’явилися і таки намагаються приписати їй певні погляди, тоді як мова не про погляди – йдеться про першу спробу представити панорамну історію українців очима самих українців.
– Розумію, що ще буду атакована із багатьох сторін. Але для мене найважливішою є реакція мого читача. Ще не зустрічала людини (хіба, окрім отих “рецензентів”), котра читаючи цю книжку, не заплакала б… Загалом типова реакція українського читача – у кожного починається на свій лад розгальмування власної родинної пам’яті. Кожен починає пригадувати вла сні родинні історії – нема значення, чи вони мають щось спільного із історіями героїв, але в кожного оживає власний альбом із фотографіями.
“Наше слово” №17, 25 квітня 2010 року {moscomment}
