Іванна Килюшик ■ КУЛЬТУРА ■ №50, 2020-12-13

26 листопада в Українському домі у Варшаві відбулась чергова літературна подія із циклу зустрічей «Інтеграція через літературу ІІ», які співфінансує місто Варшава. Гостею стала відома українська письменниця Таня Малярчук, роман якої «Забуття» минулого року вийшов у польському перекладі. Ця подія стала нагодою поговорити про міграцію, неординарну постать Липинського, пошуки своєї ідентичності та про історичні травми від яких нам не втекти. Сама письменниця вже 10 років проживає в Австрії, що дозволило їй на собі відчути всі виклики, що постають перед мігрантами.

Книга «Забуття» – це захоплива й правдива історія життя видатного політичного діяча кінця ХІХ й початку ХХ століття, історика й теоретика українського консерватизму В’ячеслава Липинського – поляка за походженням та українця за вибором. Роман вийшов друком українською у 2016 році, а його написанню авторка присвятила близько чотирьох років. 

Ідея книги з’явилася як наслідок еміграції Малярчук до Австрії та пошуку українських слідів у Відні: «Коли я переїхала до Відня, почала досліджувати історію української міграції. Я намагалась відшукати якісь українські сліди, як це роблять, на мою думку, всі емігранти. Таким чином, я наштовхнулася на Липинського. Раніше я про нього мало чула: можливо ім’я, можливо на уроках історії. Звичайно, переживання власного мігранства надихнуло мене писати про таку ж українську міграцію, але сто років тому. Насправді – це книжка про історичну українську гіркоту. Ця історія – трагічна, тому що українські мігранти були змушені покинути Україну на початку ХХ століття, тобто йдеться про 1917-1921 роки, коли в Україні встановлювалась комуністична влада. Емігрувала інтелігенція: журналісти, письменники, політики, юристи, лікарі. Частина з них зібралась у Відні. Що цікаво, австрійці не вірять мені, що у Відні у 20-ті роки ХХ століття виходило більше десяти україномовних журналів і газет, що лише українською розмовляли у відомій віденській кав’ярні «Централь», куди зараз щоб потрапити потрібно вистояти у довжелезній черзі. У ті часи там була редакція журналу «Воля» журналіста, видавця, мігранта Віктора Піснячевського, який був досить впливовим серед емігрантів. Так я почала працювати над цим романом».

Модераторка розмови Олександра Іванюк – засновниця Літературного клубу «По сусідськи» при Українському домі, розпочала дискусію щодо зміни ідентичності Липинського: «У книзі ми бачимо Краків початку ХХ століття, Ягеллонський університет, де викладає українську мову і літературу Богдан Лепкий, що було в ті часи нонсенсом. Ми бачимо його салон на вулиці Зеленій у Кракові, куди приходять не лише українці, але і поляки. Де одного дня з’являється молодий і радикальний В’ячеслав Липинський, який говорить, що його не потрібно називати Вацлавом, хоча він є поляком за походженням. Він народився в польській родині на Волині в Російській імперії, але чомусь за певних обставин його ідентичність змінилась в досить ранньому віці. Чому він так пристрасно і радикально вирішив стати українцем?»

Письменниця звернула увагу на те, що такий перехід у Липинського відбувся у двадцятирічному віці, коли він навчався у Києві. Батьки Липинського, середнього достатку польські аристократи, мали маєток  в с. Затурці недалеко від Луцька, були шоковані таким вибором ідентичності свого сина. Малярчук підкреслила, що можливо тому вони відправили його вчитися до Кракова, який на той час був колискою польського патріотичного виховання. Натомість, він був впертим ідеалістом, одержимим ідеєю, що на території між Росією і Польщею обов’язково коли-небуть повинна бути Україна і всі національні групи повинні заради цього відродження об’єднатися, а польська інтелігенція повинна підтримати становлення української держави.

«Липинський старався дуже логічно обґрунтувати причини історичної необхідності такої держави, яку він виводив з козацької держави Хмельницького. Тому мені було цікаво розповісти його історію через його одержимість, емоції. Я не історик, тому мені важко судити хто мав тоді рацію, а хто ні. Я розумію, що його ідеї були утопічними, заради яких він багато чим пожертвував. Він втратив все: свої маєтки, свою родину, своїх друзів. Він фактично невдаха, фактично лузер. Але саме такі історичні постаті мені значно цікавіші ніж герої», – розповіла Тетяна.

Таня Малярчук вже десять років проживає у Відні, але не вважає себе мігранткою, тому що міграція зараз є зовсім іншою ніж колись: «Міграція є невід’ємною частиною української ментальності, це наша витіснена травма. Причина твого виїзду впливає пізніше на те, що з тобою відбувається. Липинський не міг повернутися. Політики не могли повернутись, бо їх би розстріляли. Для них еміграція стала вироком, стала в’язницею. Вони втратили свою батьківщину, свою спільноту, свою причетність. Те, що зараз неможливо втратити, в нас є інтернет, спілкування. Слово міграція зараз має інший сенс. Лише коли не можеш повернутися, народжується справжня трагедія. Я не вважаю себе мігранткою насправді». 

Письменниця перебуває у пошуках власної ідентичності. Для цього планує дослідити історію місцевості звідки походить.

«З ідентичністю в мене були проблеми завжди. Кожного дня потрібно вигадувати якусь правду, яка сьогодні мені допоможе. Я собі кожен день задаю питання: хто ти і чи відчуваєш ти землю під ногами? Я не відчувала цієї землі раніше з багатьох причин. Я все життя від чогось кудись втікаю. У 20 років я втекла до Києва з Франківська. Через 7 років я втекла до Відня. Пробувала втікати до інших міст. Поки що осіла в Відні. Не знаю чи моя втеча ще не завершена, але можливо я вже достатньо дозріла до того, аби зрозуміти, що фізичне втікання не має сенсу. І що я втікаю так насправді від самої себе, від історії моєї сім’ї і моєї спільноти. Останнім часом в мене відбуваються дуже складні розмови з моїми батьками. Мій батько народжений в селі біля Франківська, яке теж для мене є дуже рідним, про яке я в своїх перших книжках лише і писала. Це був мій світ, моя маленька Україна, до якої я вважала, що належу. І раптом уже в дорослому віці, у 37 років, я дізнаюсь, що ці уявлення про ту Україну, які у мене виникли у ранньому віці, є неправдивими і ілюзорними.  Це село до Другої світової війни було майже повністю єврейське. Коли мій батько там народився і я там росла, там вже не було жодного знаку єврейства, жодного сліду не залишилось. Я не задавала ніколи про це питань. Хоча я знала про Голокост. Зараз я планую подорож цими місцями, хочу порозмовляти з тими, хто щось знає про той час. Перевідкривання батьківщини зараз є таким процесом в якому я перебуваю. Відкривання цієї землі і якою вона була – це і є шлях до зрозуміння моєї ідентичності», – поділилась із слухачами Малярчук. 

Зустріч приурочено до Дня пам’яті жертв голодоморів, який у цьому році припадає на 28 листопада. Тема Голодомору є також присутньою у романі «Забуття» та є для авторки особистою. Таня розповіла, що її бабуся пережила Голодомор у дитинстві. На її думку травма Голодомору передалась нам всім: «Мені здається, що ця травма передається. Насправді трагедія Голодомору не опрацьована ще нами всіма. Зараз я працюю над цією темою, тому що в моїй наступній книжці буде більше про це. Нарешті я хочу про це написати, нарешті я маю цю силу і сміливість. Дуже важко собі уявити світ Голодомору. Тоді відбувався розклад людей як особистостей, люди були перетворені на звірів. Після багатьох місяців голоду людина втрачає розум і свою людську подобу. І це найстрашніше».

2 грудня в Українському домі відбулася онлайн-зустріч з перекладачем Марціном Гачковським, який якраз таки переклав роман «Забуття» на польську та українським поетом Юрієм Завадським на тему «Веселий цвинтар» Василя Стуса. Про те, як бути дисидентом в радянські часи.

Поділитися: