Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №33, 2019-08-18

«В принципі знала я всіх своїх прадідів… тільки двох ні – один з моїх дідів був позашлюбною дитиною. З черги другий прадід, якого я не знала, помер відносно молодо – дивись, то його фотографія. Найкраща все ж таки була моя прабаба, мати батька моєї матері! Була неймовірно талановитою, ось тут, в рамці висить зошит з її рисунками. До неї в загалі не можна було прийти так собі, вона завжди мусіла бути приготовлена, помальована, з шикарною зачіскою. Ще дуже смачно варила… »

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Слухаю цієї розповіді з великим зосередженням. Не маю вродженого таланту до розуміння родинних зв’язків – мені треба їх або малювати на папері, або повторювати ще безліч разів. За асоціаціями придумую головних псевдогероїв родини моєї подруги: для улюбленої бабці – супербабцю, для діда, який мав мотоцикл, – моториста, для прадіда з фотографії – діда в брилі. Я в захваті від цієї генеалогічної лекції, де сюжети та люди переплітаються між собою, мов волосинки в тісно сплетеній дівочій косі. Де зв’язок з містом або регіоном не розірваний ніякими воєнними буревіями. Де родинна хата має запах спогадів, на горищі стоїть скриня з посагом прапрабабці, а в шафі ще висить краватка прапрапрадіда.

У моєму житті були лише один дід та одна баба. Дід Олекса – замолоду  стрункий, світловолосий і синьоокий красень, бабуся Катрушка – невисока молодиця, з таємничою посмішкою, коричневим волоссям та карими очима. Зі свого дитинства згадую їх як чудових людей: напрацьованих, хворих і втомлених нелегким життям, проте все ж таки здатних щиро всміхатися та любити своїх найближчих. Пам’ятаю, як баба піклувалася про діда, а він в усьому на неї покладався. Згадую, як дід підспівував жартівливо: «хлопці бо то хлопці… як оселедці в бочці», а баба щоп’ятниці сідала у своїй характерній позі з білою емальованою мискою на колінах та місила тісто на вареники. Ті двоє людей повинні були мені замінити все коріння, всі родинні зав’язки з минулим, всю генетичну пам’ять.

Других діда й баби в мене не було. Батькових батьків не стало ще до виселення: його батько був убитий перед хатою польським жовніром, мати померла з розпуки. Тато та його дві сестри лишилися сиротами, виховали їх близькі родичі – тітка Настка, мамина сестра, та вуйко Панько – її брат. Про них знаю більше з розповідей близьких, бо померли, коли була я ще дитиною, тому в мене ця лінія знань про предків обривається на поколінні мого батька. Все, що позаду, лишається лісом кам’яних хрестів на порослому височенною, сухою травою та твердою, перезрілою кропивою кладовищі в Новому Люблинці.

***

– Не люблю сюди приїжджати, каже швагер, попиваючи каву на нашій кругельській (Кругель Великий – село, яке увійшло в межі Перемишля; тут мешкає авторка статті – прим. ред.)  терасі. – Весь час маю відчуття, скільки ми втратили через те виселення, скільки в нас відібрали. Дратують мене теж ті поляки-патріоти, батьки яких були ще хрещені в церквах, а вони зараз відстоюють споконвічну «польськість» цього регіону. Коли ходжу по кладовищі в селі мого батька, мене просто шокує, скільки там нових могил  із моїм прізвищем! І всі ті люди помирали, будучи вже поляками. Я не в силах навіть уявити, які родинні зв’язки нас із ними поєднують, але одне мене хвилює – чи мало для них яке-небудь значення їхнє коріння?

***

Гуляю майданом Лемківської ватри в Ждині, вітаюся з численними знайомими, які раз на рік або й на декілька років вирішують приїхати сюди, щоб зустрітись, умовно кажучи, «на родині». В одних зв’язок із землею предків тісніший, інші вже навіть не знають, де знаходиться село їхніх дідів. Проте Ждиня – для всіх однаково – стала синонімом символічного повернення. Особливо відчувається це вночі, коли палаюча неподалік сцени ватра є ясною та помітною, а молодь шалено вирує в танці під звуки голосної руснацької капели зі Свидника. Серед того шуму й блиску, якщо поглянути в зоряне гірське небо, відчувається енергія минулого. Але водночас виникає сумне враження, що привиди справжніх предків – людей із іменами, професіями, радостями й болями – бліднуть і стають усе менш видимими, помітними та потрібними для чергових поколінь, народжених далеко від цієї землі.

***

Пам’ятати власних предків важливо не тільки для усвідомлення того, чи є небезпека генетичних хвороб, схильності до депресії або алкоголізму. Це знання пояснює не тільки, від кого успадкували ми кучеряве волосся або блакитний колір очей. Перш за все розповідає нам, звідки в нас  покручений спосіб мислення або винятковий, замріяний погляд. Безперервність поколінь дає відчуття екзистенційного сенсу, відкриває можливість продовження справи, розпочатої предками з роду, а також дарує надію, що ми – не  поодинокі представники, які все починають з нуля та залишать після себе порожнечу. Згодом таке усвідомлення будує трансгенераційну відповідальність стосовно тих, хто прийде після нас: бажано, щоб вони не отримали лише поля заораної землі.

Бурхливе в цій частині світу ХХ століття для більшості українців стало причиною прогалин у родинних історіях та розірваних зв’язків поколінь. Щоб хоч якось заповнити ці діри, люди шукають різні замінники. Дехто їде в гори та сподівається знайти спокій серед здичілих грушок та яблуньок, хтось відновлює старі хрести, косить цвинтар, відбудовує стару церкву, інший – просто гуляє на «Ватрі». У свій особливий спосіб реконструюють власну свідомість українці, які в певний момент свого життя вирішили повернутися до Перемишля. Можу зізнатися, що особисто я, cлухаючи спогади перемишлян під час творення «Архіву повернення» (powernennia.pl), так компенсую відсутність знання власного, дальшого, ніж  лінія дідів, історичного бекграунду.

Фото з facebook.com/genealogia.rodu

***

Дві видатні українські художниці, Олена та Ольга Кульчицькі, які в довоєнний час мешкали в Перемишлі, були відомі в місті своєю пристрастю до оригінальних вишиваних строїв – авторських, але інспірованих старовинними візерунками регіону Надсяння. Сучасні перемишлянки також обожнюють вишивані сорочки, плаття, пальта й навіть туфлі. Великі свята в Перемишлі – це кожного разу показ вишитої моди: від старовинних, через авторські й до тих авангардних, зовсім сучасних речей. Мати в шафі безліч комплектів вишиваного одягу – це також один зі способів формування своєї ідентичності. Особливо, коли можна його, в роздобутій на сільському ярмарку скрині, передати дочкам та онукам. Із настановою, що зовнішні обставини життя будуть лагіднішими для нас і наших нащадків, ніж були для наших батьків і дальших предків.

Про місцеву пристрасть до вишиванок згадували ми під час однієї вечері, коли гостювала в Перемишлі Оксана Забужко. Присутні жінки рахували, скільки в кожної є вишиваних сорочок, а кількість та облічувалася десятками. Вирішила я запитати письменницю, скільки вишиваних сорочок вона має. Відповіла, що лише одну – сорочку-дисидентку, вишиту приятелькою родини в дарунок, коли молоденька Оксана як перша дитина цього покоління українських дисидентів вступила на навчання до університету. Більше сорочок у неї немає.

Це лише декілька із сотень можливостей, як усвідомлення своєї ідентичності може по-різному проявлятися й передаватися в наступних поколіннях людей. Матеріальна та позаматеріальна тривалість цього процесу залежить, власне, від нас. Від наших свідомих пошуків, вибору та потреб. І від рішення – що саме, незалежно від обставин, хочемо для себе зберегти й пронести далі – для тих, кому станемо прабабусями й прадідусями.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*