Кася Комар-Мацинська ■ ГРОМАДА ■ №36, 2019-09-08

– Минулого року був список. Але, як це буває зі списками, – загубився. Тому цього року ми взяли щось товстіше та матеріальніше, тобто зошит. Заохочуємо всіх Вас, присутніх на цьогорічному з’їзді, записувати тут свої прізвища, родовід, а також міркування чи переживання, пов’язані з відвідинами рідної Любачівщини.

17-18 серпня – у дні, які передують святу, що його в народі називають «Яблучним Спасом» – відбулися щорічні зустрічі колишніх жителів сіл Гораєць, Жуків, Нове Село, Старий та Новий Люблинець, а також їхніх нащадків. Хоча з року на рік уродженців цих земель стає дедалі менше, їхні наступники, хоч і не дуже численно, все ж зберігають пам’ять про своє походження. Ідея записувати в зошит учасників зустрічей належить Стефану Колосівському, чиї батьки походили з Жукова і Горайця. Пан Стефан відвідує зустрічі на рідних землях практично щороку. Таких як він – досить багато, але бувають також горайчани, жуківчани, новосільчани та люблинчани, які приїжджають лише раз на кілька років або й узагалі тільки раз за все життя.

Процесія на кладовище у Новому Люблинці

– Важливо, щоби після таких відвідин залишався якийсь слід, – пояснює пан Стефан. – Тоді нам легше буде розшифровувати заплутані родинні зв’язки та віднаходити близьких і дальніх родичів.

– Чи є серед присутніх хтось із родини Мархевка? – питає на цвинтарі в Жукові парох греко-католицької церкви в Любачеві, отець Іван Тарапацький. – До мене звернувся чоловік з таким прізвищем, який живе в Америці, його мати виїхала з Жукова на роботи до Німеччини, а звідти – за океан. Він нещодавно приїхав сюди; коли зайшов до церкви, просто став і заплакав, хоча раніше ніколи тут не бував. Хотів одразу телефонувати своїй матері, але вирішив, що через рік привезе її сюди. Маю надію, що це вдасться, бо жінці виповнилося вже 90 років.

Каплиця на цвинтарі у Жукові

Серед відвідувачів Жукова з України за цим оголошенням звернулася жінка – вона якоюсь мірою споріднена з Мархевками. Отець Тарапацький обіцяв передати її контактні дані родичу з-за океану. Таких розмов протягом двох днів святкувань було доволі багато. Офіційна ж частина заходу передбачала спільні молитви на старих кладовищах у селах Гораєць, Жуків, Нове Село, Старий та Новий Люблинець, а також літургії в церквах у Горайці та Новому Люблинці. Відтак розмови між людьми, які згадували дитинство або повторювали розповіді своїх батьків про життя на цій землі, творили справжню атмосферу цього празника. Празника пам’яті – як підсумував його отець Тарапацький.

– Колись люди вінчалися не з любові, рішення про створення нової сім’ї приймали здебільшого старші члени родини. Саме через це мої батьки мусили звідси тікати. Тато походив із бідної родини, не мав землі, натомість мамина сім’я була заможна і нізащо не погодилася б, аби вона вийшла за такого бідаку. А вони, попри все, кохали одне одного. Одного разу мама працювала в полі й сказала, що погано себе почуває. Запитала, чи може піти до хати. Додому, звісно, вона не повернулася – вони з батьком домовилися зустрітися на краю села, а звідти втекли аж до Німеччини. Там вони жили і працювали кілька добрих літ, заки повернулися до родинного Люблинця, – розповідає Єва Терефенко, уроджена Судин, коли ми стоїмо перед кладовищем у Новому Селі та чекаємо на автобуси українців з України. Їхній приїзд завжди організовує товариство «Любачівщина» зі Львова.

Через декілька хвилин до людей підходить незнайома жінка та представляється. Вона говорить українською мовою з англійським акцентом.

– Мене звати Мери Харіс, я приїхала до Нового Села з Валії. Мої батьки родом звідси, але під час війни виїхали до Німеччини, а звідти могли або тікати до Америки, або залишитися в Європі. Тато вирішив переїхати до Великобританії, бо весь час мав надію, що йому буде ближче повертатися на рідні землі. На жаль, він ніколи не повернувся. Пробачте за мою мову, я виростала серед валлійців, а також серед поляків, їх там було досить багато. Українську ми з братом вивчали вдома, від батьків. Уже в дорослому віці ми почали їздити до України, шукати родичів. 10 років тому я приїхала сюди та мала велике щастя – земля, на якій стояла родинна хата моєї матері, була виставлена на продаж. Я її купила. Мала проблеми з тим, аби побудувати тут нову хату, тому маю мобільний будинок (модульна конструкція, яку найчастіше виготовляють під замовлення; зроблена таким чином, аби її можна було зібрати та встановити на новому місці за кілька днів – ред.), і кожного літа сюди приїжджаю. Так шкода, що я не знала про ваш приїзд і не підготувалася, бо хочеться всіх вас у себе чимось пригостити!

Молитва на кладовищі у Новому Люблинці

Цього року на цвинтарях у Старому та Новому Люблинцях гостювали два табори зі Львова: пластовий «Вирій» і табір студентів Українського католицького університету. Їхні учасники впорядкували територію кладовищ, підняли з землі кам’яні хрести, аби потім їх можна було відреставрувати. Добре не лише те, що сам цвинтар виглядає тепер значно краще, а й те, що українці розуміють потребу зберігати пам’ятки своєї історії поза межами сучасної України.

Села Любачівщини – гарні, охайні, розлогі, з мальовничими краєвидами полів та лук, на яких пасуться корови, барани або стоять снопки після цьогорічних жнив. Біля старих хат простягаються квітчасті обійстя та сади. І де-не-де на обрії з’являються архітектурні докази української присутності на цій землі – муровані церкви зі срібними копулами. Частина з них – це проекти відомого галицького архітектора Василя Нагірного, як-от церква у Люблинці Новому – одна з найкраще збережених пам’яток цього регіону. Зусиллями колишніх мешканців села її регулярно ремонтували, і тепер вона сяє давньою красою. Цього року також провели ремонт електричних проводів та повісили почищений світильник, які досі стояв в одному із задніх приміщень церкви.

Хоча встановлення цього світильника було неабиякою подією з’їзду, найбільш натхненним стало сімейне свято родини Горківів з Перемишля, які вирішили охрестити в люблинецькій церкві свою наймолодшу доню. Слід сказати, що Лариса – це друга дитина, охрещена в цій святині після 1947 року, проте хрестини попередньої дівчинки, Ксені, відбулися 21 рік тому. Протягом кількох останніх років можна помітити, що на недільну літургію до Люблинця приїжджають молоді сім’ї з малими дітьми, гамір яких наповнює мури святині незвичною радістю.

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*