Ігор Щерба ■ ГРОМАДА ■ №52, 2020-12-27

Розмова з Григорієм Джусом, архітектором з Ольштина та автором книги «Бандерівка».

Звідки взялася ідея книги

Ідея народжувалася поступово. Поперше, моя бабуся кільканадцять років жила разом з нашою сім’єю. В останні роки вона вже, по суті, не вставала з ліжка, ми допомагали їй у щоденному житті, а поміж цим – розмовляли. Особливо вечорами, коли вона не могла заснути.

Почуті історії дуже відрізнялися від тих, які ми звикли чути. За якийсь час їх назбиралося стільки, що я почав записувати ці розповіді. З’являлися сумніви та питання, адже моя бабуся, звісно, не знала всього, а разом із кількістю записів збільшувалася і кількість ланцюжків оповіді, що потребували пояснення. Я також знав, що час у цьому випадку мені не союзник, а людей, які з власного досвіду пам’ятають описані події, залишається чимраз менше. Після котроїсь із таких розмов я вперше подумав, що повинен все це записати, але щоденні обов’язки спричинили, що, з коротшими та довшими паузами, це зайняло мені понад десять років. Лише цьогоріч, коли моєї бабусі вже не було і залишилися останні свідки, я взяв себе в руки, аби впорядкувати зібрані історії та видати їх. Я обіцяв це кільком людям і знав, що вони чекають.

Моя бабуся вийшла заміж останньої неділі перед тим, як вибухнула війна. За весільними столами сиділа велика дружня родина, а поки війна закінчилася – всі стали одне одному ворогами.

Мій дідусь, унтерофіцер Корпусу охорони прикордоння, був перенесений до Червоної армії, дістав важке поранення під час форсування Одри, а зі шпиталю потрапив як викритий санаційний офіцер до сибірських трудових таборів. До села вдалося тільки передати контрабандою записку: «…нас гонять на схід, я не знаю, що з нами буде», і тут слід обривається. Тим часом його шваґро воює в мундирі дивізії «Галичина», рідний брат потрапляє до УПА, двоюрідний брат у складі армії Андерса воює під Монте-Кассіно… Через війну вони всі роз’їхалися по світу і ті, які вижили, стали одне одному ворогами.

З розповідей бабусі виринав немовби альтернативний, паралельний реальному світ історичної оповіді. Думаю, вона не мала від мене таємниць, не було табуйованих тем. Пам’ятаю, як в контексті галасу, спричиненого у Великій Британії фільмом про «дивізійників», які уникнули депортації до СРСР і живуть там, я зауважив, що в Лазах, мабуть, теж були хлопці, які пізніше туди потрапили.

«Тааак… Пам’ятаєш такого Андрія, який у нашій церкві завжди сидів на першій лаві. Такий низенький, сивенький, от принаймні він був у дивізії». Я тоді зрозумів, що ця історія складається з подій, про які більшість людей не має поняття. Довоєнні Лази з церквою, читальнею «Просвіти», аматорським театром, хорами я знаю тільки з розповідей, бо після акції «Вісла», поза пам’яттю та кількома пожовклими фотографіями, по суті, нічого не збереглося. Моєю книгою стали кількадесятків коротеньких розповідей, що утворюють хронологічну цілісність.

Я намагався поговорити з усіма ще живими учасниками описаних подій і так, наприклад, вийшов на одного партизана з УПА. Спершу він був дуже недовірливий, ставився до мене прохолодно, аж поки не запитав: «А ти від кого?». «Я внук Міли Мощанської». «Міли?, – він схопив мене за руку. – Звісно, я пам’ятаю». За годину він говорив зі мною так, ніби я разом із ним брав участь у подіях, про які він розповідав. «А пам’ятаєш, як тоді…». Коли зазирнув хтось із сім’ї зі словами, що «дідусеві треба відпочити», він швидко його випровадив: «Нам ще треба поговорити» – і продовжував розповідати. А коли я вже мусив іти, попросив: «Залишся. Залишся, я розповім тобі щось, чого ще ніхто не знає…».

Універсальна історична оповідь

Світлини з нашого сімейного архіву я, звісно, розмістив на сторінках книги. Ще коли я був молодим хлопцем, мало не дитиною, ці фото я роками випрошував у членів родини, і, хоча зазвичай
мені казали: «Ти ще малий, загубиш», ці фотографії якраз збереглися.

Часом на інтернет-аукціонах я натикався на світлини, що зображували в’їзд німецьких танків до Радимна – свідком цього була й моя бабуся, чи унікальні фото зруйнованої церкви у Радимні з часів І Світової війни – їх мав колекціонер зі Штатів. Я роздобув навіть оригінальну світлину оточених в лісі польською армією партизанів УПА, що походили з околиць Лазів. Видаючи книжку, я вклав у неї свої особисті кошти і пішов на так званий видавничий ризик, бо знав, як хочу аби вона виглядала і що в собі несла. Потім ці гроші повернулися до мене з проданого накладу. Спочатку я побоювався: чи зрозуміють у видавництві мою задумку. З’явилися сумніви, бо деякі слова не належали ані до польської, ані до української мов.

Я припустив також, що можна було би зробити виноски, тобто переклад діалогів з української, але я вважаю, що кожен читач хоча би з контексту зрозуміє цю мову, бо ж вона так схожа на польську. Лише після багатьох років я усвідомив, що мова, якою говорила моя бабуся, – це різновид діалекту, навіть не регіонального, а з конкретного села. Наприклад, там говорили «цментар», хоча в літературній українській мові це називається «кладовище», «cmentarz» польською.

Я, однак, вирішив, що з огляду на автентичність історії ця мова має залишитися в книзі як щось цінне саме по собі. У мене також був вибір – чи забрати з тексту справи, «незручні» для моєї родини, суперечливі з політичної точки зору; але тоді від книги, по суті, мало би що залишилося.

Я передбачав, що можуть виникнути певні неоднозначності, але мені здається, що це природньо, якщо книга має бути правдивою. У ті часи правдою було те, що з двох друзів, які сиділи за однією партою в школі, один потрапляв до сотні УПА «Месники», а інший ставав міліціонером, і після війни вони мусили жити поруч із настільки різним багажем досвіду. На сторінках історії є також історія черниці, аристократки за походженням, яка у своєму монастирі – часто у сусідніх приміщеннях – лікувала поранених з Армії крайової та УПА.

Послання молодим поколінням

Ще кілька, кільканадцять років тому я був переконаний, що Україна швидко увійде до Європейського Союзу, кордони зникнуть, що можна буде безперешкодно подорожувати чи мати квартиру у Львові. Сьогодні я вже не так у цьому впевнений. Моїм синам я передаю історію родини з села Лази, яка жила там з часів Середньовіччя, а зараз – розкидана по всьому світу. Тепер вони – патріоти тих країн, куди їх закинуло життя: США, Канади, Росії, України, Ізраїлю, Бразилії…

Неймовірно – коли я зустрів двоюрідну сестру, яка народилася в Ізраїлі та живе зараз у Сінгапурі, виявилося, що вона вважає себе єврейкою. У нас спільні предки і фотографії прадідусів і прабабусь, єдине що її бабуся-черниця закохалася в людину, якій рятувала життя, зняла рясу і виїхала. У моїй родині це багато років було таємницею. Сімейні оповіді, які чула сестра, також пропускали через специфічний «фільтр».

Я думаю, що після того, як минули десятиліття та прийшли нові покоління, для молоді – і її дітей, і моїх синів – уже немає, як це було ще у 70-х роках, настільки табуйованих тем. Це вже занадто далека історія, і мені би хотілося, аби вони зробили з неї висновки, передусім знали її та прагнули розуміти. Я вважаю також, що немає інших двох народів, які були би настільки близькі географічно, мовно, генетично та культурно, і мали водночас настільки болісне минуле, як українці й поляки. Я сподіваюся, що ця книжка допоможе їм це зрозуміти.

Фото надав Григорій Джус

Поділитися:

Схожі статті

Братовбивча мегаломанія. Як на Холмщині творять перемогу в польсько-українській війні 1918 року

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №47, 2020-11-22 Чотириметровий пам’ятник битві часів польсько-української війни 1918 року має з’явитися в наступному році в Довгобичеві на Грубешівщині....

Горло обурення і протесту* Конфлікт навколо книги «Справа Василя Стуса»

Кася Комар-Мацинська ■ УКРАЇНА ■ №45, 2020-11-08 Історія загибелі відомого українського поета, правозахисника, дисидента Василя Стуса знов повернулася на шпальти великих медіа та фейсбук-сторінки...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*