Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №39, 2020-09-27

Попри коронавірус, наприкінці серпня у 17-й раз вздовж кордону з Україною, тобто у Корчмині, Лісках, Кривиці, Верхраті, Ульгівку, Білостоці (місці поховань воїнів Української повстанської армії) та інших місцинах Люблінського воєводства, все ж таки відбулися «Дні добросусідства» – зустрічі, ініційовані в перших роках ХХІ століття отцем митратом Стефаном Батрухом.

Ліски

закутків Польщі, а також давні мешканці тих сторін або їхні нащадки, які живуть нині в Україні, а то й за океаном. Проте цього разу на давні прабатьківські землі навідалося лише до двох сотень українців з Ольштина, Лігниці, Оструди, Любліна, Ельблонґа, Перемишля та багатьох інших місцевостей, передусім північних і західних територій Польщі. Пандемія, на жаль, «закрила» кордон для українців з України. Через це цьогоріч не було й спільної традиційної зустрічі по українській стороні – в Стаївці.

Серед учасників заходів був Микола Табака з Лігниці, нащадок роду ульгівчан, який приїжджає сюди чи не щороку.

Миколо, ти буваєш на цих заходах від самого початку. Що тебе притягує саме сюди?

– Мої батьки та інші предки родом з цих стародавніх українських країв, тобто з самого Ульгівка. Я сам народився вже на Мазурах в селі Ленкниця, що в Кентшинському повіті. Батьки, попри складний час, вислали мене, як і моїх старших братів, до єдиного тоді українського загальноосвітнього ліцею в Лігниці. У цьому місті я мешкаю й по сьогоднішній день. З дому, де весь час говорили про землі, з яких моїх предків силоміць вигнано, я виніс на все життя пам’ять про батьківський Ульгівок. І це мене зобов’язало пам’ятати про витоки мого роду, це я намагаюся передати і своїм дітям.

– Більшість твоїх родичів, як і родичів нащадків інших вигнанців-ульгівчан, проживає нині на Вармії і Мазурах, дехто й на північно-західному Примор’ї. Чи вони теж пам’ятають про прабатьківські землі?

– Сам добре знаєш, також як нащадок ульгівчан, що ідея організованих виїздів на Томашівщину (Любельську – прим. автора) почалася від Вармії та Мазур, з твоєї ініціативи і за сприяння покійних вже нині Стефана Сидора та Михайла Табаки, а також мого брата Богдана. Невтомна діяльність отця Богдана Батруха тільки підсилила та оживила цю подію. Треба сказати, що наступні покоління все менше цікавляться землею своїх предків, осиротілими цвинтарями, не кажучи вже про руїни храмів або інші місця пам’яті. Але хочу згадати про виняток, про нащадків вигнанців із села Вербиця, в основному з нинішніх околиць П’єненжнещини і Пасленччини на тих же Вармії та Мазурах, котрі згуртувалися, як мало хто інший, і вже багато років відновлюють прабатьківський цвинтар. Вони є для нас гарним прикладом. Мені б дуже хотілося, щоби до відновлення історичної пам’яті підключилися українські організації в Польщі, зокрема й ОУП, як найбільша та найактивніша. На разі такої активності, поза церквою, немає.

Ульгівок

Яким ти побачив цьогоріч наш рідний ульгівський цвинтар, що має поховання з початку ХІХ століття, і не лише українські, а й польські?

– Те, що я побачив, – це жахливо. Могили заросли бур’янами так, що не лише їх, а людей поміж ними не видно. Десь наприкінці весни нас інформували, що місцеві мешканці, прихожани костелу імені о. Кольбе, викосили ці зарослі. Виявилося, що викосили лише невеличку частину, де бур’яни заважали їм проходити до костелу, який, до речі, як кажуть давні мешканці, розташований на частині цвинтаря. Хочу підкреслити, що територія цвинтаря є під адміністрацією місцевого костелу і йому належить по праву. А отже, й порядкувати там мав би костел як відповідна установа. Але, як бачимо, все не так. Мало того, теперішній пробощ ксьондз Станіслав Тимош, який управляє парафією з 2014 року, робить все, щоби цвинтар перестав існувати взагалі. Спершу він розпорядився «упорядковувати» його, виводячи важку техніку просто на могили, бо, мовляв, треба навести лад і порядок. Потім розпорядився поставити на цьому цвинтарі, знов таки на могилах… туалет (таку польську «славойку»). Ми різко протестували проти цього, і справа потрапила до суду. Суд, однак, повірив поясненням пробоща, який свідчив, що туалет поставлений там не для користування, а для зберігання до того часу, як йому підготують місце на іншій ділянці. Аргументами не були навіть «вказівники» до місця розташування туалету, туалетний папір і сліди використання цієї «нерухомості» просто на могилах. Зрештою туалет таки перенесли з могил в інше, віддалене місце. На жаль, тоді нам не посприяла ні Санітарно-епідеміологічна служба, до якої я звернувся зі скаргою на неподобство, ні Замойська курія.

– Треба, однак, підкреслити, що раніше, до приходу теперішнього пробоща, взаємини з попередніми священнослужителями були набагато кращими. Чи не так?

Мені відомо про двох попередників-пробощів, з якими ми мали постійні контакти. Ксьондз Александер Панек був в Ульгівку в 1989-2007 роках, а після його кончини парафією керував ксьондз Францішек Богайчук – від 2009 року аж до несподіваної смерті в 2014-му. Ці священники сприяли нам у багатьох справах. Вони дбали про те, щоби цвинтар виглядав пристойно, брали участь у богослужіннях у Корчмині, відвідували українську Стаївку, а також разом, зокрема з отцем Степаном Батрухом, відправляли богослужіння в їхньому костелі і панахиди на цвинтарі. До речі, Александер Панек ще й обгородив цвинтар. У нас з ними було багато інших планів – відновлення цвинтаря з товариством «Маґурич», пошуки спільної могили двадцяти учасників національно-визвольної боротьби, яка, ймовірно, розташована на місці футбольного поля, що «врізалося» в цвинтар.

Цвинтар в Ульгівку

– Але повертаючись до цьогорічних «Днів добросусідства», що відбулися на цвинтарі в Ульгівку…

– Перш за все я вхопився за голову, коли побачив зарослий бур’янами цвинтар і могили моїх предків. Якби я б знав про це раніше! А так не вистачило часу, щоб обкосити його повністю. Що міг – те зробив. Знайшов теж час отець Степан Батрух, який відправив панахиду, щоправда тільки в моїй присутності і моєї дружини Анни. Як і раніше, від 2014 року, не вийшов до нас місцевий пробощ.

Що ж далі?

– Я завжди кажу, що до вирішення проблеми веде багато доріг. Насамперед ми, нащадки вигнанців, маємо бувати на прабатьківських землях принаймні раз на рік і гуртуватися навколо цих заходів. У цьому нас має підтримувати церква і наші громадські організації. Не вистачить, як це було в останньому десятиріччі минулого сторіччя, просто оголосити акцію «Повернення…». Треба цим постійно займатися, погоджувати з польською владою, костелом, органами місцевого самоврядування. І, звичайно, організовувати матеріальне забезпечення цих заходів, відновлення цвинтарів, а також – що чи не найважливіше – допомагати у публікаціях видань на тему вотчини наших предків. Якщо не будемо пам’ятати про наше минуле, то наше майбутнє як українців буде необнадійливим.

Фото – Микола і Анна Табака

Поділитися:

Схожі статті

Героїня двох народів, героїня двох наративів, або у кого проблеми з Анною Валентинович?

Домінік Щенсни-Костанецький ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2020-10-25 Анна Валентинович була незвичною постаттю. З одного боку, рятуючи страйк на Ґданській корабельні в 1980 році, вона...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*