Марко Сирник ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-01-01
Одним із пунктів постанови VI З’їзду українців у Польщі “Напрямки та рекомендації VI З’їзду ОУП в освітньому плані”, що стала результатом праці освітньої групи, був запис про втілення в життя концепції дистанційного навчання – чи то пак – дистанційної освіти. Отож, чим же є ця форма навчання, і – головне – чи ми готові її здійснювати? Може теж виникнути запитання: чи варто братися за таке?
Починаючи з кінця – варто. Чи ми готові її реалізувати – технічно так, змістовно – так, фінансово – не дуже. Чим є дистанційна освіта?
Коротко кажучи – це форма навчання, яка передбачає використання комп’ютерних і телекомунікаційних технологій, що забезпечують інтерактивну взаємодію викладачів та слухачів (учнів, студентів, дорослих) на різних етапах навчання і самостійну роботу з матеріалом.
На сьогодні дистанційна освіта – це дуже поширена форма навчання у багатьох країнах світу. Постійно зростає її популярність. Немає єдиного визначення для дистанційного навчання. Скоріше, існує багато підходів до розуміння того, чим воно є. Поряд із терміном “дистанційне навчання” вживаються і такі терміни, як заочне навчання, домашня освіта, самостійне вивчення, відкрите навчання, незалежне навчання, навчання на відстані, екстернат тощо. Однак усі вони належать до однієї проблемної області, хоч у них різні відтінки значень.
Які особливості та характеристики дистанційного навчання? Перше – майже немає постійних навчальних груп протягом усього навчального процесу. Навчання відбувається “поодинці”, викладач відокремлений від учня. Друге – при проведенні великомасштабного навчання в цій формі потрібний розподіл праці. Різні завдання доручаються різним співробітникам, які працюють над розробленою програмою. Третє – двостороння комунікація, яка дає можливість взаємодіяти викладачам з учнями. Ця комунікація має бути активною. Четверте – використання доступних технічних засобів: аудіо та відеозаписів, комп’ютерів, популярних у мережі комунікаторів, принтерів тощо. Вони допомагають донести зміст навчальної програми до користувача. П’яте – процес навчання може (повинен) мати сертифікацію освітньої установи або організації. В іншому випадку це буде лише самонавчання. Тут я представив лише деякі особливості дистанційного навчання.
Чому про це мова? Аналіз рівня забезпечення учням можливості вивчити українську мову (літературу, історію, географію України) не надихає великим оптимізмом. Для нас характерне, зокрема, таке явище, як зменшування кількості учнів, які вивчають українську мову на чергових навчальних етапах. Чим цей етап вищий – тим гірше. Причин для цього, безперечно, чимало. Серед них, однак, і суто суб’єктивні: кошти проживання в гуртожитку і на проїзд, незнання рідної мови, небажання надто швидко втратити вплив батьків на дитину. Та, певно, ще багато інших. Введення цієї форми навчання частково такі причини могло б ліквідувати. Причому – дистанційна освіта не замінить традиційної форми навчання, а лише може і повинна її доповнювати.
Звичайно, це була би платна форма. До проведення курсів – нагадаю – не лише української мови чи літератури, але й історії, географії – потрібно було б залучити велику кількість людей та освітніх закладів (шкіл/університетів) чи товариств. Потрібно скласти програми, атестувати їх, програмно і технічно себе забезпечити. Все це коштує. Та чи наші школи, які постійно клопочуться про кошти, не могли б, наприклад, спробувати таким чином заробляти? Треба, звичайно, розглянути можливості та обмеження, які записані в законі. Проте, помоєму, усе можливо. А навіть якщо не самі школи, то, безперечно, можуть цим зайнятися товариства. Варто спробувати. Або скажу інакше: ми повинні це зробити.
“Наше слово” №1, 3 січня 2010 року {moscomment}
