Поважати гідність іншого, щоб показати силу українців у Польщі

ПОГЛЯДИ ■ №32, 2018-08-12

Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl
Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl

Кажуть, що біда Одеси – це тавтологія. У такому випадку, продовжуючи літературознавчу термінологію, біда Польщі, країни, що скочується в авторитаризм, – узагальнення. Узагальнення стає бідою не тільки тих, хто маніпулює, але й тих, ким маніпулюють. Зокрема нас, українців у Польщі.

Наприкінці липня під Президентським палацом у Варшаві відбувся протест проти нової редакції законів про судочинство. Протест не був численний, як минулого року, проте запам’ятався він тим, що поліція після його закінчення вжила проти демонстрантів сльозогінний газ.

Ситуація викликала діаметрально протилежні трактування серед маніфестантів і правоохоронців, залишмо їх іншим медіа. Нас буде цікавити молодий хлопець, котрий у натовпі протестувальників перед поліцейськими в моменті вживання газу поводився аж надто агресивно.

День пізніше у ньому впізнали молодого актора, студента з України. Хто впізнав – це найцікавіше: портал розслідувань OKO.press вказує, що перший твітт з такою інформацією з’явився 27 липня на аккаунті, досить агресивному щодо польської вуличної опозиції. Наступного дня зранку виявилося, що це неправда – хлопця шукала поліція, а його адвокат спростував інформацію, що це протестувальник українського походження. Однак новина пішла у світ. Її поширила частина політиків партії опозиції, котрі у спільному хорі з’єдналися з коаліцією в поширенні антиукраїнських стереотипів. Глибина прірви польського політичного конфлікту, у котрий – як я неодноразово писав на шпальтах «НС» – без нашого відома і впливу впхали українців, на момент стала непомітною. Прихильники обох сторін погрузли у звинуваченнях усього українського народу – з тією різницею, що люди з проурядовими поглядами говорили, мовляв, опозиція почала платити українцям за масовку у протесті, а люди опозиційних поглядів звинувачували уряд, що той платить українцям за провокування в натовпі.

Далі всіх у звинуваченнях пішла варшавська радниця Моніка Суська, на котру пізніше однопартійці подали до товариського суду. Суська на своїй сторінці у Facebook написала: «У мене завжди була власна думка про українців. А ми їх масово пускаємо до себе. Українці в „Biedronkach” (популярний супермаркет), українці в транспорті, українці на будівництві. А тепер ще й українці у п’ятій колоні. Я запевняю, що це не окремий випадок. Нещодавно українці почали скандал на захист „Права і справедливості”». Цю фразу з обуренням прийняла частина її партійних колег і загальнопольських медіа – однак, що цікаво, до медіа не потрапило: пізніше, після вибачень, Суська
далі продовжувала писати про українців як про «людей важкої долі», котрі саме через це підтримують польську
партію, котра їй не подобається.

Українець може лише приїхати до Польщі. Якщо українець – значить, бідак. Українець може бути лише робітником і аж ніяк не шефом. Подібні приклади, коли через наше походження нам приписують якусь якість – колір очей чи статуру, запальність чи поміркованість, релігійність чи безбожність, а відтепер і політичні погляди – без сумніву, подасть кожен, навіть дуже нечастий читач «НС». Вони більше обурюють, ніж вирізняють, навіть, якщо
наш співрозмовник, приточуючи такі порівняння, не мав злого наміру.

Нам, як нікому, відомо, що наша національність є річчю приватною і може зумовлювати вибір нашої культурної програми чи фестивалю, але аж ніяк не погляди й думки.

І нам, як нікому, потрібно руйнувати стереотипи. Адже, граючи в нього далі, ми докладаємо свої «п’ять копійок» в антиукраїнські настрої. Найбільше, що можна зробити, це показати свою слабкість і, водночас, благородність перед стереотипом, а найгірше – це піддатися йому.

І з великим жалем констатую те, що частина нашої громади – і меншини, й іммігрантів – найчастіше несвідомо бере участь у цій стереотипній грі більшості проти нас. Ми підіграємо їй тоді, коли узагальнюємо всіх поляків і приписуємо їм усім Ісаковича-Залеського; ми підіграємо їй тоді, коли з поведінки одного поляка на Личаківському цвинтарі починаємо приписувати гріхи всьому польському народу; ми, зрештою, підіграємо їй і тоді, коли представник меншини пихато відмежовується від іммігрантів, «бо це нерозумні бідаки», і, навпаки, коли представник іммігрантів зарозуміло дивиться на меншину, «бо вона несучасна».

У часи посилення антиукраїнських настроїв ми не можемо дозволити нас поділити, при чому «ми» – це і меншина, й іммігранти, і велика частина прихильного нам польського суспільства (близько третини, згідно з опитуваннями). Антиукраїнські кола тільки й чекають нашого поділу або того, що ми послизнемося на власній помилці; натомість, «ми» замість ділитися, мусимо боротися за серця іншої третини польського суспільства, котра до нас байдужа.

Нам не вдасться її завоювати методами націоналістів – якби вони на неї діяли, вона давно була би проти нас. Нам можна завоювати серця цих людей лише поміркованістю, мудрістю і почуттям власної гідності.

А власна гідність там, де повага до гідності іншого.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*