ПОГЛЯДИ ■ №10, 2019-03-10

Вночі проти 21 лютого в Ґданську трійка активістів повалила пам’ятник кс. Генрика Янковського — капелана «Солідарності», щодо моральних принципів якого в останні роки в польському суспільстві йде дискусія: є підтверджені факти сексуального використання ним неповнолітніх, у щонайменше одному випадку фіналом було самогубство жертви. Нелегальне знищення пам’ятника змушує порівняти цю ситуацію з історіями, відомими українській громаді у Польщі.

Ідеться про знищення кільканадцяти українських могил і пам’ятників у східній Польщі в 2014—2016 роках. На відміну від ситуації в Ґданську, де стоїть символічний, а не надмогильний пам’ятник, нищення українських могил не викликало резонансу в польських ЗМІ.

Більшість мас-медіа, а також польський омбудсмен Адам Боднар засудили повалення пам’ятника Янковському. Нині трійка активістів випущена на волю під заставу 20 тис. зл. кожен, їм загрожує до 5 років позбавлення волі. Серед них — відомий українцям у Польщі варшавський фізик Рафал Сушек, ведучий багатьох українських концертів.

З-поміж причин досить жорстокої кари для активістів можна вказати також те, що Польща не розкрила і не «пропрацювала» знищення українських могил.

Існує певна естетична подібність між цими двома процесами. Як у першому, так і в другому випадку пам’ятники знищували «небайдужі» групи громадян. І в першому, і в другому випадку була зроблена детальна фото- і відеодокументація.

Однак на цьому подібність закінчується.

По-перше, повалення пам’ятника кс. Янковського відбулося після тривалої і серйозної громадської дискусії, під час якої в бік священика були сформульовані чіткі і страшні закиди морально-етичного характеру. Перед поваленням пам’ятника біля нього відбувалися акції протесту, громадяни подавали клопотання про його перенесення з центру міста. Міська влада зволікала, Костел відмовчувався, громадський комітет — власник монумента — захищав Янковського. Активісти скинули його, на що звертали увагу, побоюючись, що справу спробують замовчати.

Українські могили та пам’ятники знищувалися заради самого знищення. Більшість (хоча не всі) були невирішеною сторінкою польсько-українських відносин, проте чекали своєї «легалізації» без більших протестів і широкої громадської дискусії. Варшава була байдужа до цього питання, а це використали групи, найімовірніше пов’язані з Росією.

По-друге, люди, які повалили пам’ятник кс. Янковському, відомі під своїми прізвищами, після повалення вони самі добровільно віддалися в руки правосуддя. Вони піддалися карі, щоб щось публічно заявити. Крім того, повалюючи пам’ятник, вони підклали під нього шини, щоб не зламати.

Українські пам’ятники в Польщі нищили люди в балаклавах, показово, іноді з використанням інструментів і будівельної техніки, розбивалися вони з насолодою. У жодному з випадків хулігани не були засуджені, хоча винуватці вихвалялися своїми діями в Інтернеті. Крім того, у частині випадків пам’ятники не були символічними — це були могили, розташовані на кладовищах, під якими лежали рештки не тільки солдатів, але й цивільних осіб.

По-третє, мета повалення священика Янковського полягала в тому, щоб загнати владу, Ватикан, істориків та громадську дискусію в пастку, щоб спровокувати етичний дискомфорт. Багато років ви нічого не зробили з розбещенням дітей в Костелі, тож як ви себе поведете? Ми підпорядкуємося вирокові суду, але що ви скажете? Захищатимете пам’ятник від знищення, коли ми почуємо вирок — 5 років позбавлення волі?

Знищення українських пам’ятників було спрямоване лише на виникнення кризи у відносинах між поляками та українцями. Цьому процесу не передувала серйозна громадська дискусія. Влада намагалася зберегти статус-кво, і на цьому послизнулася. Бо цим скористалися польські націоналісти (і, певно, Росія). Програли українці у Польщі, влада втратила відносно небагато.

Статус-кво влада тримала також із пам’ятником Янковському. І теж послизнулася — хоча втрати є більшими для влади. У цьому і є головна різниця підходів до повалення пам’ятників. Далеко не кожен можна скинути так, як Янковського у Ґданську, Леніна в Києві чи Дзержинського у Варшаві. Ці постаті відрізняються тим, що вони символізували одну з найболючіших тем громадської дискусії свого часу. Закон був проти повалення, проте значна частина громадської думки була на стороні порушників. І тому історія так чи інакше погодилася з падінням, ба, більше — зробила його частиною своїх символічних сторінок.

З українськими пам’ятниками в Польщі так не було, більшість громадської думки досі не знає про їх існування. Нині «кресові» середовища ведуть «священну війну» проти меморіальної дошки митр. А. Шептицькому у Вроцлаві. Звісно, якийсь «невіомий» на цій хвилі рано чи пізно спробує її замалювати. Однак ця дошка — це тема лише «кресов’ян», а не широкої дискусії, контекст знищення буде іншим.

І тому це буде зовсім інша ситуація.

Поділитися: