Володислав Грабан ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №35, 2020-08-30

Є таке місце на невеликім схылі бортняньского беріжка, де до сонця уклал ся старий цвинтар – званий через Лемків – теметів. Стоіт там хыбаль найвекша на Лемковині скількіст памятників, створеных майстрами каменярства в ХІХ – ХХ столітю. Не дивно, бо-ж сами Бортняне іх выробляли. Ліс старых крестів притігат зір мандрівників. Іх камінны потужны рамена остро рисуют ся на просторнім блакіті синього неба – прикликуют отворенима раменами – зайдте гев, зайдте! І люде охочо на теметів заходят. Трираменны монументы рядом підписаны кирилицьом і не стрінеш там іншых, підпорядкуваных сучасным вымогам. Выкованы в гірскім маґуричовым каменю, чудовы розпятя Ісуса Христа, переходят од найпростійшой народной формы, до класичных – в досконалых пропорціях.

Хижа Меланії Собин, акварель С. Гібнера

Серед них стоіт крест сучасний, навязуючий до традиціі. Тот крест поставлено, коли юж бракло давных бортняньскых каменярів, в роках сімдесятых минулого столітя на могилі лемківской поетеси, Меланіі Собин. Того року припаде 100 річниця од дня народженя (30 серпня 1920 року), а минула сорокова од дня смерти (2 лютого 1979 року). Меланія Собин народила ся в селі Бортне, в сьвітлій родині Неців, якой голова Фома Нецьо перешол пекло талергофского концтабору. Защыпил він своім дітям любов до рідной культуры, традициі, до рідной землі і святой церкви. Чудова природа лемківского краю, зелених Бескідів лем тоту любов доповняла, наливала в серця вшыткыма смислами цілу свою потугу, барву і сік вселюдского жытя. Юж дозрілу Меланію застає ІІ Сьвітова війна, але приходит час іщы більшой трагедиі – выселіня!

                                               Плачут діти вышмарены

                                               як з гнізда писклята,

                                               чого Німец не доконал

                                               полнят демократы… (Сорок семий)

Назначают они молоду людину клейном болести, великой втраты, але і надіі, яка до кінця дни Меланіі буде давати сьвітло і віру в незнищальніст лемківского духа. Юж на чужыні, в вершу «До рідної землі» кличе своіх селян – братів Лемків, жебы не акцептували выселіня, не оставали на чужій земли, словами:

                                               До рідної землі в зелені Карпати

                                               повертаймо Брати, там треба нам жить,

                                               до чужої землі тут нам не врастати

                                               вертаймо, там сонце тепліше світить.   (1956)

Меланія Собин

Рядкы вершів здают ся простенькы, але выполнят іх глубоке, насякнене материньством тепло, здає нам ся, же зме іх деси юж чули. З деликатности, простоты вдарят незнаной силы крик – благальна пісня до людины – головно до Лемків. Час спокійно як вода, претікат медже пальцями, минают літа, а доля наша все єднака! І хоц так тяжко, тот жаль залишат… біль.

                                               Мені жаль весны, сонця і квітів,

                                               що украшают мої стежки,

                                               коли ще пора прийде відійти,

                                               з нима розлука буде тяжка…

Надышол долгожданий час… і повернула на рідну землю. Щасливо поіла зір синіма верхами, якы в гмлі поранку майорили над селом. Повертаючи домів, хотіла осьпівати красу наймилійшой єй серцю Лемковины. Находила слова з мовы своіх предків, з літературной і осьпівувала рідне село, зруйнувану лемківску землю:

                                               Земле моя, сторінко моя тиха,

                                               дзвіночками розквитнений луже,

                                               єднака нас била доля лиха,

                                               може зато тя люблю так дуже… (Земле моя)

Але доля Лемківщыны ся не зміняла. В сусідстві Бортного, дале стояли опорожнілы села: Сьвіржова, Незнайова, Чорне, Радоцина, Долге, Розстайне…і чым дале на схід, дуже іншых. Нарід выгнаний не вертал. Дичавіли місця по давных садибах, порастали копривом, дикым полоном огороды і цмонтері. Сады перестали родити солодкы овочы, і до неба двигали своі рукы – зосохнены конары. Плаче серце чутливой жінкы:

                                               Земле моя люба, мила

                                               під карпатскым синім небом,

                                               чым ты мене приманила,

                                               што так люблю тебе…

                                               Земле моя занедбана,

                                               чом ты плугом не скраяна,

                                               од толокы по царину,

                                               од Попраду аж до Сяну. (Земле моя)

Боліла душа Меланіі, коли стрічала на чужыні лемківскы родины, што незмогли вернути ани ся акліматизувати на чужій земли. З далека пізнавала іх засмучене лице, котре одріжняло ся од решты народа:

                                               Я всюди вас бачу, всюди зустрічаю,

                                               вигнаних з-під угла рідного у світь,

                                               і в товпі народу, всюди вас пізнаю

                                               бачу вашу душу зболілу навскрізь… (1947)

Коли наново почала Меланія врастати в рідну землю, сіяла любов, як сіє зерно лемківскій ґазда, до скалистой твердой землі, до землі просякненой болем, серед лугів і на убочы. В кожде місце. Квітя любови приглушало дике зіля – лем при єй хыжы все найкраще квитло. Памятают о тім селяне, якы повертали з выгнаня до Бортного. Румяніли квітями загорідкы, ожывали зьвіздистом плахтом придомовы загороды. Серед квітя і весняных яблони бавили ся діти… є так по гнесьній день. Бортне як жадне інше лемківске село – згідне і полне приказаной Меланійом любови. Од выжнього кінця села, по нижній – чуєш лемківску бесіду.

Єй душа і серце было більше од змогы артистичного самореалізуваня – бо-ж нелегко сіяти любов. Засьвідчат про то рядкы верша:

                                               Душе не унивай

                                               бодрись не уставай

                                               хоч слаба падаєш на терновий шлях

                                               ти ниву невдячну ори і засівай

                                               може іншим очам

                                               замайорить стяг… (Посію я любов)

Бортне, на могилі Меланії Собин (1986 рік). Фото автора статті

Не минуло дуже років як до Бортного завитала «Лемківска ватра». Молоды Лемкы пригадали імя Меланіі. Часто народжены юж на чужыні, поклали нагробны вінкы і засьпівали «Вічная память». В тисячы люди, што одвіділи Бортне в ватряний час, наново ожыл минулий сьвіт! Для тых старшых з перед выселіня, і для молодых – казкова краіна іх дідів. Поіли ся красом предвечерного неба, завішеного над Корнутом, Мережком і Высокым Маґуричом. Крайнебо ласкаво шепотіло поезию Меланіі, а они были такы щасливы, бо під стопами ніг чули рідну, материньску землю. О пару років «Ватра» одышла за наступну гору, до Ждыні, і певно кус ватряне про Меланію забыли, але єй поезия остала і памятат про нашы душы і потрібна нам на штоден, як в вершу «Коли погасне моя зоря».

                                               Коли погасне моя зоря

                                               як очі мої втратять зір

                                               тоді відійду, любов лиш моя

                                               тут залишится серед гір

                                               і буде вона легеньким вітром

                                               над тою віяти землею

                                               де серед гробів у висназі

                                               пнялась дорога моя

                                               на ній терни були

                                               над нимі рожі

                                               до них руки здіймала я

                                               за них хапала я щораз

                                               щоб не упасти була приказом

                                               любов рідної гір дитини.

В роках сімдесятих ХХ столітя декілька вершів надрукувало «Наше слово», декілька іншых регіональных періодиків, але нихто не выдал іх в оформленю збіркы. Аж пришол час, пят років тому родина Меланіі Собин дополнила долгожданой потребы лемківской душы. В девятдесяту пяту річницю од дня народженя, вышли зобраны творы «Під бортнянським небом». (Цитуваны фрагменты вершів выкорыстаны з копіі рукописів).

                                                                

Поділитися:

Категорії : Історія, Культура, Лемки

Схожі статті

Частина наживо, частина онлайн: як пройшла українська наукова конференція у Перемишлі

Кася Комар-Мацинськак ■ ПОДІЇ ■ №38, 2020-09-20 У Перемишлі в українському Народному домі пройшла ІІ Міжнародна наукова конференція «Українці та їхні сусіди протягом віків: політика,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*