Маріуш Ничипорук, співголова доброчинної фундації «Українсько-польський дім», Підляшшя ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №20, 2013-05-19
ВОЛИНЬ 1943
Волинська трагедія (пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») – це обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені Українською повстанською армією та польською Армією крайовою з участю польських батальйонів шутцманшафту і радянських партизанів 1943 р. під час Другої світової війни на Волині. У традиційній польській історіографії вона тенденційно сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській – як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних (як описані ці події в україномовній статті у Вікіпедії). Донині не вщухають суперечки українських та польських істориків стосовно того, як назвати те, що сталося на Волині: громадянською війною, братовбивчою різнею, етнічною чисткою чи геноцидом. Як свідчать численні архівні документи і розповіді очевидців, можна впевнено стверджувати, що Волинський конфлікт 1943–1944 рр. був свого роду «селянською війною між українцями та поляками за землю».
Трагічні події 70-літньої давнини й до сьогодні не залишають нікого байдужим як у сучасній Україні, так і в Польщі. Особливо це стосується людей, чиї предки постраждали внаслідок кривавого протистояння між українцями та поляками, яке сьогоднішні історики делікатно називають «селянською війною». Деякі радикально налаштовані діячі в Польщі продовжують роздмухувати «антиукраїнський фестиваль» і під приводом пошуків «історичної правди» намагаються звинуватити українську сторону в нечуваній жорстокості, а дії українців оголосити геноцидом польського народу. Але ось що я вам розповім…
Сім’я мого батька, Сергія Микитовича Ничипорука, під час Другої світової війни й після неї жила на території, яка стала епіцентром тих жахливих подій. І його спогади є для мене беззаперечною правдою, якій я не можу не вірити.
Село Залішани Більсько-Підляського району Кліщелівської ґміни Білостоцького воєвідства, де проживала родина мого батька, 29 січня 1946 р. повністю спалив польський «партизанський» загін, який налічував близько 100 чоловік. Командував загоном такий собі Ромуальд Райс, що носив псевдонім «Бурий». Село було знищене внаслідок політики пацифікації.
Загін Райса діяв до травня 1946 р., аж доки не був оточений і ліквідований силами польського війська в районі Високо-Мазовецькому Білостоцького воєвідства. До слова, Райс тоді залишив свій загін і втік з поля бою. Остаточно він був заарештований 1948 р., засуджений на смерть і 1949 р. страчений.
Події, які торкнулися нашої родини Ничипоруків, взагалі-то не пов’язані зі справами, котрі творилися на Волині у 1943 р. Не пов’язані вони і з Акцією «Вісла», коли у глиб Польщі вивезено майже 140 тис. українців і розселено по територіях, які раніше входили до складу Німеччини.
– Бандитизм і вбивство людей не має дуже ясних причин. Тут усі бувають іноді винні, – говорив мій батько. – Нема народів ні поганих, ні хороших. У кожному народі є дуже чесні, порядні люди. І бувають люди, яких соромляться наступні покоління. Це різноманітні радикали, які шукають собі ворогів серед людей, яких ніколи в житті не зустріли особисто, не знають про них нічого. Інших називають дуже загально «вони», а себе – «ми». При цьому групу «ми» наділяють найкращими рисами, а «вони» – найгіршими. Ось це – божевільний підхід до оцінки історичних подій, – казав він.
Наказ про те, щоб вирізати родину мого батька і ще багатьох односельчан, дав уже згадуваний Р. Райс, який був поручником польського війська. Він під час німецької окупації воював за самостійну Польщу. Навіть у деяких моментах відзначали його героїзм, проявлений на території сьогоднішньої Литви. А коли совєти прогнали німців, і він зрозумів, що один окупант змінив іншого окупанта, то став сприймати людей, які мали якесь російське (руське) коріння, як ворогів. Хоч мої батьки і мої діди-прадіди були громадянами Речі Посполитої (виключаючи той період, коли Польща понад сто років була під владою Росії), все одно приналежність до іншого віросповідання, до інших національних коренів для тієї людини означало, що вони – це «інші», це вороги.
Р. Райс дав наказ загонові своїх солдатів зігнати в одну хату всіх жителів села Залішанів і підпалити їх, щоб вони живцем згоріли. У цій трагедії загинуло троє братів мого батька, старшому з яких було сім років. Подібне робили й українці з поляками на Волині. Завжди хтось комусь мстився. Але ж ці люди жили поруч протягом сотень років, у гості один до одного ходили, одружувалися, а потім у чиїхось головах народжувалися диявольські ідеї взаємного винищення!
Мій дід був простим, звичайним селянином, православним, а водночас він був заступником солтиса. Солтис був пов’язаний з тодішньою владою. А Польща вже тоді організовувалася як соціалістична держава. І коли оточили наше село, то солтис утік до лісу. За це бандити вбили його 16-річного сина. А мого діда взяли з собою, щоб накласти контрибуцію на село, щоб воно бандитів забезпечило, чим потрібно.
Це був чималий загін, більше як сто чоловік. І дідусь дізнався з їхніх розмов, які в них наміри. Він уже знав, що їм загрожує. І коли був виданий наказ, щоб усіх жителів села зігнати в один будинок, він узяв двох старших своїх дочок і з ними пішов на загибель… Іншим членам своєї сім’ї сказав: «Сховайтеся вдома». Але доля показала, як ми іноді безсилі у своїх намірах.
Будинок, у якому зачинили мого діда з дочками, не загорівся. Тоді один із членів банди, якому доручено підпалити будинок, відчинив двері і дав команду людям: «Біжіть!». Хоча був і інший наказ – стріляти в кожного, хто вирветься з полум’я. Але він узяв кулемет наперевіс і стріляв у повітря весь час, поки люди тікали до лісу. Коли командир загону пізніше запитав, що то за люди там бігали, цей чоловік відповів, що то жителі сусіднього села прибігали гасити пожежу. Таким чином, він узяв на себе відповідальність за наслідки. Його могли тут же розстріляти за невиконання наказу, але він виявився справжнім героєм.
Таким чином залишилися живими мій дідусь з двома доньками, а ті, кого він хотів зберегти – усі, крім мого батька, загинули.
Про героїв, які рятують людей, ми дуже рідко говоримо, а про бандитів навіть книги пишемо й фільми знімаємо. Ось так ми чинимо. Я не можу сказати і ніколи не кажу, що поляки – вороги. Серед них є й завжди були чесні, порядні люди, і мені хочеться схилити перед ними голову. Але серед них є люди й іншого порядку… Я був би дуже радий, щоб на ці історичні події ми дивилися з відстані, з перспективи часу. Хоч іноді потерпілим, як у моєму випадку, зробити це важко.
Моя родина лежить на цвинтарі, то я ще дитиною будучи ставив собі питання: чому загинули мої рідні? Кому вони були ворогами? А сьогодні ми, розмірковуючи про ті проблеми, знову дуже часто шукаємо винуватих народів. Це стосується не лише відносин поляків та українців. Подібні конфлікти виникали і виникають не тільки між ними. Погляньте на Балкани, де серби, хорвати, чорногорці, албанці різали один одного подібним чином. Здавалося б – кінець ХХ ст., люди повинні вже так порозумнішати, що щось подібне вже неможливе! Але сьогодні ми бачимо таке ж у Сирії, Єгипті – і Бог знає де ще знову прокидається демон, отуманює людські голови, щоб вони ворогами називали людей, які їм ніколи нічого поганого не зробили.
Але й серед нас, українців, є такі ж. Не варто шукати їх у всьому народі – подивіться кожен на своїх близьких. Ось про це нам треба вести розмови над могилами безвинно загиблих людей. І своїх дітей вчити не тому, що є погані й хороші народи, але вчити, що є люди нормальні, чесні, порядні, а є й божевільні.
Радикалізм – це риса людей, котрі шукають ворога за будь-яку ціну. Вони без ворогів просто жити не можуть. У їхній душі завжди кипить якесь прагнення до мордобою, більшого чи меншого. Менший ми бачимо в хуліганів на вулицях, а коли розгоряється більший – тоді займаються міста, області або цілі держави…
І для мене особисто, і для багатьох інших нащадків тих людей, що волею долі опинилися колись в епіцентрі польсько-української трагедії на Волині, ті події мусять бути (і є) предметом особливо уважного вивчення та переосмислення. Адже не секрет, що нас, онуків і правнуків, і сьогодні дехто намагається зробити «відповідальними» за дії дідів-прадідів.
На мою думку, сьогодні вже настав той час, коли науковці-історики мають бути саме істориками, тобто дослідниками минувшини, а не прокурорами та суддями. Саме історики повинні взятися за ще більш ретельні дослідження причин і суті тих трагічних подій. Але вони повинні теж дуже обережно підходити до делікатних питань, на кшталт «симетрії злочину».
Життя не стоїть на місці. нам, нащадкам, треба дивитися в майбутнє, будувати нові взаємини між сусідніми країнами – Україною та Польщею. Нам просто не вдасться йти вперед з повернутою назад головою. А постійний пошук ворогів у минулому (як у недалекому, так і досить віддаленому за часом) – це шлях у нікуди. ■
