Пошук слідів українських вояків на чужині

РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №36, 2018-09-09

UKRAIŃSCY EMIGRANCI POLITYCZNI W ŻYCIU NAUKOWYM, KULTURALNYM, SPOŁECZNYM I GOSPODARCZYM W II RP, ALEKSANDER KOLAŃCZUK, PRZEMYŚL, 2017. 358 STR.

Два роки тому у Посольстві України у Варшаві відбулася зустріч дипломатів з нащадками воїнів-героїв УНР, які проживають у різних закутках Польщі. Серед кільканадцяти осіб була Данута Єнджицька, батько якої Федір Холявка, офіцер Армії УНР, був інтернований у Каліші. Через 60 років після смерті батька, у 2000 р., дочка випадково знайшла у шафі його документи, серед яких була підписана батьком декларація, у якій він зголосився як доброволець допомагати армії Юзефа Пілсудського в поході на Київ. Щойно тоді вона дізналася, ким насправді був її батько.

«Звідки я мала знати, що мій батько українець?! Він не вчив мене рідної мови. Я лише пригадую, як ще дитиною випадково почула, як батько співає пісню якоюсь незрозумілою мовою», – розповідала «Нашому слову» пані Данута. У її пам’яті закарбувався один кадр з дитинства, коли одного разу попросила батька чогось її навчити. Батько навчив її рахувати до десяти українською мовою. Звичайно, як це дитина, вона побігла похвалитися друзям на подвір’ї, що знає українську. Через кілька днів Федору Холявці на роботі (він був військовим) сказали, щоб більше не наводив більшовицьких порядків. «Щойно тепер я розумію, чому тато не говорив нам про своє походження і не спілкувався українською мовою. Він лише на самоті співав „Реве та стогне Дніпр широкий” Шевченка», – ділилася своїми спогадами в українському посольстві дочка петлюрівця.

Людей, які довго не знали правду про своїх батьків, було більше. Багато з нащадків петлюрівців знайшли інформацію про своїх батьків завдяки українському історику Олександрові Колянчуку, який написав книжку «Ukraińscy emigranci polityczni» про життя і діяльність петлюрівців на еміграції.

Українець з Перемишля представляє у ній долі українських політичних емігрантів, колишніх солдатів Української армії та цивільних незалежних діячів – членів уряду УНР, посадових осіб державних установ (центральних і місцевих), а також письменників, артистів, науковців та звичайних людей, для яких Польща після 1920 р. стала новим домом. «Їх долі – це долі емігрантів, а вони бувають також гіркі, тому що переповнені тугою за знищеною Україною, сім’єю та друзями, тугою за вітчизняним краєвидом, а також необхідністю розпочаття заново професійної діяльності, часто починаючи роботу звичайним робітником», – пише автор. З біографії войнів УНР ми дізнаємося не лише про їхній шлях до Польщі, але теж як жили і працювали у Польщі, а навіть яким нелегким було для них налагодження сімейного життя і укладення шлюбів (найчастіше з особою іншої національності та віровизнання). Автор пише, що від травня до листопада 1920 р. Збруч перетнуло близько 40 тис. українських військових і цивільних осіб. Звичайно, для деяких Польща була лише «зупинкою» – через деякий час вони виїжджали у Францію, Німеччину, Чехословаччину та інші країни Західної Європи. Але ті, що залишилися у Польщі, позначили свою діяльність у польському суспільному житті. Олександр Колянчук зазначає, що у книжці зміг помістити лише 165 розширених біографій українців. Це люди, які внесли великий вклад у польську науку, культуру, економіку, політику, суспільне життя і захист польської державності. Виявляється, що, коли прийшов день 1 вересня 1939 р., колишні петлюрівці (хоч не мали такого обов’язку), знову взялися за зброю і поруч з громадянами ІІ Речі Посполитої боролися з гітлерівцями, а також солдатами Червоної армії. Не йдеться виключно про генерала-хорунжого Армії УНР Павла Шандрука, що як командир 29-ої польської бригади у бою з німцями врятував її від знищення; який був у німецькому полоні і якого польський генерал Владислав Андерс відзначив найвищим польським військовим орденом «Virtuti Militari». Польські дослідники оцінюють, що у 1939 р. у рядах польського війська воювало 150-200 тис. українців, серед них були теж петлюрівці та їхні діти.

Хоча доля українських емігрантів не була легкою, крім професійного і приватного життя, ці люди часто долучалися у заснування та працю у Польщі українських установ, товариств, клубів, видань, бібліотек і шкільництва. Можна назвати Модеста Левицького, співзасновника і директора Українського наукового інституту у Варшаві, завдяки якому було створено найбільшу у польській столиці українознавчу бібліотеку; Івана Липовецького, секретаря Товариства допомоги українським студентам вищих навчальних закладів у Варшаві; Петра Мегика, засновника групи українців митців-пластиків «Спокій» у Варшаві; Андрія Німого, завдяки якому у Кліщелях на Підляшші було створено гурток Українського суспільно-культурного товариства, театральний гурток і навчання української мови у місцевій школі; Віктора Куща, співорганізатора і голову Ревізійної комісії українського воєнно-історичного товариства у Каліші, Сергія Сологуба, диригента хору ім. Миколи Лисенка завдяки якому українські пісні презентовано у Польському радіо та інших.

Надзвичайно важливо, що автор поміщає інформації про нащадків козаків Семена Петлюри, які народилися у Польщі. Серед них є відомі професори та викладачі польських навчальних закладів, поети, композитори, журналісти, інженери, лікарі, вчителі і навіть діячі профспілки «Солідарність». Дехто з них був діячем УСКТ, автором ста-
тей у «Нашому слові». Є також такі, хто знає своє коріння, але не вживає мову своїх батьків. Дехто щойно тепер дізнався про своє українське походження, і книга О. Колянчука може бути для них дороговказам у пошуках свого коріння в Україні. Дана книга, на що звертає увагу теж сам автор, має допомогти полякам і українцям зрозуміти, як ми потрібні один одному, як багато можемо разом зробити.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*