Тереза Проць ■ ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №44, 2018-11-04

Із Вікіпедії: «Дмитро Стецько – український живописець, скульптор. Народився в селі Полонна (нині Польща). Помер 2017 року в м. Тернопіль».

Дмитро Стецько з дружиною Вірою.

Пам’ятаю Дмитра. Іде засніженою вулицею Сагайдачного, у баранячій шапці та старому кожусі, з писаною торбою через плече. Світлоокий, із пшеничними вусами, худий – справжній лемківський ґазда. Тримає під руку жінку. Неймовірно гарну, пишну, з глибокими розумними очима. То – його дружина, його Вірця, його ВІРА, МУЗА. Писав її портрети в «червоному», «білому», «чорному» і всіх барвах ціле життя.

Родина Стецьків була переселена в Україну, на хутір Драгоманівка на Тернопіллі. Дмитро ніколи про це не розповідав. Тримав біль у найдальшому кутку свого вразливого серця. Рідна земля була біля нього, в ньому, переливалася з умілих пальців у живописні образи. Портрети Богдана Ігоря Антонича, Дмитра Бортнянського, матері, батька можна споглядати годинами. Бескиди виростали на полотні. Зеленіли «Лемківські пороги», «Невінчана трава», бігла «Череда», брикали «Коні», «Отара неба» бриніла дзвіночками, і ті дзвіночки справді чути. А ще вози, вози… Вічний проклін Лемківщини… «Розпряжений віз» і довжелезний, як ціле життя, «Віз радости і печалі». Попри ті вози ходить худоба, ґазди про щось міркують, дерева позастигали в очікуванні осені.

Осінь Дмитра – то його поява у світі. Його надії та смутки. Багата мистецька натура вихлюпувала часом ще й поезію, яку митець укладав під своїм мальовидлом.

Я народивсь тоді, коли вмирала старість,
І осінь вже підходила на край,
А я лежав в подолку у лемкині
І плакав так, як та стара печаль.

Образи Дмитра Стецька такі ж, як і він сам, – дивні, глибоко філософські, з незвичним поєднанням барв, подекуди сюрреалістичні. Гідні прикрасити найславніші світові мистецькі салони.

Він майже ніколи не брав участі в забавах наших тернопільських митців. Як між ними заведено, з гучним гумором і міцним алкоголем, з балачками та співанням народних пісень. Зате його часто бачили в кав’ярні чи на вернісажі, на виставах молодих живописців, завжди під руку з Вірою. Вони, можна сказати, пливли на одній хвилі життя. Віра, дослідниця українського мистецтва, рятувала із забуття шедевральне різьбярство Георга Йоанна Пінзеля (XVII ст.),
возила твори до Парижу, намагалася показати Європі та й Україні наших геніїв, закритих від світу більшовицькими злочинцями. Упертість, консеквентність у справах, боротьба з труднощами, пов’язаними з урядниками, були стрижнем її натури. Так само вперто й консеквентно, відколи виявлено тяжку недугу, Віра боролася за себе та за збереження їхнього з Дмитром родинного світу кілька останніх років.

Зимою 2016 року Віри не стало. Дмитро втратив свою половинку яблука. Посмутнів, закрився, перебував у своєму вимріяному світі фарб, полотен, образів і думок. На його картинах з’явилися руки. Багато-багато чи то літаючих, чи то благаючих рук. Як і інші Дмитрові символи (вози, корови, вікна, сонця), вони назавжди залишаться таємницею митця.

На Святвечір 2017 року сестрінка принесла вуйкові вечерю. Увійшла до кімнати майстерні. Дмитро сидів перед своїм останнім полотном. А душа його вже літала Бескидами, милувалася засніженими полями та хижами. І шукала свою Віру, щоб разом із нею втішатися райськими садами та кавою, яку обоє так любили.

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*