ПОРТРЕТ у великому форматі

Олександра ЛуцьКУЛЬТУРА2009-11-12

{mosimage}

У Львові відкрилася нова, суто фотографічна галерея, яка дебютувала масштабним проектом Ігоря Гайдая „Українці. Початок третього тисячоліття”.

Якщо так піде й далі, – напівжартівливо казали ще недавно львівські галеристи про щораз частіше переважання фотографії над живописом в експозиціях, і її активності останнім часом, – то фотографія повністю витіснить живопис. Свого часу найбільш титулований український фотограф Борис Михайлов, коментуючи цю тенденцію (не тільки українську, а й загалом у світі), сказав, що сміливо говорити про це можна буде лише тоді, коли фотографію можна буде повісити на стіні вдома.
Поки фотографія не втрутилася до приватного простору кожного за межами сімейних альбомів, вона досить впевнено охопила собою в цьому плані простір міста.

{mosimage}П’ять відомих фотографій великого формату висітимуть на фасаді однієї зі старих кам’яниць Львова, на площі Коліївщини, 2. Саме тут 21 жовтня відкрилася галерея – фотоклуб „Ч/б. 5Х5” – новий проект мистецького об’єднання „Дзиґа” і товариства „Унія”. Інші п’ять концептуально пов’язаних з фотографіями на фасаді світлин висітимуть в інтер’єрі „Чб.5Х5”.
Фотоклуб являє собою відразу і галерею, і кав’ярню, один стіл якої обладнаний підсвіткою, на якій можна буде переглядати негативи, так і власне „клуб” – з монтованим екраном для відео презентацій і обговорення порфоліо молодих фотографів, який також має за мету проведення фото-конкурсів, майстер- класів, лекцій, слайд шоу в режимі нон стоп та живе спілкування з авторами.
Галерея відкрилася проектом киянина Ігоря Гайдая „Українці. Початок третього тисячоліття”, який пробуде у Львові до 21 листопада. Найкраще цей масштабний проект представлений однойменною книгою Ігоря Гайдая, яка вміщує 120 чорно білих фотографій: портрети українців – відомих і невідомих, з підписами до кожного фото. Текст-узагальнення до книги (як спроба вималювати колективний портрет) написав професор з Гарварду Григорій Грабович. До Львова ж Ігор Гайдай привіз десять світлин великого формату, і як зізнався: „Відбір для Львова з такої великої кількості фотографій був радше особистісним. Я вибрав свої улюблені. Найбільше ціную ті, які вже не повторяться – справжні емоції звичайних людей, життєві. Чого не завжди з певністю скажеш про знаменитості – працювати з ними простіше, – вони хороші актори, але це зазвичай лише один із ракурсів”.
{mosimage}Не один рік їздив Ігор Гайдай Україною – містами і селами, монастирями, заводами, або просто блукав вулицями зі своєю „мандрівною студією”, саме тому цю свою роботу автор окреслює, як постановочну, студійну. Усі фото зроблені на одному фоні. І це нейтральне тло особливо сприяє тому, що фото нагадують фотопортрети ХІХ та початку ХХ століття.
У них немає якихось спеціальних образів, які б готували людей до фото, усі вони зроблені в природному для кожної людини середовищі. Хтось стоїть із робочими інструментами в руках, господарським приладдям. Хтось руки тримає в кишенях, хтось перебуває в русі, танці. Різні жести й індивідуальні людські наголоси, власне, і творять оту глибинну тінь, яка дає нам натяки через мистецтво.
Тут бачимо жінок і чоловіків, дітей, одиничні портрети, але й сімейні, вони з собаками, котами і кізоньками, вдягнені вишукано і недбало, або й взагалі – голі. Деякі герої зовсім звичайні, а інші – екзотичні. Серед людей відомих тут є найчастіше діячі культури – музиканти, художники, також спортсмени, телеведучі. Тут немає політиків. Все ж, із цієї різноплановості і багатоликості бачимо, що переважають молоді, усміхнені обличчя. Відчуття оптимізму – те, що об’єднує всі портрети, а відтак, творить те, що ми вже можемо назвати колективним портретом – українськістю.
Цей портрет з об’єктиву Ігоря Гайдая не є ані стереотипним, ані якимось зовсім неочікуваним, епатажним. Він є радше автентичним, без особливих, навмисних акцентів на час. Згадаймо фото 90-х, які або зберігали ще фраґменти совка з зображенням „союзного” побуту, або робили наголос на соціальному, якомусь окремому стані суспільства – популярні в цей час фото безпритульних, знедолених. Бідність через об’єктив Ігоря Гайдая не виглядає чимось разючим на фоні грошей і визнання, тому що цих людей об’єднує один настрій – спільного минулого і спільних можливостей, це радше один портрет на всіх. Автор залишився вірним традиції, в його фотографіях відчувається певна історична послідовність, а відтак постає враження, ніби тримаєте в руках великий родинний фотоальбом.
– Варшава була одним з перших міст, де ми презентували проект „Українці. Початок третього тисячоліття”, – каже Ігор Гайдай. – Маю тільки гарні враження звідти, тому я завжди відкритий до того, щоб поїхати туди знову. А було це 2004 р., якраз під час виборів, коли до України була прикута увага цілого світу. Ми ж у цей час мали змогу уважніше придивитися до себе з іншого боку – цією виставкою і зокрема її презентацією у світі, реакцією на неї людей, я мав можливість подивитися на нас відсторонено. І якщо нічого кардинально не змінилося в образі українця до 2003 року, з історичними подіями 2004, і зараз – на порозі 2010, це лише заслуга нас самих – ми маємо ту сталість, яка не підвладна часові. І я радію, що кожен, хто бачить цей проект, каже, що ця сталість у суті своїй – позитивна і завжди націлена на краще.

„Наше слово” №46, 15 листопада 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*