Ігор Ісаєв ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №44, 2019-11-03

Що нам робити з символізмом польсько-українських відносин

Закінчення каденції парламенту — це добрий час підсумувати те, що відбувалося в польсько-українських відносинах в останні чотири роки. І спробувати подивитися, куди є сенс іти далі.

Ігор ІСАЄВ, головний редактор порталу українців Польщі PROstir.pl

Польський парламент 2015—2019 років давав українцям Польщі чимало приводів до протестів: закон про волинський геноцид, нова редакція закону про ІНП, низка перекручувань і маніпуляцій щодо польських українців.

А також — відсутність реакції на атаки. Голос на захист нашої спільноти взяли польські громадянські середовища, проте цей голос потрапив у контекст, що його партія влади «Право і справедливість» збудували для подібних голосів протесту.

«Є ревіння — є правління»

У кулуарах ПіС подейкують, що один з головних принципів піару влади міститься у фразі: «słychać wycie — znakomicie» (я довго думав, як це перекласти українською мовою, і вигадав: «є ревіння — є правління»).

Чим більше опоненти влади протестують, тим більше її прихильники утверджуються у своїй правоті. Культури переконування немає, зміна точки зору під впливом аргументів неможлива, бо це — зрада. З цієї точки зору польське суспільство в останні роки стало більш поділеним, ніж «російськомовна» і «українськомовна» Україна.

Я переглянув кілька звернень у справі польсько-українського діалогу, що вислані від імені «польських та українських громадянських середовищ, які роками задіяні у побудову добросусідства і мудрої дискусії». Таких, важливих звернень було кілька — у справі річниці польсько-української війни за Львів, у зв’язку з бурхливою дискусією в парламенті щодо «волинської» резолюції, проти зміни закону про Інститут національної пам’яті, після знищення українських пам’ятників («Волання з Верхрати» — це звернення, як на мене, найбільш приголомшує). Були й звернення, не пов’язані з конкретними подіями, у яких втім висловлювалася занепокоєність польсько-українськими відносинами — як-от «Разом будувати Європу ХХІ століття».

Ці документи добре передають те, що називається «дискурс» — тобто мовну поведінку, спосіб аргументації, відкликання до певних цінностей окремої епохи, суспільства, періоду. В Україні тригером дискурсу нерідко стає мова, російська чи українська; у Польщі формально це одна мова, проте в залежності від переконань і поглядів вона відрізняється словами і набором конструкцій.

Дві мови в одній

Який же він, цей дискурс польсько-українських волань минулих 4 років? — Це передусім відкликання до єдності поляків і українців у розумінні Ґєдройця («Перед обличчям нинішніх загроз, спричинених політикою Росії, її спробою змінити правовий порядок у Європі […] ми закликаємо до глибшої рефлексії над станом польсько-українських відносин»), символічне підкреслення єдності (пропорційні зустрічі представників «польського» і представників «українського» кола), висока роль символізму (особливо в контексті могил чи пам’ятників, виняткове підкреслення спільних сторінок минулого). Формально стиль підкреслює мова з притаманними їй конструкціями — «порозуміння», «діалог», «вибачення», «солідарність», «Нема вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі». Цих слів немає в мові польської влади — замість «вибачення» є «правда», замість «діалогу» — «гідність», а «Київ, Варшава — спільна справа», хоч і фігурувало в часах Майдану, зараз замінене «Богом, гідністю, вітчизною». 2015-ий, як бачимо, затвердив глибоку зміну, котра торкнулася мови і суті понять.

«У відносинах між Польщею та Україною ми хочемо повернення політики, що спирається на справжній діалог, а не на диктат однієї зі сторін. Хочемо політики, яка звернена до сьогодення і до майбутнього!» — лунає заклик у зверненні з березня 2018 року.

Проблема в тому, що повернення не буде.

Міфологія повернення

Заклик до повернення до перебулих відносин — дуже багатомовний і водночас симптоматичний. Хоч польська політика щодо України до 2015 року була досить непогано продумана (бути головним адвокатом європейської Україну, щоб запевнити стабільність на східному кордоні і зміцнити своє місце у світовій політиці), її важко назвати рівноправною. Київ нерідко підходив до принципів польської політики по-клієнтелістськи, чим загалом причинився до осквернення цієї інтелігентської ідеї в колах широких масах поляків. Щораз більше поляків ставило запитання — «а навіщо нам потрібна ця Україна?». Аж врешті найбільша політична партія Польщі просто використала ці настрої, називаючи свій новий, націоналістичний підхід до сусідки «реалістичним» (що, втім, не заважає офіційній Варшаві критикувати за таку саму «реалполітик» стосовно України Німеччину).

Що важливо підкреслити — навіть у «старій» концепції «справжнього діалогу», до якого пропонують повернутися інтелектуали, були місця польсько-українського пограниччя, де відбувалися серйозні тертя. Це було, зокрема, питання української національної меншини в Польщі — адже проблеми пам’ятників, освіти чи сприйняття минулого серйозно набрякли якраз у часи умовного «діалогу»: ці питання не були в центрі політичного конфлікту в Польщі, проте важко говорити про них у категорії партнерства. ПіС, польські націоналісти чи проросійські сили, руйнуючи відносини між поляками і українцями в дотеперішній формі, не принесли нічого нового — вони просто увиразнили те, що і так кульгало.

Питання — що було першопричиною хромоти?

Заглушити символізм, проте не відмовлятися від нього

Нині в Польщі від третини до половини населення українців не сприймають (дієслова, в залежності від опитування, відрізняються). Невдовзі цифри можуть наблизитися до тих, які ми мали на початку 1990-их років: тоді ставлення до нас було зіпсоване огидною комуністичною пропагандою і неперепрацьованими травмами історії. Прагнення Польщі до Європи заглушило негативні емоції проти українців. Проте «вимкнути» не значить «налагодити».

Нині знехтувана в 90-ті роки частина суспільства не просто отримала голос — вона має власну структуру і можливість впливу на країну. Можна не погоджуватися з хворобами цієї групи суспільства, можна насміхатися з її вузьколобості, можна заламувати руки через її неотесаність — проте це не зміниться в перспективі найближчого десятиліття. Це група, з якою польському суспільству необхідно буде йти на компроміси, незалежно від того, хто і як правитиме цією країною. Це одна з тих причин, чому 2019-ий відрізняється від 2015-ого і чому не можна говорити про повернення назад.

Питання — яким чином будуватиметься компроміс. Так, як досі? — Коли постулатами української меншини в Польщі просто «нехтували» на користь «більших» і «важливіших» справ? Лозунг «Київ, Варшава — спільна справа» був настільки голосним реченням, що за ним не чути було того, що є у Львові і Перемишлі. Цим скористалися польські націоналісти — вони побудували альтернативний переказ, висміяли ідею польсько-української співпраці, ціль якої «простий Ковальський» буцімто не може і не повинен зрозуміти.

Парадоксально, «велика геополітика» польсько-українських відносин поховала локальні теми, привнесла голосні лозунги і закрила ними приземлені проблеми, силою свого символізму затемнило реалізм.

Фото з uk.wikipedia.org

Польща ніколи вже не стане «адвокатом Києва»

До 2015 року немає повернення ще й тому, що значно змінилася Україна, теж у зв’язку зі сприйняттям нею Польщі. У Києві, так само як і в Варшаві, спостерігається реванш тих, хто хоче більшого, проте досі не вмів порадити з досягненням цієї мети.

У Києві з усе меншою надією дивляться на Польщу — її символічно важливий час для українців минув і навряд чи вона знову виросте на ментальній карті громадянина України, поза концепт «сезонного заробітку», «дороги до Європи» чи «західної сусідки».

Великий символізм ставлення до Польщі панує і в Києві, і у Варшаві лише серед тих, хто пам’ятає ще «старі добрі часи» цього символізму. Тому під згаданими зверненнями з останніх років знайдемо ті самі прізвища. Ці листи, попри їх символічну важливість для самих громадських середовищ, — в ширшому контексті це інерція, борсання, почасти ностальгія.

Утім, без символіки конструкція дотеперішніх відносин поляків і українцями вщерть завалиться, вона утримує взаємини від руїни. Це те, чого не розуміє український президент Зеленський, говорячи про «перезавантаження» відносин із Варшавою: якщо взагалі викинути кістяк дотеперішньої конструкції, польські націоналістичні середовища заповнять відносини своїм альтернативним світом.

Водночас символізм не здатний бути рушієм уперед. Польсько-українські відносини не можна спровадити до рутинної побудови доріг, нових переходів чи газотранспортних сполучень (хоч і вони реалізуються надто повільно). Ці взаємини потребують важких і непопулярних рішень: у гуманітарній сфері, в історичній політиці, в міграційному законодавстві, у боротьбі зі злочинністю на тлі ненависті. Якщо їх вирішувати старим способом — без бачення, підпорядковуючись шантажу більшості, маніпулюючи нехтуванням — то нічого не вийде. Якщо навіть вийде – то позірно, в тому розумінні, до якого закликають повернутися інтелектуали. У польсько-українських відносинах було надто багато компромісів, гучних фраз, проте менше всього в них було людини як такої.

У відносинах поляків з українцями ідеали гуманізму змістилися далеко поза норму — громадянин, якщо він українського походження, це не той громадянин, що має рівні права з іншими. Громадянську нерівноправність проповідують націоналісти, проте мусять визнавати також наші приятелі: так, в українців Польщі нема й ніколи не було свободи висловлювання і свободи совісті на рівні з громадянами з більшості. У демократичній державі це не може закінчитися добре. Це породжує нескінченний маятник дій і протидій, котрий усе важче врівноважити.

І від 2015-ого амплітуда його коливань зросла в десятки разів.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*