Анастасія КанарськаПОДІЇ№28, 2013-07-14

ВОЛИНЬ 1943

Такої велелюдної і тривалої презентації львівська книгарня «Є», здається, ще не бачила. До кінця її робочого дня тривала ця розмова, яка часто переходила в монологи окремих осіб, котрі аж ніяк не були відкритими до діалогу. Так презентували у Львові український переклад книжки польського історика Ґжеґожа Мотики «Від волинської різанини до операції Вісла». Рецензія на польське видання цієї праці вже публікувалася в «Нашому слові». Український переклад побачив світ цього року у видавництві «Дух і літера» в перекладі Андрія Павлишина з післямовою та науковою редакцією Ігоря Ільюшина.

Світлина Євгена Худзика
Світлина Євгена Худзика

Я не історик, отож воліла б залишити цю дискусію фахівцям. Вважаю, що нам усім слід ушановувати пам’ять померлих та рухатися вперед, враховуючи помилки минулого. Тому я навіть не хочу зупинятися на голослівних, емоційних висловлюваннях із львівської презентації. Тут не складно собі уявити, що так само могло бути, якби якийсь український історик презентував свою працю десь у Польщі. Бо зрозуміло, що у неврівноважених людей виникає шалений спротив, коли їм здається, що хтось начебто звинувачує твою націю в якихось злочинах. Тоді такі люди починають заперечувати. Але це не може ані заспокоювати, ані оправдовувати. Зрештою, тепер уже нічого не довідаємося стовідсотково, бо історія не є однозначною, а множинною, тому нам завжди залишається тільки пом’янути. Натомість історики з холодним розумом і чесними (дай, Боже!) намірами досліджуватимуть далі, бо це – їхнє покликання. Тому я зупинюся на кваліфікованих заувагах до книжки Ґ. Мотики, на які він (як і на ті, які згадувати не хочеться) реаґував стримано й мудро.
Так ось, у книжці «Від волинської різанини до операції Вісла» фахівців не задовольняє вже сама її назва. Історик Леонід Зашкільняк сказав, що він би назвав її «Польсько-український конфлікт 1943–1947 років», адже словосполучення «волинська різанина» є метафорою, а не є визначенням, поширеним в українській історіографії, несе в собі оцінний характер, будучи киванням у сторону публіцистики (при тому Зашкільняк наголосив, що Ґ. Мотика аж ніяк не є публіцистом, а професійним істориком), а словосполучення «операція Вісла» є науковим терміном, тому при порівнянні треба вжити якийсь рівносильний варіант, наприклад, етнічна чистка. Також Л. Зашкільняк говорив про недоцільність застосування такого визначення, як геноцид.
Про це та інше ми розмовляли з перекладачем книжки, професійним істориком Андрієм Павлишиним, через кілька днів після презентації, коли вже емоції вщухли. Перекладач високо оцінив ті фахові запитання, які пролунали на презентації, адже в цьому випадку ми маємо ситуацію нормальної наукової дискусії, коли різні вчені висувають різні арґументи й, можливо, вони мають більше рації, ніж автор. А. Павлишин підкреслив, що найпроблематичнішими в цій дискусії є два моменти: «Один момент – це динаміка того, що в польській історіографії називається „волинською різаниною” і це відтворено в назві книжки, у цій термінології, яка є в українському виданні. Версія, запропонована Мотикою, заснована переважно на матеріалах, підготованих Евою Семашко і Владиславом Семашком у їхній знаменитій книжці, виданій ще на початку 2000-х років. Другий момент – це момент, який стосується оцінки, однієї з оцінок подій на Волині, які кресові середовища послідовно називають геноцидом. І вони наполягають на цьому при підготовці чергових рішень польського парламенту, намагаючись вбити у свідомість якомога більшої кількості поляків, що щось подібне до Шоа євреїв відбулося й там. Тут я розходжуся з Ґ. Мотикою, оскільки він, як на мене, тяжіє до публіцистичного трактування поняття геноциду. Я понад 20 років співпрацюю з Міжнародною амністією, я знаю, що таке геноцид в сучасному світі, які правові параметри цього явища, які юридичні аспекти, які механізми включаються для того, щоб кваліфікувати злочин як геноцид. Скільки би не приймали будь-які парламенти з приводу цього рішень, це будуть лише політичні рішення, які свідчитимуть про погляди і переконання тих, які ці рішення приймають. З юридичної точки зору, кваліфікувати ці злочини як геноцид – це марно. Просто непотрібно, оскільки існують інші юридичні механізми оцінки. Тобто, злочини проти людськості, військові злочини. Цих абсолютно вистачає, бо вони, так само як геноцид, не мають терміну давності. Але в юриспруденції, загалом у праві, прийнято припиняти будь-які провадження, якщо обвинувачені померли. А ті, кого звинувачують у вчиненні злочинів на Волині, вони вже всі давним-давно покійні. Вони або загинули в боях з Червоною армією, або були після війни схоплені, суджені й страчені радянською владою, тобто, не відомо кого ж тепер судити».
Український переклад є авторизованим, публікація видавництва «Дух і літера» повністю відтворює польський ориґінал, хоч ця книжка видається меншою, тут-бо використано інші принципи організації тексту й немає ілюстрацій. А. Павлишин пояснив це тим, що дослідники українсько-польських стосунків уже попеклися на таких зображеннях. Адже багато років символом «звірства» українців було фото начебто вбитих упівцями польських дітей, прив’язаних колючим дротом до дерева, однак потім виявилося, що це світлина дітей, убитих їхньою матір’ю – божевільною циганкою Маріанною Долінською. Таким чином, з усіма іншими зображеннями також треба поводитись обережно. Врешті, фотографії були вилучені через те, що потрібно було б довго працювати з авторськими правами на них, а перекладачеві й видавцю хотілося видати книжку вже цього року, оскільки триватиме українсько-польська суперечка на цьому тлі, інспірована політиками, а ширший загал хотів би дізнатись, про що ж ідеться.
Компромісом з видавництвом було те, що автентичне слово Ґ. Мотики «совєтський» переклали як радянський. Перекладач пропонував його залишити, адже в польській мові також існує розрізнення цих понять. В українській версії воно підкреслювало б більшою мірою антикомуністичний дискурс цієї книжки. Видавцеві йшлося про те, щоб не разити вух східноукраїнського читача, щоб він більш охоче прочитав цю книжку. Натомість, прийнято точку зору А. Павлишина, щоб називати польську міжвоєнну державу другою республікою, а не другою Річчю Посполитою.
Крім того, А. Павлишин розповів, що він, як викладач Українського католицького університету, наполягав на тому, щоб дотримуватися волі митрополита Андрея Шептицького, який «категорично заперечував проти розділення християнських обрядів, проти розділення священиків і церковних приміщень за їхнім обрядом, для яких кожен християнський храм є церквою, кожна духовна особа є священиком, отцем».
У розмові перекладач пояснював: «Я категорично відкидаю вживання в українській мові таких слів, як „костел” і „ксьондз”, які є філологічними кальками з польської мови і, ніби відмежовують нас від римо-католицького християнства, що начебто в нас якесь інше християнство. Воно у нас те саме і Бог у нас один. Просто інший обряд. Але це – речі земні, людські, які аж ніяк не руйнують нашої єдності. Ми повинні прагнути до єдності, а не шукати способів відмежування зі спорідненими вірою братами. Тому я намагався послідовно впроваджувати такі речі. Просто кажучи, що це – латинський храм, чи церква, згадуючи про її обряд, але називаючи її однаковим для Східного та Західного християнства словом. І місце богослужіння, і самого священика. У цій книжці є розкішний, прекрасний розділ про митрополита Шептицького, про його ставлення до цих подій, про його діяльність у ці складні часи. Це – ще одна причина, чому ця книжка мусила з’явитись українською мовою, з’явитися в Києві й з’явитися для загальноукраїнського читача. Так, вона говорить дуже неприємні й складні речі для сучасних українських націоналістів, але люди, які сповідують християнську парадигму, можуть спокійно залишатися українцями, необов’язково поділяючи їхні вартості та їхнє бачення».
Намагаюся сама для себе в усьому розібратися, стишитись. Прикладом для мене, як багато в чому в цьому житті, знову є мій покійний дідусь, греко-католицький священик, який був великим неголослівним українським патріотом, який учив мене читати в п’ятирічному віці польською мовою й тихо молився за усіх по обидва боки кордону, знаючи, що 1943 р. його батька вбили поляки. ■

Поділитися:

Категорії : Події, Волинь 1943