Ян Пісулінський ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-04-21

Основним завданням акції “Вісла” було примусове переселення тієї частини українського населення, яке не виїхало в Радянську Україну, на колишні німецькі землі. Безсумнівно, поряд з українцями були переміщені також поляки – попри те, що у відомих історикам цілях операції не було мови про вивіз польського населення. Однак це підтверджують численні свідчення очевидців, рапорти українського підпілля, звітні документи місцевої адміністрації та апарату безпеки, що зберігаються в державних архівах або в Інституті національної пам’яті.

Треба відразу звернути увагу, що визначення національної ідентичності в реґіоні етнічного польсько-українського прикордоння є складним питанням. Часом це зробити взагалі неможливо. Загальноприйнятим критерієм розрізнення, яким користувалися і місцеві жителі, і державна адміністрація, було віровизнання: римо-католиків уважали поляками, греко- католиків та православних – українцями. Але відоме теж явище, коли нечисленні римо-католики в українських селах просто щодня говорили по-українському і ходили до церкви, а не до часто далекого костелу. Аналогічно на т.зв. Засянні (у селищах на правому, західному березі Сяну), греко -католики звичайно користувалися польською мовою, інколи навіть у церкві співали по-польському (наприклад, у Ґожиці Пшеворського повіту). З іншого боку, під час депортації в УРСР, тисячі людей “переносили метрики” до римо-католицьких костелів, чому досить часто сприяли місцеві священнослужителі. Часто це не робилося, як здавалось би, через кон’юнктуру, тобто зі страху перед виселенням, але було кульмінацією тривалого процесу асиміляції, природного для етнічного прикордоння. Ці люди почували себе поляками, і загроза депортації лише прискорювала прийняте раніше рішення. Однак місцева влада підозрювала, що новоявлені римо-католики тишком підтримували українське підпілля, тому ці люди опинилися в списках переселенців. Не забуваймо, зрештою, що через бажання уникнути депортації багато людей використовувало підроблені польські документи, які в багатьох місцях легко було купити. Для своїх людей такі документи виробляло також українське підпілля.
Часто в різних спогадах можна знайти свідчення, що переселення поляків не обов’язково відбувалося для того, щоб поселити їх на західних землях. Щонайменше в кількох відомих випадках поляки були переселені з віддалених місць у горах чи оточених лісами, щоб забезпечити їм кращий захист. Через це передбачалося, зокрема, переселення всіх без винятку жителів з території на схід від Балигорода. Імовірно, усі вони опинилися не на повернених землях, але в інших селах поблизу. Проте, слід додати, що місцеві поляки часто вже втекли з тих теренів – і там осталися лише бойки. Треба звернути увагу, що армія нерідко депортувала з села всіх мешканців, а потім на розподільчому пункті, разом із співробітниками апарату безпеки, робили перевірку, звільняючи осіб з документами приналежності до польської національності.
Однак факт переселення поляків підтверджують списки для депортації, у яких фіґурують люди польського походжен ня. Як правило, це були польські подружжя зі змішаних сімей, яких – на відміну від депортації до УРСР – також виселяли. Так, у списку переселених осіб з села Поремби бачимо три польські родини (загалом – п’ятеро людей), з Грошівки змушені були виїхати аж 16 польських родин (разом – 79 осіб). Проте, спираючись на дані списків депортованих, не можна визначити масштабу такої практики. Крім того, у деяких списках було вказане тільки віровизнання. Однак навіть ці факти дають нам змогу стверджувати, що переміщених поляків могло бути чимало. Наприклад, серед тих, хто 30 квітня 1947 р. прибув на збірний пункт станції 28- го Піхотного полку, польські сім’ї становили п’яту частину – 25 родин (111 осіб) зі 163 сімей (660 чоловік). У списках, поруч з українцями, вписувано теж фолькс-дойчерів. Біля деяких прізвищ були анотації, де говорилося про членство в Польській селянській партії, що, відповідно, свідчило про їхню національність. Цей факт підтверджується іншими спогадами, зокрема, документами українського підпілля, що свідчили про переселення прихильників цієї партії – наприклад, з Журавиці на Перемищині виселено 7 її членів разом із головою місцевої структури, а також інших осіб, які допомагали польському підпіллю.
Поляки виявилися навіть серед тих, хто потрапляв до Центрального табору праці в Явожні. Причиною цього було найчастіше співробітництво або негайна допомога українському підпіллю. Наприклад, у списку спрямованих до табору для дальшого слідства (затвердженому заступником командувача операційної групи “Вісла”, генералом Ґжеґожем Корчинським), опинився купець Юзеф Чубак з Небещан (польське село в районі Сянока), римо -католик, який “продав велику партію тютюну бандитам”. Михайло Банчик (син Дмитра), який проживав у Бахляві, римо -католик українського походження, як сказано в документах, “давав їжу банді”. Інший, Андрій Цепко з Молодича, нібито поставляв фальшиві документи. Більшість римо- католиків опинилася у списках через постачання харчів підпіллю або через відмову доносити владі про місце розташування підпільних груп.
Насамкінець варто зазначити, що були поляки, які добровільно заявляли про виїзд з українськими сусідами, попри те, що не були включені в переселенські списки. Так, з Гути -Старої на Любачівщині виїхала добровільно полька, а з Ковалівки й Жукова – аж п’ять польських сімей. На жаль, я не зіткнувся з розповідями цих людей, які б обґрунтували таке рішення. Імовірно, виїхати змусили їх близькість, симпатія та бажання жити серед своїх – до того ж, переселенцям обіцяно кращі, німецькі муровані будинки на фермах. Нарешті, ці поляки могли боятися відплати з боку українського підпілля, особливо на такій території, як Перемищина, де під час попереднього переселення такі випадки були частими.

“Наше слово” №17, 24 квітня 2011 року {moscomment}

Поділитися: