Поляки та українці після Волині 1943–44

Ярослав ПристашІСТОРІЯ№27, 2013-07-07

Українське історичне товариство в Польщі (УІТ), Поморська академія в Слупську, Ґданський університет, Український католицький університет у Львові (УКУ), ґданський відділ Інституту національної пам’яті, Музей ІІ Світової війни і місцевий Прибалтійський центр культури (ПЦК) організували у Ґданську 13–14 червня наукову конференцію «Поляки та українці – 70 років після Волинської трагедії».

Директор ПЦК Лавренс Окей Уґву на привітання гостей сказав, що знає про тематику конференції: він сам подібне пережив у своїй рідній Ніґерії. У цій країні після такої трагедії панує амнезія, але «треба говорити так, щоб можна було розпізнати правду, просити пробачення і вибачити, тому що завжди правда посередині», – констатував він.
Голова УІТ, ректор Поморської академії проф. Роман Дрозд на початку зазначив, що метою конференції не є виправдання Волинської різні – бо її не виправдати, – а шлях причин, того, чому «сусід пішов на сусіда», чому цей конфлікт був такий жорстокий. Черговою ціллю є питання, як увічнити пам’ять про жертв і як далі жити після трагедії.
У першій частині конференції «Наростання ворожості» історики говорили про причини й широкий міжвоєнний контекст ситуації на Волині. Проф. Влодзимеж Менджецький з Інституту історії Польської академії наук у своїй доповіді охарактеризував тодішню пору як «знищення старого світу», «занепад авторитету царя». Виникла можливість створення нового порядку й авторитету сили. На Волині в 1917–19 роках відбулася аґрарна революція: селяни зайняли маєтки, вбивали панів, для селян період після 1920 р. був часом волі від панів. Крім того, польська державність на селі на поч. 20-х років не визнавалася, – підсумував науковець. Наступила зміна психологічної свідомості селян.
Проф. Олександр Зайцев (УКУ) говорив, що стратегія польських міжвоєнних політичних сил вела до загострення українського питання в ІІ РП. Польські націонал-демократи стриміли до однонаціональної держави та повної асиміляції українців: ця ідея стала панівною в польському суспільстві. Польський націоналізм вплинув на український націоналізм: у його баченні, держава також мала бути однонаціональною. Оскільки поляків було надто багато, щоб їх асимілювати, то український націоналізм вирішив нівелювати їхню кількість будь-якими засобами. Дослідник згадав про політику дискримінації стосовно українців: на думку професора, така політика Польщі не могла бути головною і єдиною причиною трагедії на Волині, «але це треба брати до уваги, щоб зрозуміти, чому заклики до насильства падали на сприятливий ґрунт», – заявив він і додав: саме почуття кривди багато що вирішувало.
Проф. Анджей Хойновський наголосив, що польсько-український спір залишився для Польщі нерозв’язаною проблемою: доповідач процитував запис з 1935 р. зі щоденника польської письменниці Марії Домбровської: «Польща перекинеться через дві справи – українську й селянську». Хойновський погодився, що варто дивитися на широкий контекст подій на поч. І Світової війни: більшовицька революція та польська адміністрація показала селянам авторитет сили.
Про вплив радянської влади у 1939–1941 роках на жорстокість життя розказував проф. Володимир Баран (Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки в Луцьку). Більшовики витісняли польське населення як національно-класового ворога, а НКВС провів чотири операції виселення.
У другій частині конференції «Один проти одного» проф. Ігор Ільюшин (Київський славістичний університет) аналізував, чому саме 1943 р. почалася антипольська акція ОУН. Після програшу німцями Сталінградської битви стало зрозуміло, що гітлерівці не виграють війни. Прихід на Волинь комуністичних партизанських загонів Ковпака і Сабурова порушили рівновагу сил у реґіоні, тоді також не вдалося порозумітися з поляками. Польща відкинула можливість переговорів про майбутні кордони, а ОУН вирішила витіснити польське населення або фізично його знищити. Проти убивств польського населення виступили члени проводу ОУН Микола Лебідь, Михайло Степаняк, а Роман Шухевич підтримав цю ідею. Почалися напади на поляків на німецькій службі.

Проф. Ґжеґож Мотика ствердив, що «Клим Савур» (Дмитро Клячківський, провідник УПА на Волині й Поліссі) нападом на Парослю-Першу в лютому 1943 р. почав акцію пунктових жорстоких погромів сіл, щоб налякати поляків. Жакерія (селянське повстання – ред.) здійснювалася так, щоб приховати справжню ціль. Жорстокість мала справити враження бунту і вкрити організовану чистку, – констатував Мотика. На конференції проводу ОУН(б) говорилося, що ця акція компрометує організацію, але члени вирішили продовжувати її. Останньою акцією був напад сотні «Вовка» 18 травня 1944 р. на село Бородицю на Люблинщині, коли вже вирішено вести перемовини з польською стороною.
Як ствердили історики, польсько-українського конфлікту не можна було уникнути: причиною була боротьба за Львів і кордони.
Остання частина конференції – «Пам’ять і майбутнє» – була присвячена поглядам на Волинський злочин двох сторін та спробі опрацювати подальші шляхи польсько-українського діалогу.
Начальник відділу освіти ІНП у Ґданську, д-р габ. Ґжеґож Беренд сказав: якщо вже можна було говорити про історію, деякі події викликали шок. Покоління не могли освоюватися з фактами, тому що в народній Польщі перервано натуральний потік передачі інформації.
Журналіст Мирослав Чех пригадав роль кількох осіб, чий авторитет надавав тон примиренню: папу Івана-Павла ІІ, митрополита УГКЦ Любомира Гузаря і Яцека Куроня. Тепер у дискусії чомусь дається перевагу національності публіциста, а не його думкам – наголосив Чех. Щодо поняття «геноциду», то польські суди не вирішили, чи він був; так само в юридичній системі Польщі нема терміну «відплатна акція». Звичайно, історики можуть вживати їх як наукові терміни в історії. Неправдою є, за словами Чеха, те, що щойно тепер почали досліджувати питання подій Волині. Селяни на Волині були змушувані до фізичного знищення поляків, бо ОУН і УПА не була так сильно закріплена, про що свідчать документи в Літописі УПА (нова серія). Боротьба за термін заслоняє основне – жертви: «Мертві не мають національності, національність мають винуватці».
Проф. Ярослав Грицак (Львівський національний університет) зауважив, що нині точиться боротьба не за історичну правду, а за історичну пам’ять, яка важлива для самосвідомості. Він визнає, що на Волині був геноцид. Питання: що з цим зробити? На жаль, зменшується кількість осіб, які прагнуть примирення, тому так важливою є роль історика. За час діалогу тепер дискусія є найгостріша.
Проф. Томаш Стриєк запропонував створити міжнародний колектив для оцінки подій на Волині і встановлення відповідного терміну щодо них.
Професор Ґданського університету Тадеуш Сухарський вважає, що цензура не обмежувала волинської тематики. Про це у своїх творах писали Мельхіор Ванькович, Єжи Стемповський, Юзеф Лободовський, Станіслав Вінценз; Влодзимеж Одоєвський створив подільську трилогію, але, наприклад, тепер Станіслав Сроковський порожню пам’ять заповнює надмірним насильством.
Голова ОУП Петро Тима звернув увагу, що бракує громадянського підходу до волинського питання, весь спір став надмірно етнічним.
Публіцистка Боґуміла Бердиховська вбачає, що існують сили, які заперечують дотеперішній діалог. Вони весь час чигають, щоб не забути кривд: так, немовби нічого не відбувалося в наших взаєминах. Головним є гідне вшанування жертв, а не торгування, – вважає відома публіцистка. Щоб не зупинити процесу примирення, треба дати час на дослідження та осмислення проблематики.
Дискусії й суперечки показали, що тема – дуже емоційна. Ще стелиться довгий шлях до примирення, проте не можна зупинятися на цій путі. ■

Поділитися:

Категорії : Історія