Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №18, 2020-05-03

Вшитки поляки повинні биті вояками, а вшитки русини повинні биті, як за часів Хмельницкого, козаками” – Адам Міцкєвич.

Колі повертают мої дитячи роки – памятам все, што старше поколіня в моїй родині і не лем повідало, што іх родиче, дідове (конец ХІХ ст. і поч ХХ ст.), колі малі повісти ким вони є, повідалі – русин, бо барже било воно привязане до слова русин, а менше лемко ци українец. І колі гнеска читам історію України – признаю тоту рацію.

Тот погляд визнают ціж середовища тзв. кресовяків, котрим барже подабат ся називати нас, мешканців передвоєнной Польщи, русинами як українцями. Нераз єм то чув на стрічах з нима. Але думам, вони то кус вживают, штоб повернути минули часи, то є реляції: шляхтич, богач, поляк – русин бідний, неписьменний, селянин.

Ми, по правді історичній – русини, лем Московія нам тоту назву не лем вкрала, а зопсула. Те наше русинство єднало нас по правді до акції “Вісла”. Так што до 1947 рока історичні русини билі і в Криниці, в Горлицях, у Львові та по цілій Західній Україні. А колі іщи барже глибше войдеме в історію України – то і козаки чулі в собі тото русинство, котре било по правді вспільне для цілого нашого народу. Так што козаки лемкам не чужі і іх історія то ціж наша історія. І в тій історії є ціж Адам Міцкєвич, котрий записав ся під конец свого житя в ряд козаків.

В 1853 році почала ся Кримска війна, котра вказала не лем слабіст царской армії але цілий, опізнений до Європи і сьвіта, стан царской Росиї. Де кріпак – селянин мав часто гірше житя од невільника. В тій війні бралі участ козаки по обох странах. Хоц я хцу барже вказати тих козаків, котри воювалі по страні ангельско-французко-турецкой коаліції.

Хто з нас не знає наши пісьні, де є ріка Дунай: “Дунаю, Дунаю…”, “Іхав козак за Дунай…” та інші. Часто іх сьпіваме на забавах, весілях, ватрах ци гостинах. А чом, таж Дунай не плине през Лемковину та Україну? Хоц треба ту підкреслити, што Дунай – то ріка, котра плине през найвеце держав Європи. На те, што Дунай став теж нашом ріком – мало вплив, што там жилі наши люде. А головні тоти наши люде – то козаки. Колі цариця Катерина знищила Січ, козаки пішлі до султана. Султан знав, што козаки то найліпши вояки, котри не раз на своїх чайках здобувалі міста Криму та підходилі під сам Царгород – Істамбул. Длятого султан приняв козаків та дозволив ім збудувати Січ над Дунайом. І так в історії маме задунайских козаків.

Вертайме до Кримской війни. По страні той коаліції проти Росиї бив ся козацкий корпус в турецкой армії, котрий складав ся з двох полків козаків (по 1400 шабель) під командуваням генерала Михайла Чайковского (Садик-паші). Тот генерал бив зо славного козацкого роду (його мати била внучком гетмана Івана Брюховецкого). Він хтів при помочи європейских держав і Туреччини визволіти ціж Україну.

В січні 1854 рока почало ся формуваня першого козацкого полку. Створіня козацкого корпусу помагав англійский лорд Дюблей Стюарт. Командуючий турецком армійом бив барз задоволени з козаків, так што од разу переслав рапорт до султаньской канцелярії на створіня другого козацкого полку. В полку отамана Чайки (так він називав себе медже козаками) свято дотримували ся козацки традиції, мовом била україньска. М.Чайковский отримав од султана титул Міріміран Паші, котрий зазвичай надавав ся кошовим Задунайской Січі. Козакам передано давний прапор Петра Дорошенка з півмісяцьом і зьвіздом на червоним полі і золотим хрестом на срібним кольорі. Тот прапор бив урочисто посвячени Константинопольским патріархом. В полку билі ціж з історичних сотні – задунайскі запорожці (Сірківска і Джереліївска сотня) і кубаньскі козаки (єдна сотня). Тоти козаки ся розславили в розвідках, де ціж добрі воювалі шабльом, што самі турки називали іх „оком, ухом і спритом”. Англійский полковник Сіменс, котрий обзерав козаків в бою, так повідав: „Штоб мати сьвідоміст як воюют козаки, треба іх видіти в бою – „на полі бою показуют допіро чого вони вартают”.

Він бив сьвідком того, як штири сотні заводових – реєстрових козаків і три сотні нереєстрових, далі собі раду і змусилі до втечи кілька разів векши сили росийских гусарів і доньских козаків. В іншим бою шістдесятьох трьох козаків веце, як три години не далі московским війскам під командом генерала Ушакова і полковника Сазонова в силі чотирьох батальйонів піхоти і десятьох полків кавалерії з артилерйом перейті берег коло Тульчі. Козаки, як перши на лінії армії турецкой, перши занялі Бухарест, а Михайло Чайківский став комендантом міста. З тих сотні втікало ціж барз дуже дезертерів з московской армії. Найвеце дезертерів било з київской губернії. Так што, як повідают: свій до свого тягне. З Польщи прибив як добровольец навіт козак з гетманьского роду Виговских. З Бухаресту козаки перешлі в Браїлу, а потім, колі занялі Добруджу, вошлі на лінію ріки Серет.

Тепер поверну в страну польской історії. В тим часі, по тзв. третім розбйорі, Польщи не било на карті-мапі сьвіта. Вшитки польски сили, організації ци прости люде мріялі о вільній Польщи. Глядалі вони всяди різних доріг до польской свободи. Іщи на початку творіня першого козацкого полку польскі еміграційні кола в Парижі, на чолі котрих бив князь А. Чарторийский, розпочалі ся шалені інтриги проти Михайла Чайковского. Знаючи, што Чайковский мав в другим козацким полку ціж поляків, учасників лістопадового повстаня, польска аристократія почала вимагати од турецкого уряду, штоб бив командиром другого полку Володислав Замойский, близкий князя Чарторийского і штоб той полк бив під володіням Англії. Штоб розвязати тот конфлікт медже Чайковским і Замойским – од польского еміграційного уряду бив висланий не хто інший як Адам Міцкєвич.

Колі приїхав до козаків – взрів іх перфекційну організацію і дисципліну та талант не лем війсковий Чайковского. Штоб підтримати козаків – записав ся в реєстр добруджских козаків, а докладні в Джереліївску сотню під командом внука славного кошового Задунайской Січі – Михайла Ляха.

Потім Міцкевич написав ліст до Парижа, в котрим бив його спротив до творіня польского полку на кошт Англії. Він вірив в козаків і в те, што переконат польску еміграцію, што в інтересі поляків є воюючи козаки за волю України.

На жаль, Адам Міцкєвич несподівано помер та його симпатію до русинів заперла смерт. Думам, што треба про те знати і памятати для нашой історії русинів-українців. А як іщи подумаме, што Міцкєвич як дзецко найперше бив хрещений в білорускій церкві, а потім в костелі, то тим барже можеме достерігати його всхідню симпатію. А знаме до того, што його найвекший твір письменничий “Дзяди” має місце акції в православній капліці на цмінтері в Білорусі.

Але то юж інша історія…

Текст написано говірком села Нова Весь

Використано ціж інформації з газети «Високий замок». – 2007 за 11 серпня.

Фото надане автором статті

Поділитися:

Категорії : Історія, Лемки, Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*