Польсько-українські дискусії в Києві: «Нам не вистачає емпатії»

Ольга РусінаПОДІЇ№13, 2018-04-01

Як сьогодні відбувається практично кожна польсько-українська публічна дискусія? Найчастіше – з вимушеними спотиканнями на темі актуальної політичної ситуації та історичних суперечок. Київський центр Українського католицького університету і Центр досліджень визвольного руху організували в лютому зустрічі під назвою «Рецидиви несвободи. Зміни польської політики пам’яті», для яких ця тема стала наріжним каменем.

До Києва приїхали журналіст Павел Боболович та директор Центру міжнародної співпраці м. Любліна екс-президент Фонду «Солідарність», екс-заступник глави МЗС Польщі Кшиштоф Становський; їхніми співрозмовниками були історик та медіаексперт Роман Кабачій і дисидент, діяч українського єврейського руху голова Асоціації єврейських громад України Йосип Зісельс. Обидві розмови модерували також українські журналісти: Ірина Штогрін з «Радіо Свобода» і Сергій Стуканов з Громадського радіо.
У контексті польсько-українських відносин закономірні теми, що підіймалися на обох зустрічах, – новелізація закону про Інститут національної пам’яті з польського боку, реакція України, Ізраїлю та інших країн, політика уряду «ПіС»; тут, безперечно, польські спікери знаходилися в складнішій позиції, оскільки, як зазначив після першої дискусії Роман Кабачій про свого співрозмовника Павела Боболовича – він як «представник польського боку» мусив відповідати і за ультраправий рух у Польщі, до якого не має відношення.
Серед аудиторії, втім, не було осіб, що підтримували б крайній песимізм голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича в цьому питанні (який заявив, що останні законодавчі ініціативи Польщі зупинять діалог щодо історичних питань), і події останніх кількох років доводять, що «залишити історію історикам» не виглядає можливим.
Частково через те, що разом з цим ми залишаємо її політикам, – як пояснював Роман Кабачій на першій зустрічі, польський ІНП – дуже велика структура, з бюджетом у 20 млн. доларів, а зараз вона значною мірою знаходиться під впливом держави і схиляється до пропаґандистського русла. Діяльність істориків в Україні натомість, передовсім університетська, і те, що пишуть та видають історики, у набагато меншій мірі є надбанням публічності, ніж у Польщі. Відтак виходить велика нерівномірність і в засобах, і у сферах впливу.
Павел Боболович зазначив, що для нього новий закон про ІНП є ознакою глибших проблем. Зокрема у складі комітету, який працював над текстом закону, було двоє експертів: Володимир Осадчий і Чеслав Партач. Перший переїхав з України до Любліна і є в Польщі великим критиком України; другий – відомий своєю поїздкою до окупованого Криму на організовану Росією конференцію.
Кшиштоф Становський пояснив, що влада «ПіС» намагається будувати позицію Польщі в конфлікті з іншими. І це не стосується лише України: конфлікти з Німеччиною, США, Європейським Союзом загалом, Ізраїлем не роблять тут польсько-українських відносин унікальними чи винятковими.
«Треба продовжувати діалог. Якщо ми приймемо цей консервативний тренд і станемо в позу – хто ви такі, ви зробили стільки злочинів проти нас, – ми увійдемо в дійсно серйозний конфлікт», – зазначив він.
Видається, що часто-густо теперішні польсько-українські дискусії проходять за схожим сценарієм: позитивно та обнадійливо у 90%, хоча завжди випливе питання про те, «хто скільки кого вбив», але і тут аудиторія переважно доходить до порозуміння. Схожа ситуація була на львівській презентації книжки Вітольда Шабловського про Волинь, де чоловік із зали під кінець зустрічі почав питати журналіста про злочини поляків щодо українців; на зустрічі Павела Боболовича та Романа Кабачія одна зі слухачок – також наприкінці обговорення – запитала, скільки українців вбили поляки і «чи не час нам припинити вибачатися». Очевидно, у подібні ситуації потрапляють й українські спікери, коли приїжджають до Польщі.
Павел Боболович сформулював думку, що в тій чи іншій мірі була лейтмотивом обох дискусій: «Нам усім не вистачає емпатії. Коли я був на Майдані або пізніше на фронті, редактори телефонували мені і казали: „А запитай, яке вони мають ставлення до Волині”. Тут падають Гради, а я буду питати: „Хлопці, що ви думаєте про Волинь”?».
Роман Кабачій у коментарі для «Нашого слова» зазначив, що вже те, наскільки багато приходить слухачів на ці (у певному значенні «вузькопрофільні») дискусії, – важливий показник.
«Мені видалося, що чимало людей вже набагато краще обізнані в польсько-українських стосунках, ніж приміром це було 2003 р., коли вперше голосно була піднята тема волинської трагедії. Хоч деякі речі, які для мене є очевидними, треба пояснювати на пальцях навіть тим, хто проявляє значне зацікавлення. Зараз мені видається головним проговорювати певні речі, які розставлятимуть крапки над «і» й прояснюватимуть, що і чому власне відбувається, наскільки це серйозно, а наскільки штучно».
Інша ж думка про те, що все, що відбувається між поляками та українцями, – лише «рука Кремля» і насправді ніщо не може розсварити двох сусідів, може погіршити ситуацію так само, як і крайній песимізм. ■

Поділитися:

Категорії : Україна-Польща, Події

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*