Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-11-11
{mosimage}
Подія, яка відбулася в Польщі 31 серпня 1980 р. – підписання історичних Серпневих порозумінь, у результаті яких народився профспілковий рух “Солідарність”, дала початок новій геополітичній реальності в Європі. Візьму на себе сміливість твердити, що в тому, що Україна прийшла до незалежності мирним, еволюційним шляхом, без кровопролиття, є частка польської “Солідарності”. Вона утвердила тодішніх українських політиків у переконанні, що еволюція в політиці – це реальність. І застерегла владу, що не можна іґнорувати очікувань спраглої волі нації. А про те, що українці прагнули свободи, свідчать понад 90 відсотків голосів, відданих 1 грудня 1991 р. в референдумі за незалежність.
Виходячи з українських інтересів, принаймні круглі дати утворення “Солідарності” мали б відзначатися в Україні на державному рівні. Проте цього ніколи не робилося. Якщо не рахувати участі президента України Віктора Ющенка у відзначенні в Польщі 25-річчя “Солідарності”. Дивним було б очікувати, що під час нової “оптимізації” історії хтось з українських державних чинників перейметься роллю польської “Солідарності” у проголошенні Україною державної незалежності. Тому відзначення 30-річчя утворення “Солідарності” відбулося в Україні по суті на громадському рівні. Хоч з польського боку організатором заходів був Польський інститут у Києві.
Центральною подією заходів було відкриття 15 жовтня в приміщенні Київської міської ґалереї “Лавра” виставки під промовистою назвою “Шляхи до свободи: через “Солідарність” до Європи”. І хоч виставка фотодокументів, присвячених народженню “Солідарності”, проїхала всю Європу, проте на теренах колишнього СРСР у повному об’ємі вона презентувалася вперше. Правда, ряд експонованих світлин кияни вже могли бачити п’ять років тому. Чи випадково, що виставка свій хід просторами колишньої імперії починає від столиці України, яка нині переживає складний момент? На виставці виразно показано, що чергове обмеження людських прав та свобод, чергове закручування гайок, чергове намагання ощасливити населення “новими соціальними стандартами” підняло поляків на повстання проти режиму.
Під час відкриття виставки в Києві перебували два колишні активісти “Солідарності”, її співзасновники: соратник Леха Валенси, учасник історичного “круглого столу”, колишній депутат польського парламенту Боґдан Ліс та колишній депутат польського парламенту, один з ініціаторів страйку на Ґданському суднобудівному заводі, з якого народилася “Солідарність”, Єжи Боровчак. Проте їхнє перебування в Києві не зводилося тільки до участі у виставці. Мали вони зустрічі зі студентами, з колишніми правозахисниками, з громадськістю. Були теж учасниками чергової зустрічі в рамках проекту “Європейський досвід: Польща”, який тривалий час спільно проводять київська книгарня “Є” та Польський інститут у Києві.
Тема дискусії з участю Б. Ліса та Є. Боровчака, що відбувалася 15 жовтня 2010 р.: “Солідарність є: польський та український досвід суспільних рухів опору”. З українського боку учасниками цієї дискусії були Євген Сверстюк та член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович, які мають теоретичні осмислення феномену “Солідарності”. У дискусії взяли участь, на жаль, тільки як “вільні голоси з місця”, колишні українські парламентарі Богдан Горинь та Олесь Шевченко, які, ще будучи опозиціонерами, практично формували ґрунт для нових українсько-польських взаємин. Багато в тому плані працював також і В’ячеслав Чорновіл, проте його дружина, Атена Пашко, чомусь обмежилася тільки згадкою, що він зустрічався з Лехом Валенсою і мав від нього нагороди…
А що стосується теми зустрічі в книгарі “Є”, то нині в Польщі з одного боку є приклади розуміння на громадському рівні нинішніх проблем та прагнень українців, намагання допомогти їм, а з іншого – часто про те, що нині відбувається в Україні, говориться, що це класичний демократичний процес… Та коли є заяви, що політика Польщі не повинна псувати її стосунків з Росією, то важко очікувати відкритої солідарності з Україною. В основі позиції офіційної Варшави лежить економіка, залежність від російських енергоносіїв.
Учасник дискусії в книгарні “Є” Б. Ліс згадав, що керівники країн так званої соціалістичної співдружності боялися експорту “Солідарності” до своїх країн. І, як наслідок, відбувалася “зачистка” всіх, хто міг би пропаґувати в Україні ідеї “Солідарності”. Найяскравіший приклад – провокація, а згодом арешт 1981 р. Михайла Гориня. І тут не стільки йшлося про експорт “Солідарності” як альтернативної профспілки, скільки про експорт “заразливого прикладу”, що під тиском народу влада може піти на поступки його домаганням. І хоч тодішня преса в СРСР ганьбила, як тільки вміла, утворення “Солідарності”, називаючи цю подію та страйки, що їй передували, “змовою американського імперіалізму та Ватикану” (такий тон був у пресі в Україні ще в 1987-88 рр., коли “розпинали” М. Гориня та В. Чорновола за їхнє “Інтерв’ю з- під поли”), галичани не вірили тим “поясненням”. Мені доля подарувала унікальну нагоду навчатися в той історичний час у Львові, тому хочу сказати, що не лише колеґи зі студентської лави, а й численні мої знайомі -львів’яни дуже цікавилися подіями в Польщі, бажали полякам перемоги. Оскільки я мав змогу вільно їздити до Польщі, то всі вони просили привозити їм найсвіжіші номери польських газет. І кожна зустріч зі знайомими була тоді обміном новинами з “польського фронту”.
Особливо гостро в СРСР було сприйняте Звернення І з’їзду “Солідарності” до працюючого люду Східної Європи (від 8 вересня 1981 р.). Тодішній генсек КПРС Леонід Брежнєв назвав це звернення “небезпечним і провокаційним документом”, у всьому СРСР організовувалися збори робітників для публічного осуду цього звернення. У тому ряді не стала винятком і Львівська політехніка, в обчислювальному центрі якої я тоді працював. Повернувшись зі “зборів”, на яких “одноголосно” було засуджене звернення “Солідарності”, люди відверто глузували, мовляв, хоч би дали прочитати, що там написано в тому зверненні, а щойно тоді могли б від нас що небудь вимагати… Якщо дивитися на цю подію з перспективи часу, то можна твердити про солідарність українського суспільства з польською “Солідарністю”, про пасивний рух опору – він був у настроях і помислах. А згодом переріс у рух чину, в активний опір – спочатку відбувалися велелюдні маніфестації, а далі і страйки з політичними вимогами в 1988-89 рр., коли на політичній арені в Україні появилася організована опозиція. Проте солідарність з польською “Солідарністю” – не лише галицький феномен. Близький мій приятель часів молодості Юрій Рудавський розповідав, що київські науковці також активно цікавилися подіями в Польщі, бажали полякам перемоги.
І хоч тоді, коли народжувалася в Польщі “Солідарність”, не було прямих контактів між польською та українською опозицією, проте твердження деяких учасників дискусії, що не можна говорити про польсько -українську солідарність, вважаю несправедливим для сотень тисяч, а може й мільйонів українців. Тим паче, що за словами Є. Боровчака, польські опозиціонери знали з радіо “Свобода” про політичні арешти в Україні та інших республіках імперії. Для них це був знак, що Польща не сама бореться з системою, що за залізною завісою живе дух свободи. Колишній політв’язень М. Маринович сказав, що відлік часу до реальної свободи треба вести від моменту обрання краківського кардинала Кароля Войтили папою. Тоді не було сумніву, що ця подія приведе до падіння радянської імперії. Надія на зміни появилася після тріумфального приїзду папи римського до Польщі в червні 1979 р.
За словами відомого громадського діяча Б. Гориня, хоча хвилі утисків та відлиг у Польщі та в Україні починаючи з 1945 р. були синхронними, проте були й відмінності. У Польщі інструментом гуртування нації була Церква, у той же час в Україні вона була потужним русифікаторським інструментом. А що стосується політичних систем, то справжнім господарем в обох країнах не була правляча комуністична партія, а КДБ, у чиїх руках члени партії були маріонетками. Б. Горинь наголосив, що під час його історичного перебування в Польщі 1989 р. усі польські партнери казали, що республіки СРСР можуть прийти до незалежності лише еволюційним шляхом. Еволюція в політиці – це праця словом. Тому в Польщі і до 1980 р., і після введення воєнного стану 13 грудня 1981 р. активно створювалися підпільні друкарні. В Україні вони не набули масового поширення. І не тому, що не було розуміння цього питання, а тому, що події від середини 1988 р. розвивалися дуже стрімко. В Україні не було також підпільних університетів, які б готували наперед кадри для постколоніальної доби.
Горинь теж відзначив симптоматичність того, що нині в Україні владу схопив Янукович так, як свого часу, після введення в Польщі військового стану, зробив це генерал Ярузельський. Це рух у минуле – щораз частіше заявляють і політики, і публіцисти. Щораз частіше говориться теж про потребу формувати громадський рух опору. У ході дискусії в книгарні “Є” ставилося питання, чи можливе в сучасній Україні таке явище, яким була “Солідарність”. Гості з Польщі вважають неможливим утворення руху на зразок “Солідарності”, оскільки її народила рівність у бідності 90 відсотків суспільства, а нині соціальне розшарування суспільства надто велике. Проте професор Мирослав Маринович вважає, що солідарність народжується не в бідності, а в любові. Хоч період моральної кризи, який нині переживає Україна, не може бути часом любові, однак правдою є й те, що інколи події розвиваються всупереч теорії.
“Наше слово” №46, 14 листопада 2010 року {moscomment}
