Тетяна Данюченко ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2020-03-29

В буденному житті людина радить собі сама, держава, по суті, потрібна їй лише у позаштатних умовах: навести справедливість, захистити під час небезпеки, врятувати в разі екстреної ситуації. Виявилося, що з останнім Польща впоратися не може – це чітко показала ситуація з коронавірусом, який став стрес-тестом для держави.

Стрес-тестування – це випробування будь-якої системи для визначення меж стійкості в умовах перевищення меж нормального функціонування. Так-от, Польща  цей тест не пройшла. Ззовні стійка європейська країна виявилася досить хиткою конструкцією, яка лишає своїх громадян сам на сам з небезпекою. Реалії, про які заспокійливо звітують в телевізорі, дуже відрізняються від медичних ситуацій зі справжнього життя.

Моя історія виглядає дуже типово: я тиждень хворіла, кашляла і мала високу температуру, але так і не отримала медичної допомоги. Також я не отримала чітких інструкцій “що мені робити” та не була протестована на коронавірус. І я не єдина, таких історій по всій Польщі сотні.

У понеділок у мене почався кашель і гарячка, температура була вище 38 градусів. Нежитю не було, боліла голова і морозило (це був тільки початок, морозити мене буде ще тиждень). Я випила ібупрофен (пізніше з’явилася інформація, що при коронавірусі його пити не можна) і залягла вдома, благо, в Польщі вже на той час прийняли можливість працювати віддалено. Але працювати мені не довелося. Температура росла, збиватися не дуже хотіла, я побачила на термометрі навіть 39.5, приєднала інше жарознижувальне – парацетамол, дні злилися з ночами, я майже не їла, втратила 4 кг, інфекція опускалася вниз, дихати ставало все важче. Водночас я намагалася отримати медичну допомогу. Але за тиждень так її і не отримала.

Я дзвонила: на інфолінію NFZ («Національний фонд здоров’я»), до державного санепіду, до повітового санепіду, в інфекційну лікарню, в свою поліклініку, в швидку, в чергову лікарню. Дзвонила багато разів, іноді по 40 хвилин слухаючи музику, іноді мене скидали (“ви 50-та в черзі”) з обіцянкою передзвонити і не передзвонювали, а до місцевого санепіду я взагалі так і не змогла додзвонитися. А якщо кудись і додзвонювалася, то медики або плуталися, або говорили зніяковіло “не знаю”, або щось протилежне одне одному.

Лікар з поліклініки, почувши про мої симптоми, відмовився йти до мене додому, довго розпитував, де я працюю, чи спілкуюся там з українцями, які приїхали з України, а потім сказав, що передзвонить. Телефонував так кілька разів, в результаті сказав збиратися, за мною їде спецтранспорт –  я лягаю в інфекційну як підозрювана на коронавірус. Після запитання, а як мені бути з донькою –  знову зупинка, мовчання і… “я вам передзвоню”. Передзвонив і сказав, що ми в карантині на два тижні, сидіть вдома, пийте жарознижувальне, а як буде гірше, телефонуйте в швидку.

Гірше мені, звичайно, стало. Але в швидкій сказали, що в мене звичайний грип і дуже обурилися, чому це лікар не прийшов мене оглянути. Якщо мені дуже погано, то вони можуть мене забрати до лікарні, але там черги по 7 годин, тож краще б я зверталася до поліклініки. У поліклініці переляканим і стурбованим голосом сказали, що лікарів немає (де вони?), але щоб я ні в якому разі не приходила, бо може ж я заражена. У інфекційній лікарні мені сказали, що як хочу, то можу приїжджати, але тоді вже точно буду вважатися особою, яка контактувала з хворими, та й черга на огляд і тестування 10 годин. У черговій лікарні сказали, що не поїдуть за мною, бо я в стані сама ходити ногами, нехай би приїхала сама. Санепід все так же загадково мовчав, а інфолінія взагалі нічого не знала. Ні в кого довідатися було не можна: чи перебуваю я у коронавірусному карантині і не можу виходити з дому під загрозою штрафу в 5000 злотих? Чи в карантині, але такому, не дуже карантинному, і якщо треба, то спокійно можу поїхати в інфекційну на трамваї?

Добре, що ця історія скінчилася добре. Мій організм таки поборов температуру через тиждень, а кашель сам перейшов із задушливого в звичайний набридливий. Судячи з того, що ніяка соціальна служба не хоче перевірити, чи маю я продукти, а медиків не обходить, чи маю я ліки, щоб лікувати кашель – то я не в коронавірусному карантині. Але я продовжую тримати обсервацію, бо зрештою нікому не відомо – чим таки хворію і чи не розповсюджу інфекцію далі. Бо якщо держава не відповідає ні за що –  відповідальною мушу бути я.

Державна польська медицина і так жахлива, всім відомі черги до лікарів по півроку, коли вони вже, може, й не потрібні. Але в умовах екстреної ситуації в системі взагалі наступив хаос, підвищуючи летальність і так небезпечного коронавірусу. Люди не зможуть отримати медичну допомогу не лише в реанімаціях, бо там немає місць, а ще далеко на підступах до них, бо не зрозуміють, як їм діяти, не зможуть додзвонитися до лікаря, не отримають поради і будуть розповсюджувати вірус далі.

Як, на мій «хлопський» розум, мала б діяти держава? На випадок будь-якої позаштатної ситуації вже мати чіткі інструкції, як будуть працювати всі служби. Спостерігаючи з початку року за епідемією в Китаї, розробити додаткові інструкції на випадок приходу коронавірусу в Європу. Провести навчання серед лікарів, підготувати операторів на інфолінії, закупити маски та засоби захисту для лікарів, а також експрес-тести і тестувати день і ніч, день і ніч усіх підозрюваних на коронавірус. Вже доведено, що лише тестування якнайбільшої кількості людей зменшує кількість заражених. Натомість в цьому хаосі, що наступив, ніхто з лікарів нічого не знає, одні зі страху біжать з роботи, другі бояться оглянути хворого, щоб не наразитися самим на небезпеку, треті дають настанови, які суперечать рішенням четвертих, і так далі, і тому подібне.

Поділитися: