проф. д­р габ. Богдан Гудь, директор Інституту європейської інтеґрації Львівського університету ■ ІСТОРІЯ ■ 2008-10-10

Починаючи від середини 30их рр. ХХ ст. польські уряди проводили на Волині низку заходів, спрямованих на ліквідацію політики нормалізації українсько польських стосунків волинського воєводи (з 1928 р.) Г. Юзефського. Підкреслимо, що на місцях її бойкотовано практично з 1935 р., тобто відразу ж після смерті Ю. Пілсудського. Ситуація загострилася в останні роки існування ІІ Речі Посполитої, коли замість Юзефського волинським воєводою став генерал А. Гауке-Новак (квітень 1938 р.). Під його керівництвом місцева польська адміністрація, військо й поліція впроваджували в життя засади “нової” урядової політики на Волині, сформульованої у “Політичній програмі державної політики Польщі на Волині” (затверджена Міністерством внутрішніх справ Польщі в лютому 1939 р.)¹. Її суть добре передають слова одного з ідейних противників Г. Юзефського, ендека К. Грабика, який вважав, що для забезпечення у Волинському воєвідстві польських державних інтере сів слід посилити військове і цивільне осадництво, у державних установах зробити обов’язковою лише польську мову, замінити кирилицю на латинський алфавіт, запровадити польську мову в православних церквах, ліквідувати окремі українські школи тощо².

Передбачувані наслідки подіб ної політики влучно сформулював Г. Юзефський у спеціальному “Меморіалі”. “Нові елементи тієї політики, – писав колишній волинський воєвода, – з наростаючою силою будуть діяти в напрямку формування ненависті до всього, що є польським. Ставлення до православ’я, яке стало […] переслідуваною вірою, […] ставлення до вчителів, залежних від війська, тенденції до виразної полонізації в шкільництві, усунення і так малої жменьки українців зі своїх посад (у державних установах), дуже дошкульна для української людності політика розподілу землі, акцентування становища пануючої нації щодо тієї (української – Б.Г.) людності – усе це в умовах життя на Волині мусить допровадити до змін, дуже для нас небажаних і некорисних. Якщо ж візьмемо до уваги атмосферу боротьби зі всім, що є українським, котру створюють певні чинники, то ситуація набирає ще похмуріших барв… Навіть для найбільш пересічних людей повинно бути ясним, що певний мінімум толерантності не можна відкинути без того, щоб не викликати згубних для держави наслідків. Позиція ненависті до всього, що є українським, породжує зі сторони української людності ненависть до всього, що є польським” (підкреслення наше – Б.Г.)³.
Однак навіть це виразне застереження людини, яка добре зналася на польськоукраїнських стосунках, не було взяте до уваги ні у Варшаві, ні місцевими військово політичними колами Волинського воєводства. В останні п’ятнадцять місяців перед вибухом ІІ Світової війни на зміну ліберальній політиці державної асиміляції українського населення, яку проводив Юзефський, прийшла народовська концепція “якнайтіснішого з’єднання Волині з рештою Польщі” шляхом полонізації всіх найважливіших сфер суспільного життя⁴. Головні засади першого етапу “нової” політики були сформульовані на засіданні групи польських парламентарів із Волині 13 лютого 1939 р. сенатором Т. Ґедройцем і воєводою А. Гауке-Новаком. “Польська людність, – зазначав перший з них, – стала почуватися господарями цієї землі… Римо католицькі святині, відібрані загарбницькими урядами, повинні бути ревіндиковані”. Наступним кроком, на думку ГаукеНовака, повинно було стати припинення українізації Православної церкви та її “поступова полонізація”⁵. На дальшу ж перспективу, за словами директора департаменту віросповідань Міністерства релігійних віровизнань і громадської освіти Г. Дунін Борковського, ставилося завдання посилення всюди, де тільки можливо, експансії польської культури, а також цілковита полонізація “…Поліського воєвідства… і трьох північних повітів Волині”⁶.
Ревіндикаційна акція проводилась під гаслом повернення Римо католицькій церкві відібраного у неї майна і людських душ. Її апогей припадає на 19371939 рр., коли польська поліція і Корпус охорони пограниччя розпочали кампанію тиску і погроз щодо місцевого православного населення з метою “навернення” його на римокатолицьку віру, а також нищення православних церков і каплиць, трактуючи їх як чинник “…антидержавної аґітації для попів і комуністів”⁷. Що ж до методів здійснення цієї “місіонерської місії”, то, на думку польського релігієзнавця В. Мислека, у ході “ревіндикації” як церковного майна, так і душ віруючих “місіонерами” з КОП неодноразово “порушувався закон, здійснювалася наруга над людьми, застосовувалися по суті середньовічні нелюдські засоби й методи”⁸.
На сьогодні між українськими і польськими дослідниками й далі точаться суперечки про загальну кількість замкнених чи зруйнованих православних святинь та католиків неофітів. Щодо других, то відомо, що, апелюючи до польського походження багатьох православних, за допомогою т.зв. руху “шляхти заґродової”, який діяв під патронатом Римо католицької церкви, поляками планувалося зробити майже 1 мільйон населення “східних кресів”. На ділі, за даними Т. Снайдера, кількість “навернених” на римокатолицьку віру на Волині не перевищувала 6 тисяч осіб. А. Л. Сова подає цифру 10 тисяч, натомість Г. Матвєєв вважає, що навернених на католицизм було понад 12 тисяч⁹. Стосовно ж підрахунку відібраних у православних або знищених церков, то справа тут виглядає більш менш зрозумілою, однак теж не цілком однозначною. Так, Я. Грицак, підкреслюючи, що репресії проти Православної церкви на північно західних теренах Польщі були найгострішими, вважає, що в ході “ревіндикації” було знищено близько 200 церков, а наступні 150 були передані римокатоликам¹⁰.
“Ревіндикаційна” (інакше – “конверсійна”) кампанія, без сумніву, зробила величезний вплив на зростання антипольських настроїв волинських українців. Разом з чинниками соціального характеру згадані події витворили свого роду “міну сповільненої дії”, яка за сприятливих обставин вибухнула зі страшною силою. Подібний розвиток ситуації передбачала, зокрема, польська письменниця М. Домбровська, яка 12 квітня 1938 р. занотувала в своєму щоденнику: “Здається, що з ним кінець (йдеться про Г. Юзефського). Бідна Волинь. Залишаться на ній тільки Гриньки, про які почули в Європі (в грудні 1937 р. 35 родин із села Гриньки Кременецького повіту під брутальним тиском місцевого відділу КОП змушені були перейти на католицьку віру – Б.Г.), і військо в ролі польських хрестоносців, які пострахом і підкупом навертають з православ’я на католицизм. Морально – мерзенність, політично – клінічна дурість, помилка, за яку Польща тяжко платити буде (підкреслення наше – Б.Г.)¹¹. Тому важко погодитися з професором Т. Снайдером, що наслідки “ревіндикації” відіграли друго або навіть третьорядну роль у волинській трагедії часів ІІ Світової війни¹². На нашу думку, значно ближчим до істини був львівський історик Юрій Киричук, який вважав, що події на Волині 1943-1944 рр. мали “певний відгомін давніх середньовічних релігійних воєн”, позаяк активну участь у них відіграло православне духовенство, яке виступало не лише в ролі ідеологічного натхненника антикатолицьких (читай – антипольських) акцій, але й брало безпосередню участь у розправах із поляками¹³.
Таким чином, міжвоєнний період на теренах Галичини і Волині спричинився до значного загострення стосунків між українцями і поляками в усіх сферах суспільного життя. Образно кажучи, “галицьковолинський вузол” для урядів ІІ РП виявився не до розв’язання. Польська держава, як підкреслює Т. Ольшанський, “не вміла, на жаль, зробити українців якщо не союзниками, то принаймні не ворогами поляків”¹⁴. Антиукраїнська політика польських властей “спричинилася до того, що навіть спокійні люди, схильні до толерантного ставлення до влади, перетворювалися в її противників […] Польська держава виховувала сама для себе полчища запеклих ворогів, які, щоправда, побоюючись репресій, якийсь час зберігали спокій, однак з тим більшим нетерпінням очікували часу помсти (підкреслення наше – Б.Г.)”¹⁵. В результаті, в роки Другої світової війни обом народам довелося заплатити страшну, криваву ціну за недалекоглядну, зокрема “ревіндикаційну”, політику польських урядів на Волині 1937-38 рр.

¹ Див.: Державний архів Волинської області. Ф. 46. Оп. 9. Спр. 4671. Л. 118.
² Див.: Kęsik J. Województwo Wołyńskie 1921-1939 w świetle liczb i faktów // Przegląd Wschodni. 1997. T. IV. Zesz. 1 (13). S. 115; Tomaszewski J. Rzeczpospolita wielu narodów. Warszawa, 1985.
S. 100.
³ Цит. за.: Mędrzecki W. Województwo Wołyńskie 1921-1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. Wrocław, 1988. S. 173.
⁴ Див.: Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939. Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk. 1979. S. 234.
⁵ Там само.
⁶ Там само. S. 238.
⁷ Див.: Пастернак Є. До 45ліття руйнування українських православних церков на Холмщині і Підляшші // В обороні віри: Зб. статей, присвячений 1000літтю хрещення України в 988 р. Ч. 5. Торонто, 1984. С. 70.
⁸ Див.: Mysłek W. Rewindykacje i pacyfikacje. Warszawa, 1987. S. 182-183.
⁹ Див.: Wydarzenia na Wołyniu nie dają się uprościć. Rozmowa z prof. Timothym Snyderem // Wiele twarzy Ukrainy. Rozmawiali i przypisami opatrzyli Iza Chruślińska i Piotr Tyma. Lublin, 2005. S. 327; Sowa A.L. Stosunki polsko-ukraińskie… S. 64; Grünberg K., Sprengel B. Trudne sąsiedztwo… S. 451. Характерно, що провідні діячі польської Римо католицької церкви боротьбу за душі українців у східних та південносхідних воєвідствах ІІ Речі Посполитої відкрито називали “війною за східні креси”. Так, 1937 р. тоді ще священик (за часів ПНР – примас Польщі) Стефан Вишинський писав, що “в цій війні найважливішу роль відіграє Католицька церква, а також свідоме свого патріотичного покликання духовенство й чернечі ордени… Якщо польська державна політика в усій Речі Посполитій є тісно поєднаною з католицизмом, то це поєднання найбільш очевидне й необхідне на східних кресах. …Річ Посполита повинна стати на шлях кресової політики Баторія, тобто поширення й поглиблення на східних рубежах католицької культури” (див.: Ateneum kapłański. 1937. Zesz. 39. S. 491).
¹⁰ Див.: Hrycak J. Historia Ukrainy. 1772-1999. Narodziny nowoczesnego narodu. Lublin, 2000. S. 190.
¹¹ Див.: Dąbrowska M. Dzienniki. T. 2. Warszawa, 1988. S. 257-258; Serednicki A. Szkice polsko-ukraińskie. Warszawa, 1994. S. 40-41.
¹² Див.: Wydarzenia na Wołyniu… Rozmowa z prof. Timothym Snyderem. S. 325
¹³ Ю.Киричук, зокрема, пише, що в м. Чорторийськ православні священики власноручно стратили 17 поляків (див.: Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. Львів, 2003. С. 129).
¹⁴ Див.: Olszański A.T. Historia Ukrainy XX w. – Warszawa, 1994. S. 158.
¹⁵ Див.: Tomaszewski J. Rzeczpospolita… S. 98.

“Наше слово” №41, 12 жовтня 2008 року {moscomment}

Поділитися: