Записала Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ 2011-06-04
{mosimage}
“Найбільш ґрандіозним був фестиваль 1977 р., насамперед через своє повернення до м. Кошаліна та масштаб”, – згадує колишній голова гуртка УСКТ в Кошаліні Іван Опар.
Коли брати до уваги всі три дотеперішні фестивалі,які відбувалися в Кошаліні (1969 р., 1977 р. та 1981 р.), то найбільш значущим був фестиваль, організований 1977 р. Насамперед тому, що він удруге повернувся до нашого міста. Перший у нашому місті фестиваль (1969 р.) проходив у спортивному залі, де поставлено імпровізовану сцену, а для глядачів було дуже мало місця, тому панувала тоді камерна атмосфера. Натомість 1977 р. в Кошаліні був уже побудований один з кращих амфітеатрів у Польщі.
Крім того, тут діяв досить міцний та добре організований український актив. Фестиваль 1977 р. став справді великою подією – він зібрав найбільшу кількість глядачів у всій історії фестивалю. Кошалінський амфітеатр протягом двох днів був заповнений до останнього місця, а це значить, що прийшло біля 6 тис. людей.
Тоді на фестивалі виступали виключно українські ансамблі з Польщі. На той час були вже добре підготовані художні колективи в українських ліцеях – серед них передував лігницький. У школах працювали інструктори, тому окремі ансамблі представляли справді дуже високий виконавський рівень. Захопила глядачів своїм виступом і ґурово-ілавецька школа. До того, дав прекрасний концерт чоловічий хор “Журавлі” під дириґуванням Ярослава Полянського. Високий рівень 1977 р. представляв також колектив “Лемковина”, яким дириґував Ярослав Трохановський. Це були головні ансамблі, навколо яких будувалася програма. Виступало і багато інших колективів – “Черемош” та “Бойки” з Ольштинщини, які представляли традиційний фольклор.
Після завершення 1977 р. Центрального огляду гуртків художньої самодіяльності УСКТ, бо саме така була тоді офіційна назва нинішніх фестивалів, усі (як у Головному правлінні УСКТ, так і серед місцевих діячів і глядачів) ствердили, що власне цей фестиваль представляв найвищий рівень і з художнього, і з організаційного боку – з усіх дотеперішніх заходів. Це справді була велика подія не лише для української громади Кошаліна та околиць, але й для влади міста, бо якраз того року в Кошаліні відбувався фестиваль полонійних колективів (його й досі тут організовують). Колишній директор Молодіжного дому культури в Кошаліні Збіґнев Цехановський, який опікувався полонійним фестивалем, багато і нам допоміг. Загалом, місцева влада нам сприяла, а головним нашим доброчинцем був покійний уже колишній мер Кошаліна Бернард Коковський, який очолював Організаційний комітет фестивалю. Він дуже прихильно ставився до нас. Пригадується мені один цікавий момент: на завершення фестивалю вручали учасникам нагороди та дипломи, тоді хтось підказав Б. Коковському, що професор Михайло Дуда (дириґент хору “Полонина” з Лігниці – прим. ав) – це незряча людина, а Б. Коковський, не задумуючись, зразу підійшов та сердечно обійняв М. Дуду, тим самим віддаючи йому велику пошану. На той час лігницькі колективи, зокрема хор, захоплювали не лише кошалінську публіку. Атмосфера під час фестивалю була справді добра.
Мої ровесники, а серед них – і я, були повні енергії: ми були вже дорослі, а водночас молоді. Це було перше покоління, народжене після акції “Вісла”, однак виховане в дусі пам’яті. Тому слід згадати насамперед тих, кого вже немає посеред нас – Володимира Серкіза, Онуфрія Борсука, який займався декорацією, Святослава Тандирака, Любомира Андрусечка, а також живих – Анатолія Марушечка та Стефана Бортника. Крім того, була незліченна кількість молоді, яка спонтанно віддавалася громадській роботі. Варто згадати, що під час фестивалю 1977 р. кожен колектив, який приїхав на цей захід, мав з нашого боку опікуна, а тим, які не приїхали власним автобусом, завдяки владі міста надано транспорт для того, щоб зручніше переміщатися містом. Приїжджі не знали Кошаліна, отже наші хлопці й дівчата їх проводили.
Атмосфера та відносини під час фестивалю були захопливими. Хоч ми переживали, чи подолаємо організаційні моменти, однак все вдалося зробити. А це завдяки праці організаторів, великій підтримці місцевих українців та прихильності влади міста. Після завершення фестивалю в нашій домівці ми організували підсумкову зустріч з участю влади УСКТ та керманичів міста. Якраз тоді ми виношували мрію, щоб нашу домівку побільшити за рахунок чергових приміщень – і тому поставили це питання під час цієї ж зустрічі.
Тодішній мер пообіцяв дати нам дві додаткові кімнати – і так сталося. Крім того, ми отримали гроші на встановлення центрального опалення і зробили ремонт усієї домівки. Ми також отримали гроші на звукову апаратуру. Кажучи жартома, фестиваль 1977 р. приніс вимірну користь українцям Кошаліна. А місцева громада після того фестивалю дуже зміцніла – це нас немов окрилило: саме відтоді ми почали відновлювати гуртки УСКТ в селах навколо Кошаліна.
Дещо по-іншому виглядала ситуація 1981 р., коли відчувалася вже політична і суспільна напруга. Однак організаційно ми були міцні, мали вже досвід – фестиваль організовували майже ті самі люди, що й попередній. Зрозуміло, труднощі були значно більші, аніж 1977 р., насамперед відчутні були проблеми з харчуванням. Попри те що ситуація та атмосфера були зовсім інші, то фестиваль вдало пройшов. І на цей раз не підвела публіка, яка заповнила весь амфітеатр. Виступали переважно ті самі колективи, що й минулого разу, хоч були й нові: естрадні групи “Чумаки” зі Щецина, “Соколи” з Ольштина, “Білі круки” з Ґданська, “Водограй” з Лігниці. Уже на завершення фестивалю, коли я зайшов до нашої домівки, то світлиця була заповнена молодими танцюристами. А я лише боявся, щоб під ними не тріснула підлога, бо будинок був старий, а молодь настільки тісно заповнила приміщення, що аж важко було туди увійти.
“Наше слово” №23, 5 червня 2011 року {moscomment}
