Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №45, 2013-11-10
«Тільки сильними народи куються в нації!» − ці слова, сказані 1929 року Володимиром Сосюрою в поемі «Мазепа», напрочуд влучно передають досвід будування української державності як протягом всієї історії, так і у першій половині ХХ ст. Хоч результатом визвольних змагань тоді ще не стала самостійність України, та кров, пролита в боях січовими стрільцями і солдатами армій УНР та ЗУНР, скріпила фундамент майбутньої незалежності.
Безсумнівно, з-поміж реґіонів, які називаємо рідними землями, найбільший вклад у цю боротьбу внесло Надсяння з його історичним та національно-культурним центром Перемишлем. Символічно, що саме тут о. Михайло Вербицький у 1860-х роках уперше виконував, ще як сольну пісню в супроводі гітари, майбутній український гімн. Через півстоліття виявилося, що слова «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону!» були для уродженців Надсяння не лише поетичною фразою, а справжнім закликом до дії, та навіть жертвуванням власним життям.
Як правило, у визвольній боротьбі першими в бій ідуть добровольці, зокрема молодь. Так було й у Перемишлі, коли в серпні 1914 р. протягом двох тижнів зголосилися дві сотні «самохотників» до леґіону Українських січових стрільців, переважно з-поміж учнів і випускників української чоловічої гімназії. Хоч не всі охочі потрапили в його ряди, серед «усусів» було більше як сто перемиських гімназистів (уродженців Перемишля й околиць, а також сіл та містечок з усієї Галичини), які вже восени 1914 р. змагалися з російським наступом у Карпатах. Восени 1917 р. чимала група перемишлян потрапила також до організованого в Києві Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, котрий, виступаючи згодом під різними назвами, був однією з найкращих реґулярних формацій армії УНР. У січні 1918 р. два перемиські гімназисти, Григорій Піпський та Іван Сорокевич, поклали свої голови в бою під Крутами.
Довгий час добровольці з Надсяння змагалися «За Україну, за її волю!» далеко від рідних країв. Ситуація змінилася, коли Перемищина опинилася на фронтовій лінії українсько-польської війни, що спалахнула після того, як 1 листопада 1918 р. владу у Східній Галичині почали перебирати українські військові й цивільні структури. Як виявилося у ході подій, попри невеликі сили, які були в розпорядженні українського командування, здійснення польських прагнень щодо заволодіння територіями на схід від Сяну й утримання антиукраїнського повстання у Львові, було можливе лише завдяки використанню військових загонів з етнографічної Польщі. Тому особлива стратегічна роль випала саме Перемишлю. Місто, положене на західній окраїні української етнографічної території, на залізничному шляху з Кракова до Львова, могло стати або центральною точкою оборони Західноукраїнської Народної Республіки, або ж вихідним пунктом для польського наступу на неї. Як відомо, всупереч намаганням місцевих українських патріотів, збувся другий сценарій.
Фактором, який діяв проти українських зусиль перебрати владу в Перемишлі, а згодом організувати його захист, був анархічний дух, який охопив тоді всю монархію Габсбургів. Хоч його наслідком стало те, що австрійське військове й цивільне правління в Галичині неначе вивітрилося, анархія охопила також українських солдатів з військових частин, на які розраховував Головний український військовий комісаріат, відправляючи 31 жовтня своєму представникові в Перемишлі наказ оволодіти містом та зірвати залізничний міст на Сяні, щоб заблокувати шлях з Польщі до Львова. Однак ця самодемобілізація охопила і польських солдатів, тому обом сторонам довелося розраховувати передусім на добровольців з-поміж місцевого населення.
Оскільки в самому Перемишлі польського населення було орієнтовно втричі більше ніж українського, це давало перевагу полякам, але лише доти, поки українці не встигли змобілізувати молодь з навколишніх сіл. Мабуть, саме ця хиткість переваги спонукала польську сторону до переговорів з місцевою Українською Національною Радою, які почалися пополудні 1 листопада (попри те, що вже ранком бойовики з Польської військової організації захопили перемиський вокзал, а згодом і центр міста). укладено угоду, на основі якої створено спільну польсько-українську комісію управління та міліцію, котра мала пильнувати безпеку (водночас УНРада зобов’язалася «заспокоїти настрої українських сіл»).
Звісно, це була перехідна ситуація, адже в умовах загострення збройного конфлікту, перший спалах якого відбувся у Львові, миролюбство перемиських гімназійних професорів і адвокатів обох національностей, які були у складі спільної комісії, мусило поступитися силовому вирішенню питання. На світанку 4 листопада українські військовики, які організували кілька груп добровольців з Перемишля та навколишніх сіл, захопили центр міста. Натомість їм не вдалося взяти під свій контроль мостів на Сяні, отже Засяння, передмістя. що на західному березі ріки, попало в польські руки та стало місцем мобілізації польських сил.
Місто опинилося під українською владою, однак успіх виявився недовготривалим. На той момент реґулярні українські збройні сили в Галичині щойно починали організовуватися, тому Українська генеральна команда у Львові не мала військових частин, які могла б скерувати на захист західного кордону. Отже доля Перемишля, володіння яким мало вирішальний вплив на подальший хід подій у всій Галичині, була в руках місцевої УНРади, однак вона не мала потрібних людських ресурсів.
За українськими джерелами, у момент, коли опівдні 11 листопада почався вирішальний бій за Перемишль, українське командування мало у своєму розпорядженні залогу з 600–800 особами (при чому деякі історики гадають, що відповідне озброєння і військовий вишкіл мала лише третина стрільців). Проти неї виступила польська ударна група, яка нараховувала до тисячі солдатів. Її основною силою був експедиційний загін, котрий днем раніше прибув із Кракова, озброєний гарматами, яких українці не мали, та бронепоїздом. Саме артилерійське прикриття з польових гармат і бронепоїзда дозволило польській піхоті успішно форсувати мости на Сяні, які протягом тижня так і не були знищені, та увірватися до міста. Бої в передмістях ще тривали вранці 12 листопада, але вже близько полудня вся територія опинилася в польських руках.
Невдала оборона Перемишля й мілітарний провал змагань «від Сяну до Дону» – це черговий доказ того, як важко народові, котрий в минулих віках втратив не лише свою державність, а й національну еліту, в «добу націй та націоналізмів» повернутися на політичну карту світу. Все ж поразка в боротьбі за таких несприятливих обставин, коли українці мали довкола себе лише ворогів і не мали жодних надійних союзників, не знецінює зусиль учасників визвольних змагань, зосібна оборонців Перемишля, які, залишивши місто, опинилися в бойовій групі «Південь» (на її основі згодом виник ІІІ корпус Галицької армії) та продовжували боротьбу.
Загалом у рядах леґіону Українських січових стрільців, Корпусу січових стрільців та формаціях, які увійшли до складу УГА, боролося не менше як тисяча уродженців Надсяння, серед них майже 400 випускників та учнів української гімназії в Перемишлі. Деякі з героїв того часу загальновідомі, наприклад, Юліян Головінський (народився 1894 р. в Радимні, помер 1930 р.) та Петро Ґаздайка (народився 1891 р. в Красній б. Коросна, помер 1978 р.), командири 6 (Равської) і 9 (Белзької) бригад І Корпусу УГА, а у сфері цивільного управління – Степан Федак (народився 1891 р. в Перемишлі, помер 1937 р.), міністр уряду ЗУНР. Імена інших героїв закарбовані на надмогильних пам’ятниках, які збереглися в Перемишлі та навколишніх селах (Молодовичі, Селиська, Мальговичі, Грушовичі, Корівники), в Сянічку біля Сянока чи в Радружі біля Любачева.
Імена та дати на них – це свого роду історичний путівник по подіях з-перед 95-ти років. Так, на цвинтарі в Мальговичах збереглися могили Петра Голубця та Панька Чури, які «полягли за волю України» 4 листопада 1918 р. під час перших боїв за Перемишль. На головному перемиському цвинтарі при вул. Словацького в спільній могилі спочивають 18-річний гімназист Юліян Козел, який загинув також 4 листопада, та його старший товариш Олександр Бий, який «впав у бою в Селиськах 17.ХІ.1918». Імена інших учасників цього переможного для української сторони бою знайдемо на цвинтарі в самих Селиськах (неподалік від Медики). Зберігся тут пам’ятник з написом «борцям за волю України», на якому викарбовано прізвища 6 осіб, при чому Микола Стисло, Олекса Мартишко, Єфрозіна Щирба, Марко Сеник та Іван Сорока загинули 17 листопада, а Михайло Химка три дні пізніше (можливо, він помер унаслідок поранень). Мабуть, у Селиськах «віддав життя за волю Вітчи(з)ни» також Тарас-Богдан Фільц, похоронений біля Успенської церкви на вулиці Вовчанській в Перемишлі. За місяць, 19 грудня 1918 р., «положив своє життя за волю рідної землі» Михайло Старосілець, який спочив на цвинтарі в Радружі – на цій території, у сьогоднішньому Любачівському повіті, українська влада протрималася довше.
Перелічені тут могили над «срібнолентим» Сяном – це лише частина слідів подій, коли й місцеві українці кров’ю та залізом кувалися в націю. Побувавши в цих місцях, хоч вони не такі славні, як античні Фермопіли чи новітні Крути, буде про що розказати… ■
