Дарина ПопільРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№16, 2018-04-22

Володимир Єрмоленко, «Ловець океану. Історія Одіссея», Львів, ВСЛ, 2017 Р. 216 Стор.

«Ловець океану» – новий роман Володимира Єрмоленка, письменника, журналіста і філософа. Попередні дві його книги, а саме: «Далекі близькі» (Видавництво Старого Лева, 2015) та «Оповідач і філософ» (Критика, 2011) мали неабиякий успіх. «Ловець океану» – це авторська версія історії Одіссея, яка також не залишила байдужими ані критиків, ані читачів.
Коли ми говоримо про книгу, варто, перш за все, визнати, що кожна з описаних у ній історій є переказом чогось, що вже було сказане раніше. Практично неможливо в епоху постмодерну або, як дехто каже, постпостмодерну створити щось абсолютно нове – можна лише зробити якусь іншу версію старого, розкласти ціле на частинки і зліпити наново пазл. Усе, що зустрічаємо зараз в літературі, це старі слова, які у майстерних руках письменників будують нові конструкції. Так чи інакше, сучасні автори нерідко переспівують старі пісні по-новому, те саме відбувається в мистецтві та літературі. У цьому немає нічого поганого. У світі, де все вже сказано, можна міняти лише відтінки, барви, інтонації. Зміст і якість сказаного буде часто залежати від того, хто говорить.
Володимир Єрмоленко вирішив звернутись до українського читача відомою історією про Одіссея, пригоди якого знають всі, хоч вона й дуже далека для вузького українського контексту. У цьому якраз і сила твору, що він несе в собі загальнолюдські істини та певну філософію. До речі, якби я навіть і не знала, що автор є філософом, мабуть, сама б додумалась до цього. Текст неймовірно багатий на крилаті вислови, які хочеться смакувати, як добре вино, запам’ятовувати та проектувати на своє власне життя.
Роман «Ловець океану» за формою побудови досить постмодерний, адже, читаючи його, виникає відчуття фрагментарності тексту, наче він складається з великих клаптів, не завжди логічно пов’язаних між собою. Ми знайомимось з історію Одіссея, починаючи від її кінця, щоправда, іншого, ніж у Гомера, і до самого початку, також по-новому сконструйованого автором. Повернувшись на Ітаку, Одіссей не застає там дружини і сина, а лише руїни та пустку. Він вирішує пройти свій шлях помилок і труднощів ще раз у зворотному напрямку. Він хоче спокутувати свої провини, виправити помилки. Проте оповідь ведеться не лише від імені Одіссея, часто говорять інші герої, але їхні розповіді не складаються в одне ціле. Декому з персонажів приділяється невиправдано довгий діалог, повний красивих істин і слів, однак зовсім позбавлений динаміки й начебто відірваний від решти тексту. Ця відсутність лінійності твору, його рваність іноді підштовхує залишити книгу, бо як тільки ми з нею зближуємось, нас від неї відкидають, тому виникає відчуття, ніби ми втратили думку та сюжетну лінію. Проте, можливо, таким був задум автора, можливо, усі написані ним персонажі, їх взаємодія чи конфлікти насправді не такі вже й важливі. Головним стає те, про що вони промовляють, а саме – істини і думки, вкладені їм в уста. Тим іноді і цікаві сучасні твори, що не завжди можна зрозуміти, що є браком майстерності автора, а що хитромудро закрученою перчинкою. Мінус часто переводиться в плюс і навпаки.
Яким перед нами постає Одіссей у романі? Чим він відрізняється від класичного міфологічного Одіссея? Якщо пробувати дати відповідь на це питання, то, мабуть, він не є більш «людським» чи більш сучасним. Ні, Одіссей Єрмоленка доволі хаотичний та ефемерний. Він мучиться різними онтологічними питаннями, але так ніби і не може визначити, що його турбує найбільше: відчуття провини, втрата батьківщини, зрада коханню? Хоч, може, він таки більш людяний, аніж видається на перший погляд, адже він дуже багато сумнівається, а Errare humanum est.
У книзі багато краси – краси зовнішньої і внутрішньої, краси почуттів, емоцій, природи, краси людської і надлюдської. Сцени еротики зовсім не видаються вульгарними. Якби текст мав ритм, то можна було б сказати, що ритм «Ловця океану» і є океаном, але океаном мелодійним і спокійним. Хоч ми і читаємо про насичену на зустрічі подорож Одіссея у зворотному напрямі (зустрічі з Навсикаєю, Каліпсо, Цирцеєю та іншими), але нас не втягує вир пригод і подій, тому що їх просто нема. Є один великий сумний тягар душі Одіссея, який повільно, сторінка за сторінкою, погойдує на тому океані, але не бурлить. Ми йдемо з Одіссеєм, тому що хочемо його зрозуміти, хочемо, щоб він отримав бажану спокуту, щоб йому стало легше. Та чи стане наприкінці книги легше нам?
Моя відповідь – не стане. Бажаного катарсису не буде, бо те, до чого нас вели, так і не відбулось. На підсвідомому рівні нам здавалось, що Одіссей таки має відшукати свою Пенелопу, що клубок їх емоцій має бути розв’язаним. Але той клубок лише трохи розпустився. Нам незрозуміло, задля чого була ця вся подорож, цей шлях повернення, ці внутрішні терзання героя. Але знову ж таки, може, так теж мало бути, може, найважливішим є сам шлях до чогось, а не його кінцева мета. Можливо, Одіссей мав просто знову осідлати океан, але не зловити його.
Роман Володимира Єрмоленка «Ловець океану», на мою думку, варто прочитати. Це свідома деконструкція чогось давнього, деконструкція якісна, незважаючи на вище описані недоліки. Це своєрідний філософський трактат, зашифрований у тілі художнього роману. Він не простий, читати його також буде не просто, але буде, як мінімум, дуже красиво. ■


Книгу можна придбати у книгарнях видавництва Старого Лева та за посиланнями:
https://starylev.com.ua/lovec-okeanu
http://www.yakaboo.ua/ua/lovec-okeanu.html

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Юрій Косач: Двадцяте століття у вимірі приватної історії

Олег Коцарев ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №50, 2018-12-16 В Україні продовжують перевидавати творчість видатного письменника-емігранта (а заразом політично дуже суперечливої постаті) Юрія Косача....

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*