Побита «Матрьошка», або чому для щастя нам бракує нещастя?

Ігор ІсаєвПОГЛЯДИ№5, 2018-02-04

Ми тут – принаймні редакція «НС» – усе боремося проти дискримінації і нападів на українців у Польщі. Проте нещодавно мені трапився епізод, який досить добре передає діалог цьогорічного оскарівського номінанта «Три білборди за межами Еббінґа, штат Міссурі». Головна героїня Мілдред Ґейз запитує поліцейського-расиста: «Ну як там твої успіхи в галузі тортур негрів, Діксоне?». «Тепер, – відповідає повчально Діксон, – правильно говорити: тортури чорношкірих».
У всіх, певно, є свої ідеали, які іншим людям краще не зачіпати. Як сказала би моя тітка-лікарка, «я стільки років пропрацювала в лікарні, що навчилася врівноважено сприймати людські недуги – для свого ж власного спокою». У кожного свої приховані травматичні бажання – у прем’єра Польщі, у кресов’ян чи в українського народу. Відповідно – економічне зростання на Ясній Горі освятити, громадян України з Польщі вигнати, борщ український з російської та польської кухні повернути на батьківщину.

Ігор Ісвєв
Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl

Проте в середині січня я натрапив на щось, що пригнітило мене і змусило задуматися над оцінкою нашої недуги.
Одна з загальнопольських газет випустила замітку з заголовком «Напад вандалів на українську крамницю на Кабатах. Уже всьоме». Під заголовком поміщено світлину – білою фарбою був замальований напис… «Матрьошка». На червоному пролетарському тлі.
Щоправда, після прочитання матеріалу виникає більше запитань, ніж відповідей: з одного боку, власниця вказує, що за нападом скоріше стоять конкуренти, ніж націоналісти, а відтак сама собі заперечує – ну якщо конкуренти, то навіщо вони зробили це тепер, коли крамниця стояла зачинена, коли її переносять до іншого місця. Однак редакція, в перших абзацах описуючи Кабати, де стався напад, м’яко натякає: нічим не примітний новий район Варшави – тут дантист, продуктова крамниця, меблі, наліпка з кельтським хрестом і написом «Біла Варшава» (виділення моє – І.І.).
Словом, матеріал був написаний досить неохайно, і неуважний читач «через рядок» зробив би висновки: а) на українську крамницю систематично нападають польські націоналісти; б) російське та українське мало відрізняється, бандура – це південно-західна версія балалайки, а матрьошка – мотанки; в) усе це – красивий романтичний Схід, ще й у бонусі гарні дівчата в обслуговуванні.
Шкода часу, щоб висловлювати претензії до автора, журналіста міського видання, – позавчора він писав про смоґ, учора про трамвайну колізію, а от сьогодні про «Матрьошку» випав жереб. Однак український Інтернет провів власне розслідування, виявив склад злочину і виніс вирок.
Власниці. Уродженці Донецька. Яка 18 років живе у Польщі і для якої СРСР, певно, ще не розпався. Яка ніколи не признавалася до українського. За те, що якийсь редактор записав її крамницю в «українські».
Свідомі українці стали погрожувати, що докуплять ще фарби й додадуть. Що шиби помалювали слушно. Що немає чого сюди зі своїми матрьошками пхатися.

Славнозвісна крамниця на Кабатах, Варшава
Славнозвісна крамниця на Кабатах, Варшава

До власниці, звісно, можна ставитися з певним снобізмом української дзвіниці, мати претензії, що вона – принаймні на публіку – законсервувала ностальгію за «радянським» (а хтось помилково назвав це «українським»). Та, на мою думку, подібні претензії мали би свою гостроту в умовах державного кордону України, де це «радянське» воює проти «українського».
Однак у польській широті це – дві меншини. На щастя для нас, «радянська» – значно менша, етнографічна і така, що впевнено відходить у минуле. У матеріалі власниця не говорила про «великий СРСР», а була об’єктом нападів, котрих і ми досвідчуємо. Ми разом – групи, рівнозначні для атак польських націоналістів, для яких і матрьошка, і мотанка, і паранджа – це один, за перепрошенням, хрін, ворожий «великій Польщі».
Мені прикро було, що замальовувати хочуть самі замальовані. Це, повертаючись до моєї тітки, трохи так, як хворі в лікарні сперечаються, в кого з них болячка більша.
І вони ж щиро радіють, коли виграють спір!
От і ми чомусь сваримося через те, хто з нас більш нещасний.
Це в нас, українців, і з поляками часто так, і з іншими народами – бачте, мовляв, наше минуле більше трагічне! – А ні, це наше трагічніше! – відповідають. Або піде така собі громадянка України на антиімміґрантський марш ONR – і каже: яка я вам міґрантка? Чому ви мене з арабами порівнюєте?
– Це нас за національність у Польщі б’ють, а тебе, – каже український Інтернет власниці «Матрьошки», – тебе за те, що треба!!!
От бракує нам великих трагедій, бурхливих доль та епічних героїв. І нізащо ми ними не ділимося. Ми безталанні, а інші – в такій же ситуації – просто обранці долі.
Бо нам, бачте, нещастя до повного щастя бракує. ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті