Розмовляла Юлія Вакула ■ ГРОМАДА ■ 2010-03-12
{mosimage}
Розмова з головою вроцлавського гуртка ОУП Ігорем САЛАМОНОМ
Що нині являє собою український культурний центр у Вроцлаві, хто і що його представляє?
-Це було добре видно під час цьогорічної “Вроцлавської куті”. На сцену вийшли наші дошкільнята, гімназистки, які грають на бандурі, танцювальний колектив “Будьмо…”, студенти україністики Вроцлавського університету, український хор греко -католицької церкви – власне, усе це і є започатковане в центрі української культури у Вроцлаві і представляє його. І якщо ми робимо вже ХІV-ту Кутю, то інші влаштовують такі різдвяні зустрічі національних меншин лише кілька років.
Ми були перші, як і загалом перші в Польщі кілька років тому підписали порозуміння всіх національних меншин, які проживають у Вроцлаві, результатом чого став фестиваль “Калейдоскоп культур”, який торік зібрав понад тисячу глядачів. Поки що він відбувається тільки у Вроцлаві, але вже цього року хочемо зробити цей фестиваль святом усієї Сілезії, де, як у жодному іншому реґіоні, є велике багатство національних культур. Вони, звичайно, ледь жевріють. Але старші люди ще про них пам’ятають, і ми хочемо це відродити. Завдяки такому розширенню цього заходу матимемо фінансування ще й від маршалківського управління. Хоч наша мрія – здобути фінансування ЄС, а це вже зовсім інший рівень та інші гроші.
Хто ще допомагає сьогодні українцям у Вроцлаві?
-Передусім, це місто, без його фінансової допомоги ми б не вижили. Оплачує нам існування колективів: танцювального ансамблю, а також єдиного такого в Польщі дитячого гурту “Вроцлавські бандуристки”, які, наприклад, торік виступали на багатьох імпрезах – і на Днях Вроцлава, і на ювілеї в проф. Аліції Хибицької, інших заходах. Бандуристки – це вже вроцлавська візитівка. Саме завдяки тому ми вже не є організацією, яка не може здобути ґрантів. Наші проекти проходять у місті завжди, а якщо нам бракує грошей, то ми знайдемо спонсорів, які б нас підтримали. А от якщо йдеться про кадри, то це найбільша проблема. Взагалі, активних людей, які творять центр, є стільки, що вистачить пальців однієї руки, щоб їх порахувати. До того ж, часто українці вже не хочуть приводити до нас дітей на заняття з української мови, на танці.
Чому?
-Тут, у Вроцлаві, а також у Лігниці виразно видно лемкізацію. Лемки ніколи не ходять на заходи українців, можна навіть почути, що українці їхні найбільші вороги. Люди, які навіть не є лемками з походження, долучаються до них. Бо вони не купують “Нашого слова”, їм не треба сплачувати внесків, приводити дітей на українську мову чи танці… І дуже прикро, що так відбувається. На жаль, спроба згуртувати батьків чи дітей з лемківським корінням не дала результатів. А до нас у танцювальний ансамбль, наприклад, залюбки ходять навіть польські діти.
Тобто проблема в незгуртованості вроцлавських українців?
-Так, українська громада не гуртується і є дуже пасивною. Ось наприклад, на Тумські вечори до нас приїздив львівський хор “Мрія”. Захід зібрав кілька сотень глядачів. Ми, українці, стояли під церквою і пробували дорахуватися своїх – не було навіть десятьох. Так само було з останнім Радісним колядуванням у Вроцлаві – виступали чудові колективи, повно людей, але не українців. Ніхто не приходить.
Але ж не можна змусити когось бути українцем…
-Так, кажу про це з жахом. Колись шевченківський вечір – це було свято. Всі знали, що хоч- не-хоч, а прийти треба. Тепер уже нема того покоління, яке вважало це за свій обов’язок, але і за приємність. А молоді це не потрібно. Є байдужість до української культури.
А як же українці з, так би мовити, нової хвилі – студенти, заробітчани, всі, хто приїхав сюди недавно – чи вони шукають якихось контактів з громадою?
-Не приходять, бо культура їм просто не потрібна. Ми не маємо з ними контакту, бо вони не читають польських газет, не читають “Нашого слова”. Часом приходять до греко- католицької церкви. Ось була ідея навіть роздавати їм там запрошення до нас.
Я розмовляла зі студентами з України, які навчаються у вроцлавських вишах. Більшість із них взагалі не знає про існування української громади у Вроцлаві, інші як частинку України обирають церкву, а не гурток. Чому, на Ваш погляд, так відбувається?
-Так, ми знаємо, що студенти приходять до церкви, але це дуже малий відсоток. Та й взагалі, всюди люди з діаспори перш за все йдуть до церкви, щоб знайти якісь контакти. А студенти можуть дізнатися про нас, якщо схочуть, можуть запитатися у своїх польських колеґ, або хоча б у проекті “Тепер Вроцлав”. Не є так зле. Тут щосереди збираються студенти, отже, усі мають знати. […] отже, усі мають знати.
Але чи Ви не вважаєте, що це є сиґналом, що треба щось міняти? Можливо, молодь треба просто зацікавити?
-Я вважаю, що якщо хтось хоче знайти контакти, то знайде їх. А ми для них програми не зробимо, навпаки – чекаємо, що вони прийдуть до нас.
Як Ви ставитеся до нових ініціатив, наприклад, створення товариства “Нової ґенерації” у Вроцлаві?
-Я завжди за. Якщо така ініціатива до когось доходить. Бо є люди, ті старші, яким потрібна теж інша культура, традиційна, яку вони пам’ятають. Молоді цікаво щось інше.
Яких цікавих заходів чекати від українського гуртка цього року?
-Мріємо, щоб організувати у Вроцлаві фестиваль українського кіно. Є люди охочі це зробити, є і технічні можливості. Маємо запрошення на річницю самоврядування – у травні у Вроцлаві буде гучне святкування, до участі в якому запрошені наші колективи. У червні – знову “Калейдоскоп культур”, конкурс “Любімо рідну мову”. Дуже хочемо мати свій дім культури “У колі друзів”. Ідея не нова, але ми давно вже ходимо біля неї. Словом, планів маємо більше, ніж рук і можливостей.
Чого б найбільше хотілося в майбутньому?
-У святковий час люди завжди чекають чудес. Я теж хотів би, щоб сталося чудо. Наприклад, приходять до мене кілька молодих людей і кажуть: ми хочемо тут працювати. Хотілося б, щоб ми і Церква говорили про культуру одним голосом. Я, звісно, ціную роль Церкви у збереженні української національної ідентичності, але щоб Церква розуміла, що українство – це передусім культура. Це не тільки кров, не лише народження, а мова і культура. Щоб багато дітей народжувалося, і були такими ж талановитими, як наші наймолодші нині. Ну і багато сил, щоб усе це вивести.
“Наше слово” №11, 14 березня 2010 року {moscomment}
