Після виборів: про попередню та прийдешню каденцію Анджея Дуди

Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №29, 2020-07-19

Перемога Рафала Тшасковського у президентських виборах могла би привнести у польську політику альтернативний погляд на низку питань. Могла би припинитися монополія нинішньої влади на формування політичного дискурсу, міг би з’явитися плюралізм. Новий президент міг би ефективніше, ніж Сенат, «пригальмовувати» деякі правові акти, які зараз «пролітають» через Сейм часто вночі та без необхідних консультацій. У зовнішній політиці також можна було би очікувати більшої відкритості. Врешті-решт, новий очільник держави міг би стати речником усіх тих, кого зараз влада не слухає і чиїми інтересами легковажить.

Фото Павла Лози

Однак цього не сталося. Не набагато, але «трохи таки більша» частина суспільства знову віддала президенство Анджею Дуді. А його політичне середовище з «Права і Справедливості» зберегло майже нічим не обмежену повноту влади. Останніх п’ять років показують, що нам, представникам громади, це не віщує нічого доброго. «ПіС» раніше вже ігнорував акти агресії проти українців та нищення наших місць пам’яті. Жоден із цих випадків не був публічно засуджений. А, як відомо, відсутність критики – це часто знак продовжувати діяльність. Ця влада вирішила не підтримувати на найвищому рівні вшанування 70-х роковин акції «Вісла». Політики правлячої партії у складі парламентської Комісії нацменшин часто демонстрували відсутність емпатії до проблем цих громад.

А міністерство, відповідальне за розподіл дотацій для меншин, пробувало вручну управляти цим процесом, що призвело до фінансової кризи в багатьох організаціях. До того ж, попри те, що ціни у Польщі виросли, нацменшинний бюджет за останні роки не збільшився. За ті ж самі або навіть менші кошти вони мусять реалізовувати аналогічні, але значно дорожчі завдання. І це – в умовах, коли державні гроші широким жестом виділяють на публічне телебачення чи на діяльність ксьондза Тадеуша Ридзика. На «добрі діла» останнього «ПіС» від початку свого правління призначив понад 200 млн злотих – цих грошей вистачило би на 15 років підтримки нацменшин.

Приклади можна наводити й далі, але найбільша провина «Права і Справедливості» та її політичних лідерів – в поглибленні поділів у польському суспільстві, цькуванні та розділенні на «справжніх поляків» та «зрадників». «ПіС» діє за принципом «хто не з нами – той проти нас», а це майже автоматично означає проблеми для всіх інакодумців, зокрема й представників меншин. Вигаданий ворог, який часто, для посилення ефекту, отримує непольську національність, – стійкий елемент політики правлячої партії. Це було помітно і в останній кампанії. На провладному телеканалі «TVP» ведуча новин натякала на те, що конкурент Анджея Дуди може захотіти віддати кошти з соціальної програми «500+» на репарації за втрачене під час війни єврейське майно. Прем’єр-міністр Матеуш Моравецький заявляв, що Рафал Тшасковський реалізовуватиме у Польщі інтереси Німеччини.

Зрештою, західні сусіди – це незмінний елемент риторики залякування, яку застосовує правляча партія. Кілька років тому Ярослав Качинський публічно говорив, що після 1989 року польська влада надала нацменшинам значні права і не подбала при цьому, щоби поляки закордоном отримали аналогічні у тих країнах, де вони проживають. Тоді він пообіцяв – коли прийде до влади, «німці у Польщі матимуть такі ж права, як і поляки в Німеччині». Варто відзначити, що такий принцип не має нічого спільного з демократією. Бо чому громадяни Польщі німецької чи, скажімо, української національності мають відповідати за політику сусідніх держав, на яку вони не мають жодного впливу?

Про те, що зло має «непольську національність», нещодавно переобраний президент натякнув у розмові з російськими пранкерами (люди, що займаються телефонним хуліганством, зазвичай розігруючи або обманюючи – ред.), які вдавали генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй Антоніо Ґутерреша. Думаючи, що справді розмовляє з генсеком, Анджей Дуда заявив, що джерелом коронавірусу в Польщі може бути… Україна, оскільки звідти приїжджає багато людей. На щастя, польський президент не піддався на провокацію щодо «приєднання Львова до Польщі».

Слушним є твердження про те, що ми як меншина, на функціонування якої держава має помітний вплив, не повинні робити ставки на конкретний політичний проєкт. По суті, так воно і є від початку демократичних перетворень над Віслою. Об’єднання українців у Польщі, бувало, підтримувало конкретні політичні партії – як-от «Унію свободи» чи «Громадянську платформу». З їхніх списків представників нашої громади проходили до Сейму і на парламентському рівні відстоювали українські питання. Певно, аналогічна ситуація могла би бути можливою і у випадку «ПіС». Умови для цього прості – шанувати всіх, не ділити суспільство і дотримуватися демократичних принципів. Попередні п’ять років у цьому сенсі були втрачені. Що буде з наступними? Може, в адміністрації Анджея Дуди знайдуть запитання, які наша громада ставила кандидатам у президенти, і врешті надішлють відповіді. Це було би хоч якоюсь вказівкою – чого можна очікувати від однієї з найважливіших гілок державної влади.

Поділитися:

Категорії : Погляди, Політика

Схожі статті

«Вдячні поляки поставили йому пам’ятник, а на батьківщині нема жодного»

 Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №34, 2020-08-23 У Варшаві, неподалік місця поховання, відкрився сквер імені генерала армії Української народної республіки, захисника Замостя від Конармії...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*