Ярослав ПристашПУБЛІЦИСТИКА№37, 2013-09-15

ВОЛИНЬ 1943

Закінчився гарячий час «волинського літа». Пора підбити підсумки дискусії, яка пройшла на шпальтах «Нашого слова». Статті були досить великими, але це повинно бути зрозумілим. Не часто ми обговорюємо такі важливі теми. Відкрита дискусія має багато плюсів і мінусів. Частину оприлюднених статей редакція замовила в компетентних професійних істориків. Ми показали їхню інтерпретацію подій. З’явилося кілька статей, які викликали у читачів резонанс як позитивний, так і неґативний. До зауважень віднесуся, коли аналізуватиму їх. Пригадаю, що вперше тему у формі дискусійного стола про Волинський злочин 1943–44 рр. ми провели п’ять років тому. Цього року ми розширили авдиторію.

Може виникнути питання, а навіщо ми взагалі взялися за цю тему, коли вона не стосується нашої громади безпосередньо. Мовляв, ми маємо власну травму – Акцію «Вісла». Після цьогорічних подій видно, що це неправда, і кожного українця в Польщі в меншій чи більшій мірі «Волинь» зачепила. Під тим кутом буду аналізувати надруковані в «НС» публікації.
Стаття проф. Романа Дрозда «Дві кривди, дві жертви» (№ 15) заперечує такий хід думок. Його думка збігається з багатьма: смерть невинних цивільних осіб, незалежно від національності, є злочином. і нічим це виправдати. Можна зрозуміти мотиви, але рішуче належить відкинути механізм відплати, особливо, коли йдеться про відплату не злочинцям, а випадковим селянам чи в сусідньому селі на Волині, чи на кількасот кілометрів далі, так, як це було на Холмщині.
Р. Дрозд відкидає також і логіку причин нападів на поляків: «Факт ліквідації українських діячів на сучасних польських землях не може використовуватися для виправдання різанини поляків на Волині. Зло не можна усправедливлювати злом. (…) Так само, як не можна виправдати різанину поляків совєтською чи німецькою змовою, співпрацею з совєтськими партизанами або участю поляків у батальйонах шутцманшафту (допоміжної німецької поліції – ред.), що за наказом німецького командування пацифікували на Волині українські села. Безсумнівно, слід мати це на увазі при обговоренні причин трагедії, але, повторюю, це не може слугувати виправданням».
На думку професора Дрозда, яку я підтримую, першими, хто має простягнути руку і покаятися, є українці: «Це не поляки мають битися в груди за Волинську трагедію, а ми, українці. І при цьому неважлива наша оцінка діяльності Української повстанської армії: різанина поляків є найтемнішою, найбільш трагічною сторінкою в її прагненні побудувати українську державу. Використовувався принцип колективної відповідальності – поляків убито лише тому, що вони були поляками. (…) Ми, українська громада в Польщі, повинні пам’ятати, що наші співвітчизники на Волині й у Східній Галичині жорстоко образили поляків, які там мешкали, а жертвам належить гідне вшанування місць їхньої загибелі».
Я чув закид, ніби Р. Дрозд піддається кресовій риториці, що українці мають перепрошувати, і лише вони винні. Я з цим не погоджуюся. Якщо українська сторона почала Волинську різню, то логічно, що вона повинна перша добровільно просити вибачення. Що, зрештою, потім сталося (послання Церков і громадська молитва за жертви). Ніхто також не говорить, що лише українці винні у злочинах на Волині.
Зараз виникає питання, чи наша рука до примирення не зависне в порожнечі. Не раз Об’єднання українців у Польщі зверталося з заявою, що всім жертвам належить пошана, і «вибачає і просить прощення». Цю християнську формулу деякі польські кресові середовища відкидають, позаяк вважають себе лише жертвами. Таку філософію і ми можемо застосувати щодо Акції «Вісла» й окопатися на своїх позиціях. Тоді навіщо ці всі жести примирення? Р. Дрозд питає: «Це не українська громада нинішніх польських територій брала участь у масових убивствах поляків. Те, що сталося на східному березі Бугу, безперечно, призвело до ескалації конфлікту на західному березі річки – але це не може бути виправданням. Відділи Армії крайової напали на початку 1944 р. не на українські села Волині, але Холмщини, убиваючи жінок, старих і дітей. Покарано людей тільки тому, що вони були українцями. Чи в тому полягає «відплата?» І відповідає: «Безумовно, ні. (…) Це негідно, неетично і навіть ображає українську громаду в Польщі – учинені вбивства її членів, завдане їй зло й депортацію виправдовувати відплатою: так само, як не можна виправдовувати відплатою вбивства поляків. На жаль, досі часто доводиться мати справу з подібним обґрунтуванням будь-яких кривд, заподіяних іншій стороні. Це вигідно, тому що таким чином завжди звинувачується інший бік. Це зручно, якщо бракує сміливості зізнатися в заподіянні кривди іншій особі. Така позиція не полегшує болю, навпаки, стає важким у подоланні бар’єром на шляху польсько-українського примирення».
Це особливо стосується нашої громади. Читаючи статтю Михайла Шумади («Вільні зауваження стосовно суперечливих поглядів на конфлікт на Волині 1943 року», № 21), маю враження, що автор шукає виправдання діям УПА на Волині, і за його логікою, по суті поляки самі винні. Такими ж виправданнями прикриваються найрадикальніші польські праві середовища стосовно Акції «Вісла». Р. Дрозд передбачливо процитував президента Польщі Александера Квасневського: «За багато років утвердилося переконання, нібито Акція „Вісла” була прямим наслідком українських злочинів на Волині. Пролита там польська кров дала „народній владі” моральне виправдання своїх дій проти польських українців. Однак таке міркування є не тільки неправильним – воно просто етично неприйнятне. Удар в усю українську громаду, що проживає в Польщі, був застосуванням принципу колективної відповідальності, для якої не повинно і не може бути згоди». І від себе додав: «Таке мислення з чітким поділом на те, що сталося на східному й на західному берегах Бугу, сьогодні не обтяжує української громади у Польщі виною за різанину поляків». Але «якщо ти – українець, то намагайся відчути польську сорочку. Спробуй поглянути на кривавий польсько-український вузол очима поляка, сім’я якого була вбита на Волині на його очах. Подумай, скільки треба подолати в самому собі, щоб не думати про польсько-українські відносини з постійним тиском світу, зіпсованого картиною замучених батьків і дітей. А якщо ти – поляк, то подивися українським оком на те ж саме», – це слова Адама Міхника, цитовані Р. Дроздом.
У статті Ігоря Ільюшина «Волинська трагедія 1943–1944 років» (№ 16) показано загальний перебіг подій, і виразно видно, що польська Армія крайова також застосовувала жорстокі методи: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрілюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей. (…) Поляки у своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності й на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Убивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту» (зі звіту на ім’я представника польського еміґраційного уряду на Волині з 31 січня 1944 р.). Ці дії були не відплатою, а підготовкою до акції «Буря». Зрештою, такі звірства зі сторони поляків підтвердив Владислав Філяр, член 27-ї Волинської дивізії АК. Тож чи лише українці мають перепрошувати?
Про ширший контекст українсько-польського конфлікту говорить Богдан Гудь («Волині не слід виривати з контексту», № 17), який сягає до поч. ХХ ст. На основі цього можна зрозуміти передумови деяких процесів і їхній вплив на ментальність селян.
Хвилю обурення серед читачів викликала стаття Мечислава Самборського («Волинські міфи і манівці вчених, які пишуть про події на Волині 1943 року», № 23 і 24), який представляє «кресовий» погляд на події на Волині 1943 р. Я свідомо погодився на пропозицію надрукувати цю статтю. По-перше, дискусія була відкритою, по-друге, варто послухати арґументи опонентів, щоб вміти з ними дискутувати. Замість дискутувати, читачі образилися на факт публікації саме цього автора. Інша справа, як цю публікацію в «Нашому слові» використовує сам автор. Його арґументи вибіркові, які пасують до його тез. Він оскаржує українських істориків без подання конкретних прізвищ, спирається на встановлені дані на конференції «Польща-Україна: важкі питання» з 1994–2001 років і забуває, що час не зупинився, й українські історики зробили багато досліджень з того часу.
Автор статті часто посилається на пропорції населення, каже, що така горстка поляків не могла загрожувати українцям. Ідеться не так про кількість, як про якість. Крім звичайних польських селян, було дуже багато інтеліґенції, військовиків, землян, які користувалися в міжвоєнний період широкими привілеями, на відміну від українців. Не один раз в історії меншість панувала над більшістю. Автор забув, що за ними стояла Польська Держава, яка мала претензії щодо цієї території. Це була головна причина етнічної чистки на Волині. І тут можу погодитися і з Р. Дроздом, і М. Самборським – люди на Волині гинули тому, що були поляками, і тому, що були українцями. Відповідь на закиди М. Самборського українським історикам дав Леонід Зашкільняк, професор історії Львівського універистету («Про Волинські міфи і вчених, які про них пишуть», № 29–30).
Під час розвитку «волинських роковин» виникали різні події. Відтак наша дискусія перейшла на інший реґістр — геноцид чи не геноцид, монополь на правду. Мирослав Маринович у розмові зі мною («Немає правди без любові і любові без правди», № 27) у християнському дусі визнав, що Волинська трагедія — це спільна трагедія обох народів. Подібну глибоку християнську позицію висловив диякон Петро Сивицький, для якого нема жертв «різні» і жертв «відплатних акцій»: «Не погоджуюся на поділ жертв на кращі й гірші, тобто, відповідно, убиті в рамках «жорстокого геноциду» та «справедливої відплати». (…) мирній людині зовсім байдуже, чи її вбивають у рамках «геноциду», чи «воєнного злочину» («Не вбивай», № 25).
На питання, чи був на Волині геноцид відповідає в розмові з Богданом Гуком доц. Андрій Козицький («Розглядати Волинь 1943 р.: так, але після членства України в ЄС», № 33–34). Шкода тільки, що редактор, який бесідував з істориком, скерував розмову на політику польської Римо-католицької церкви щодо українців. Ця структура неоднорідна, тому не можна узагальнювати і бачити в кожному політичному жесті Польщі руку Церкви. Так ми впадемо в параною церковної змови.
Помилковою також мені здається думка за схемою «Волинь за Європейську Унію». Такий механізм використовують найрадикальніші антиукраїнські польські сили, але не офіційна (хоч один з євродепутатів нерозумно натякнув на так звані європейські цінності у «волинському» контексті; що воно значить, не збагну), чи тим паче інтелектуальна Польща.
Я звернув увагу на деякі фраґменти публікацій, які стосуються нашої громади в Польщі. Щоб знайти більше арґументів до розмов з польським сусідом, пропоную почитати всі матеріали на цю тему, які ми розмістили на нашому сайті. Дискусія була доволі цікавою. ■

Поділитися: